Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич. Страница 4

Ігор кивнув головою і поспіхом повернувся у будинок.

— Як там Степан, не мерзне? — запитала мама, помітивши, що син повернувся.

— Та його нема, кудись пішов. Здається, ще вчора!

Ігора здивувало, що Олена Андріївна ніяк не відреагувала на зникнення садівника. Зрештою, подумав Ігор, яке це зникнення, якщо речі залишилися?!

І сам заспокоївся. З радістю помітив, що головний біль минув. Налив собі ще одну кружку чаю.

Олена Андріївна заглянула до кухні за кілька хвилин, акуратно причепурена.

— Коли повернеться, скажи йому, щоб картоплю ще раз перебрав. І нехай помалу до льоху зносить.

— А ти куди? — поцікавився син.

— На пошту за пенсією, а потім до шевця піду — треба зимові чоботи відремонтувати.

Провів маму поглядом — вікно кухні виходило якраз на хвіртку. Потім дістав з кишені конверт. Всередині — листівка з новорічним вітанням: «Любий тату! Нехай нове тисячоліття принесе в твоє життя радість і щастя! Міцного тобі здоров’я. Твоя Оленка!»

Ігор перевів здивований погляд з листівки на конверт.

Відправник: Садовнікова Олена, м. Львів, вул. Зелена, 271.

Отримувач: Садовніков Степан Йосипович, Київська обл., м. Бровари, вул. Матросова, 14.

Сьорбнув чаю. Знову подивився у вікно і, здається, вперше звернув увагу на пожовтіле листя молоденьких яблунь, посаджених перед будинком три роки тому. На гіллі дерев висіли червоні яблука — зимовий сорт. Такі й до квітня долежать цілі й неушкоджені.

По небу летіли завихрені напівпрозорі хмари. Крізь них раз у раз пробивалися і падали на осінню землю вже не дуже яскраві й теплі сонячні промені.

Ігор захотів прогулятися. Та передусім переписав обидві адреси з конверта в блокнот, а сам конверт з листівкою поклав назад у коробочку з електробритвою.

Прохолодний вітерець освіжав обличчя. Ігор дійшов до автостанції. Взяв собі в кіоску за гривню каву «три в одному». Відійшов убік. Тонкий одноразовий стаканчик приємно обпікав пальці. Треба було зачекати хвилини три-чотири, а потім вже пити. Ігор роззирався, проводжав поглядом автівки.

Біля автостанції зупинилась маршрутка з Києва. Ігор подивився на пасажирів, що виходили з неї, і раптом помітив серед них Степана. Степан, зійшовши зі сходинки буса, зупинився. Дістав сигарету. Запалив. Вигляд в нього був задумливий, навіть, здається, пригнічений. Кілька разів він засмучено хитнув головою. Кутики уст опущені. Докуривши сигарету, кинув недопалок під ноги і, розчавивши його носаком черевика, попрямував вулицею у напрямку їх будинку.

Ігор поволі допив «три в одному» і також пішов додому. Ідучи, пригадав, що залишив в сараї канапки з ковбасою і кружку з чаєм. Чай, звісно, давно вистиг. Він зараз свіжого заварить і Степану занесе. А бутерброди — що з ними за годину-другу станеться?! Головне, щоб миші не з’їли!

За двадцять хвилин Ігор з кружкою гарячого чаю постукав у двері цегляного сараю.

— Чого стукаєш? — здивувався, відчиняючи, Степан. — Ти ж тут господар, а не я!

Але чаю зрадів. І канапки з’їв, плямкаючи від задоволення.

— До товариша свого старого їздив, — розповів Степан. — Хотів у нього грошей на подорож попросити — він переді мною в боргу. Я йому колись життя врятував. Та не встиг він добром за моє добро віддячити — помер. З доброю жінкою в Боярці років десять тому зійшовся. Вона слідкувала, щоб він не пив, — мав колись такий гріх. А він все одно помер. Серце! А гроші потрібні — треба ж туди з’їздити…

— Куди? — спитав Ігор.

— Та туди, в Очаків! На будинок подивитися. Батько там точно бував. Може, й родичі якісь залишилися… Ти з грішми не допоможеш?

Ігор задумався. Гроші у нього були — відкладав потрохи на мотоцикл. Але мотоцикл варто лише навесні купувати. Що з ним взимку робити?!

— А мене з собою візьмете? — запитав він.

— Хочеш — поїхали! Удвох веселіше. А раптом там скарб знайдемо? — посміхнувся він загадково. — Тоді порівну й поділимо! Ні, порівну — нечесно! Ми ж не однолітки! Ти молодший на дві третини. Я тобі третину дам!

На неголеному вилицюватому обличчі Степана заграла хитрувата посмішка.

— Грошей небагато треба, — провадив далі. — На квитки до Очакова, ну й там на ночівлю та хліб.

— Добре, — кивнув Ігор. — А коли поїдемо?

— Та хоч завтра!

Ігор заперечливо похитав головою.

— Мама просила картоплю перебрати і до льоху занести. І взагалі треба лад усьому дати і на городі, і в саду, щоб вона не турбувалась.

— За день-два зроблю, — пообіцяв Степан. — Та й потім я знову сюди, до вас. Поки не виженете. Хоч би до весни.

— Добре, — Ігор уважно подивився в очі Степану. — Я квитки на поїзд телефоном замовлю. Тільки їм треба прізвище пасажирів повідомити.

— Садовніков — моє прізвище — сказав Степан.

Ігор не зміг стримати посмішки. У нього виникло якесь дитяче відчуття, ніби він когось перехитрив. Ну так, він вже знав прізвище Степана! То й що з того?

— Чого смієшся?! — незлобиво спитав Степан. — Кожна людина має в гармонії зі своїм прізвищем жити. Якщо твоє прізвище Чоботар — то будь шевцем, а якщо Садовніков, — краще тобі садівником бути. Ось так. А твоє яке прізвище?

— Возний.

— Возний, а ні таксівки, ні коней нема, — усміхнувся тепер Степан.

— Я собі навесні мотоцикл куплю, — абсолютно серйозно заявив Ігор. — Або й раніше, якщо в Очакові скарб знайдемо! — при останніх словах він ледве стримав посмішку.

— Мотоцикл — добре діло — кивнув Степан, ставши раптом також серйозним, тільки на відміну від Ігора — по-справжньому серйозним.

4

Про від’їзд до Очакова Ігор повідомив матері за три дні, в п’ятницю.

Олена Андріївна, чи просто так, чи тому, що в господарстві був лад, була в доброму гуморі. Почувши про від’їзд сина зі Степаном в Очаків, вона лише трохи здивувалась:

— Що вам там робити восени? Море вже холодне!

— У Степана в Очакові родичі жили, — відповів Ігор. — Хоче їх дім віднайти. Може, ще хтось живий залишився!

— А поїзд коли? — запитала мати.

— Завтра, о сьомій вечора.

— Тоді скажи Степану, що ми сьогодні вдома повечеряємо. Я курку купила.

На вечерю Степан прийшов чисто поголений і в наваксованих черевиках. Вигляд у нього, попри непрасовані штани і бахматий чорний светр, був майже урочистий.

Олена Андріївна розправила жовту скатертину на круглому столі, поставила тарілки і склянки. Дістала із шафки пляшку горілки і карафку домашнього вина, яке подарувала сусідка. Потім принесла з кухні глибоку глиняну миску із запеченою куркою та дрібною тушкованою картоплею.

Курку розрізала сама і розклала по тарілках.

— Пригощайтесь, — кивнула Степанові на горілку.

— Дякую, я непитущий, — неголосно вимовив він.

— Може, вина? — вона поглянула на нього доброзичливо.

— Мені взагалі ліпше без алкоголю, — ледь голосніше сказав Степан. — Я, як то кажуть, свою діжку давно випив. Для мене тепер важливіша гармонія тіла і духа…

Ігор здивовано хитнув головою: бач, як висловлюється! Наче знайомий баптист, який живе через три будинки від них.

Олена Андріївна принесла літровий слоїк з минулорічним вишневим компотом.

— Прошу, тільки самі собі налийте, — попросила вона Степана. Степан спокійно налив собі, потім повернувся до Ігора. Ігор підставив свою склянку. А його мама вирішила потішити себе домашнім винцем.

Побажавши всім смачного, вона взялася до їжі, краєчком ока позираючи, чи з апетитом вечеряють чоловіки.

— Ви надовго їдете? — запитала вона по паузі.

— На кілька днів, — Ігор стенув плечима. — Ми тобі зателефонуємо.

Її погляд спинився на Степанові, який раптом занервував, провів долонею по свіжопоголеному обличчі.

— Я потім відпрацюю, ви не думайте, — сказав він, — а якщо я затримаюся…

— Та що ви, — махнула рукою Олена Андріївна, — я не про те. Сумно буде самій у хаті…

Наступного дня після обіду Степан з Ігорем їхали в маршрутці до Києва. Біля ніг садівника лежав напівпорожній наплічник. Ігор тримав на колінах сумку із светром і пакунком з їжею, яку Олена Андріївна дала їм у дорогу. В мікроавтобусі голосно співало радіо «Шансон».