Ольга Кобилянська - Вознюк Володимир. Страница 12

Дівчина листа не надіслала. Спинила думка, що професор може здогадатися про причетність до його написання Юліана. Та й С. Окуневська з Євгенією Кобилянською аргументовано відрадили від такого одруження. Хіба це не ще одне промовисте свідчення про потяг О. Кобилянської до здобуття освіти, збагачення нею? Фрагменти з листа вона використала в повісті «Через кладку».

До Чернівців родина Кобилянських переїжджає наприкінці 1891 року. Причину переїзду і роль цього міста в той час у її житті письменниця переконливо описала в автобіографії 1927 року: «Через хоровитість матері та через молодших від мене братів, що кінчали студії, переселились до Чернівець. Тут я увійшла в українську громаду, мала можливість пізнати українську літературу, журнали, зноситись з освіченими українцями, їх жінками, а також з молодіжжю, взагалі входити «в серце» Буковинської України, час від часу виїжджати до Галичини друкувати свої твори, що почасти були писані в горах в Кімполунзі, почасти на селі в Димці, а решта в Чернівцях».

Вислів «тут я увійшла в українську громаду» не варто сприймати спрощено. Нагадаймо, що і О. Кобилянська, і троє інших видатних українських письменників другої половини XIX століття з Буковини – Юрій Федькович, Сидір Воробкевич, Євгенія Ярошинська – починали свою творчість німецькою мовою, а до мови української повносило звернулися тільки через певний час. Адже тоді, в період правління Австро-Угорської імперії, яка, слід зауважити, була толерантною до національних меншин, українці Буковини почувалися на рідній землі в кращому разі третьорядною нацією. Тамтешнє українство, роблять однозначний висновок літературознавці, живилося насамперед поезією Т. Шевченка і середовищем, у якому перебувало. Трохи дивно, але С Воробкевич і Ю. Федькович О. Кобилянську особливо не цікавили, а з Є. Ярошинською товариські стосунки налагодилися лише за кілька років після приїзду до Чернівців, коли письменниця перейнялася думкою об'єднати різні групи жіноцтва, які мали певний вплив на формування українського громадсько-політичного і духовного життя краю. О. Кобилянська, як ми раніше наголошували, неординарно виявила себе в організації та створенні «Товариства руських жінок на Буковині» у 1894 році в Чернівцях. У 18-му номері журналу «Народ» за той же рік зазначено: «На зборах займала перворядне місце панна Кобилянська, всім звісна самосвідома патріотка».

Саме О. Кобилянська запрошувала до товариства не лише національно свідомих українок, а й тих, які тяжіли до москвофільства. Проти такого об'єднання різко виступила народовська преса (газети «Буковина», «Народна часопись», журнал «Правда»). На установчих зборах письменниця виступила з доповіддю «Дещо про ідею жіночого руху», в якій обстоювала права жінок і накреслила програму їхнього самоутвердження в тогочасному суспільстві. Незабаром після публічного виступу цю доповідь видрукували окремою брошурою в Коломиї. Наприкінці XIX століття її розповсюджували серед широких кіл громадськості Західної України.

Безперечно, виголошені, а потім і надруковані ідеї О. Кобилянської мають велике значення для інтерпретації багатьох творів письменниці, для осмислення її поглядів на жіночий рух як на об'єднання, що мало на меті насамперед здобуття рівних із чоловіками прав у побуті та суспільстві. Важливу роль в об'єднанні жінок-русинок відігравала й організаційна діяльність О. Кобилянської. Бо вона постає не лише «царівною духу», «аристократкою духу», «буковинською горлицею» чи «буковинською орлицею», а й стратегічно мислячим українським політиком, у чому ще більше переконує вже цитований лист до Є. Ярошинської від 2 жовтня 1894 року. Завершувала письменниця його так: «Була-м недавно у Кобринської в Болехові, она тішиться сердечно, що і тут рушаются жінки і що хоть, може, межи жіноцтвом не буде роздору! Обіцяла також прибути на засіданє, если єї на тоє час позволит.

Залучаючи «Устави», надіюсь напевно, що прибудете, Пані, на засіданє, і пишусь з правдивим поважанням. О. Кобилянська».

До речі, в Чернівцях з 1886 року вже досить активно діяло жіноче товариство «Мироносиці» при греко-католицькій церкві, прихожанкою якої була О. Кобилянська, але членами товариства були жінки лише цієї релігійної конфесії. Зрозуміло, не можна погоджуватися і з твердженням В. Верниволі, тобто Василя Сімовича, в календарі на 1922 рік «Української видавничої спілки в Чернівцях «Товариш»: «Через те, що Кобилянська людина без громадських нахилів, наскрізь індивідуалістична – то вона й мало цікавиться гуртом, громадськими рухами, і в неї мало найдете громадських мотивів».

Показовий і той факт, що О. Кобилянська звертається листовно до ще не знайомої з нею особисто Є. Ярошинської. Адресатка в той час уже мала авторитет у громадських колах Буковини.

Письменниці входили в літературу майже одночасно. Щоправда, молодшій ледь не на п'ять років Ярошинській вдалося прийти до читачів швидше, і прямувала вона значно легшим шляхом, аніж її згодом значно відоміша землячка. Віденська газета «Das Interessante Blatt» («Цікава газета») ще 1886 року видрукувала її першу повість, написану німецькою мовою, – «Ein Fraunenherz» («Жіноче серце»). А в 1894 році, коли на сторінках альманаху «Зоря» була опублікована перша україномовна повість О. Кобилянської «Людина», Є. Ярошинська вже могла похвалитися авторством двох десятків українських новел, оповідань, нарисів, дитячих казок та образків, що побачили світ у різних виданнях.

Є. Ярошинська на установчі збори не прибула. Не було, як можна здогадуватися, багатьох інших осіб, із якими пов'язувалися сподівання щодо майбутнього цієї громадської організації. О. Кобилянська в листі до М. Павлика від 27 жовтня 1894 року з розчаруванням розмірковувала про те, чому засноване товариство було проігнороване переважною частиною її земляків, особливо тих, хто зараховував себе до «м'яких»: «Не сумніваюся ані хвильки, що причина того, що з українок не явився ніхто, лежить в махінації наших «м'яких» патріотів – спасибі їм за теє! Вони тут дійсно не бачать нічого іншого, жодної щирої волі – лише рублі і рублі! Не знаю, чи перепудились якоїсь Москви тут, в Чернівцях, де з одної сторони румунізуються русини, а з другої німчаться, з третьої польщаться, чи перепудились двох «ЕС», що поступили собі так погано, досить, що попсували нам, жінкам, і нашому товариству кредит». До речі, говорячи про «два “ЕС”», письменниця мала на увазі те, що на відміну від звичної тоді назви «руський», тобто «український», москвофіли використовували назву «русский».

Надсилаючи для публікації до журналу «Народ» текст свого виступу «Дещо про ідею жіночого руху», О. Кобилянська зазначала: «Відчит посилаю Вам. Не знаю, чи варт його друкувати. Він, як бачите, собі зовсім простенький; позаяк у нас навіть не знають, що таке емансипація та рух жіночий – то вибрала я собі розв'язання тих точок. Пізніше (если б був вигляд, що членів побільшиться), хтіла-м питанню жіночім взагалі інакше говорити, та на сей раз – де і так побоювались, щоб наше духовенство і проче «панство» не думало, що то заноситься на якийсь соціалізм – мусила-м говорити так примітивно». Звичайно, то була скромність з боку письменниці.

Далі йдеться і про Є. Ярошинську, і про те, з якою метою запрошувала її на збори товариства та й сама брала в них участь О. Кобилянська: «Жінок на засіданні було зо 30—40. Я написала, приміром, до пані Євгенії Ярошинської і, розказавши їй все про наше товариство, просила-м її дуже, щоб прибула – не надіялась ніколи, що і вона напудиться якої Москви в Чернівцях та не прибуде! Не знаю для чого не прибула, однак повинна би була, яко щира патріотка і емансипантка, підпирати сей рух. Єсли се товариство перебере з часом, може, і характер «твердих», то най українці не нарікають, бо все могло дуже-дуже гарно розвиватися [підкреслення О. Кобилянської. – В. B.]! I то дійсно на користь руського народу [підкреслення О. Кобилянської. – В. В.]».

Чому Є. Ярошинська не відгукнулася на запрошення О. Кобилянської, певною мірою можна зрозуміти, прочитавши її лист до М. Павлика від 4 лютого 1894 року, написаний за вісім місяців до жіночого зібрання, після того, як Ярошинська вже більше року вчителювала в селі Брідок (нині село Заставнівського району). В листі, зокрема, вона писала: «Я маю тепер обов'язок – школу, що забирає мені всі вільні хвилі, так що я вже за писане не маю коли братись, може, то і ліпше так, що зникне лиха писателька, а постане добра учителька. Яко послідна, можу бодай в однім селі щось путнього зділати, а если не лишу по собі голосної слави, то мені байдуже, бо я не чистолюбива, най крушать своє копіє в обороні жіноцтва і жіночих справ такі героїні, як Кобринська, я до того не маю талану».