Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич. Страница 3

— Нагадаєш — прийду! — пообіцяв той, оглянувшись.

Перш ніж сісти в маршрутку, купив буханець «Дарницького» хліба.

У маршрутці раз у раз позирав на роздруківку з відтвореним на компі татуюванням. Уява збуджувала його думки, і навіть «Шансон» не міг тепер відволікти його увагу. В Київ він їхав з одною загадкою, а додому в Ірпінь повертався з другою. Точніше, з тією ж загадкою, але тепер вже більш конкретною і тому більш цікавою і захоплюючою.

Відчинивши хвіртку, Ігор одразу повернув за будинок, до госпблоку. Степан сидів на ослінчику під стіною. Сидів і читав книжку.

— Що читаємо? — поцікавився Ігор.

— Та так, про війну — відповів Степан, підводячись.

Книжку він закрив і поклав на ослінчик обкладинкою вниз, ніби не хотів, щоб Ігор побачив назву і автора.

— А я ваше татуювання прочитав! — вихопилося в Ігора по-хлоп’ячому хвалькувато.

— Та ну! — здивувався садівник, — І що там?

Ігор простягнув йому роздруківку.

— Очаків, тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомий, будинок Юхима Чагіна, — повільно вголос прочитав він і завмер, закам’янів. Погляд його зупинився на роздруківці.

Ігор стояв і чекав на яку-небудь конкретну реакцію садівника.

— Ти йди, — сказав йому несподівано холодним тоном Степан. — Хочу побути на самоті! Подумати!

— Мислитель! — ледь чутно зневажливо буркнув Ігор і пішов геть. Зайшов у будинок, залишив пакет з хлібом на кухні. Кинув погляд на старі терези на підвіконні. В одній шальці стояли гирки: від легкої двадцятиграмової до товстушки в два кіло. У другій шальці, що піднялась догори, лежала розрахункова книжка для оплати за електроенергію, притиснута гиркою, ніби ця книжка могла злетіти. Ці терези були свого роду особистим робочим столом матері. Вона залишала на шальках потрібні їй документи та папери, а коли готувала, перевіряла вагу продуктів, хоч, напевно, і без зважування могла відрізати рівно сто грамів масла або всипати в миску двісті грамів борошна.

Ігор налив собі склянку молока і пішов у вітальню дивитися телевізор. На «Новому каналі» якраз якийсь детектив показували. Зазвичай Ігор дивився фільм до кінця, але сьогодні все йому здавалося нецікавим. Все, крім загадкового татуювання. Хвилин п’ятнадцять промарудився перед телеекраном, знову взувся і вийшов надвір. Підійшов до цегляного сараю, зазирнув усередину. Але Степана там не було. Не було його ні в саду, ні на городі.

Ігор зайшов всередину перевірити, чи не зникли речі садівника. Але наплічник висів на цвяху над ліжком, і одяг, складений наче після прання, акуратно лежав на старій дерев’яній етажерці поряд з рубанком та іншим столярним інструментом.

3

Увечері перед сном Ігор ще раз підійшов до сараю, сподіваючись побачити Степана. Однак садівник так і не з’явився. Збентежений його зникненням, Ігор ліг спати, але довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, заплющував очі, але чи то збудження, пов’язане з поїздкою в Київ, чи то невиразна тривога тримали тіло в напрузі. Кілька разів йому вчувалися знадвору якісь звуки, схожі на кроки. Він вставав, виходив на поріг будинку, але там його чекала тиша. Тиша, наповнена звичайними нічними сторонніми звуками. Десь високо в темному небі летів літак. Десь кричав про свою самотність п’яний бомж. Десь на божевільній швидкості через Ірпінь мчала іномарка.

Щоби більше не відволікатись, Ігор щільно зачинив вікно, і нарешті сон здолав його.

А вранці до його далеко не бадьорого через короткий сон стану додався ще й головний біль. Не сильний, але надокучливий. Цей біль він пам’ятав з дитинства. Він до нього майже звик, іноді майже не звертав на нього уваги.

— Ти вже встав? — гукнула з кухні мати. — Іди снідати!

З’ївши яєчню, Ігор випив кружку молока, а потім заварив собі міцного чаю. Поки пив, помітив, що у високій шальці лежить притиснена гиркою платіжна квитанція за телефон. Усміхнувся, взяв з другої шальки ще одну гирку і поклав на квитанцію.

— Ти Степанові також чаю зроби і бутерброд з ковбасою! — попрохала його Олена Андріївна.

Ігор автоматично кивнув головою. І згадав вчорашній вечір.

«Може, повернувся вже? — подумав. — Якщо повернувся, то зрадіє чаю з бутербродом. Гляди, й балакучішим стане…»

«Дарницький» хліб, привезений напередодні, за ніч не зачерствів. Олена Андріївна завжди клала хліб у целофановий пакет. Ігор відрізав дві грубих скибки. По-селянськи щедро намастив маслом і по шматку докторської ковбаси зверху поклав. Бутерброди — на тарілку, в другу руку — кружку чаю.

Двері в сарай були зачинені. Ігор не пам’ятав, чи зачинив їх вчора увечері. Про всяк випадок постукав. Ніхто не відповів.

Залишивши кружку з чаєм на порозі, Ігор зайшов всередину. Все було, як учора. Степан не повертався.

Прихопивши з порогу чай, Ігор зачинив за собою двері й зупинив погляд на наплічнику садівника. Дивний, незвичний напівморок приміщення — світло сюди потрапляло лише крізь невелике віконечко справа від дверей — створював таємничу атмосферу. Звісно, можна було клацнути вимикачем і насолоджуватися бадьорим світлом стоваттової лампочки, яка звисала зі стелі. Можна було й настільну лампу принести — три розетки забезпечували вільний доступ до електроенергії. Все тут було пристосовано для комфортної роботи електричними інструментами. Та й самі інструменти лежали і на етажерці, й у двох дерев’яних ящичках.

Проте Ігору більше подобалась атмосфера таємничості. Може, тому, що Степан так таємничо зник, дізнавшись, що наколоте на його передпліччі? А може, тому, що незважаючи на зникнення садівника, частина таємниці ще була присутня десь поряд і можна було спробувати її відшукати. Тільки де? Може, в наплічнику?

Ні, Ігор не міг взяти і витрусити все з наплічника на бетонну долівку чи на старий хідник. Гарне виховання змушувало його поважати будь-яку приватну власність: і рухому, і нерухому, і навіть стрибаючу і гавкаючу, як-от сусідського пса Барсика. Але цікавість, стійка і нездоланна, притягувала погляд Ігора до цього напівпустого брезентового наплічника. До того ж, наплічник не був застібнутий, хоч і мав для цього два ремінці.

Врешті Ігор обережно зазирнув усередину, але не зміг нічого роздивитися. Вмикнув світло і знову зазирнув до наплічника. Там, на дні, лежала коробка із зображеною електробритвою, а збоку якесь шмаття, шкарпетки, кеди.

На мить прислухавшись до зовнішнього світу, Ігор витягнув з наплічника картонну коробку і обережно відкрив. Там справді лежала старомодна електробритва разом з інструкцією і набором круглих ротаційних лез. Ігор покрутив бритву в руках. Його здивувало, що Степан ще й досі користується таким антикваріатом. Але, з іншого боку, Степан і сам, у порівнянні з Ігорем, також був «антикваріатом», не надто яскравим, типовим представником минулого, двадцятого століття. Такі люди завжди консервативні й люблять зберігати те, до чого звикли з молодості.

Кладучи бритву назад в коробку, Ігор помітив на дні якийсь папірець, що визирав з-під книжки- інструкції. Підняв пальцем інструкцію і витягнув поштовий конверт — також з минулого століття. На жирному штампі біля поштової марки легко читалася дата: «19.12.99».

Раптом з подвір’я долинув гомін. Злякавшись, що садівник застане його за таким ганебним заняттям, Ігор поклав коробочку з бритвою назад на дно наплічника і аж тоді збагнув, що лист залишився у нього в руці. Швидко запхав лист до кишені штанів. Вимкнув світло і вийшов.

Над усе він боявся зіштовхнутись зараз із садівником. Але Степана на подвір’ї не було. Гомін, який злякав його, повторився. Це сусід різав бензопилою стару вишню — запасався дровами на зиму.

Дрова були потрібні йому для сауни, а не для опалення — будинок, як і їхній з мамою, опалювався газовим котлом.

— Як справи? — обізвався до Ігора сусід, підіймаючи бензопилу над зваленою вишнею.

— Нормально, — голосно відповів Ігор. — Порядок!

— Це поки порядок. А наступного тижня прийдуть холоди, — поділився новинами сусід і повернувся до свого заняття. Пила знову запрацювала.