Ольга Кобилянська - Вознюк Володимир. Страница 11

А дещо раніше, 14 травня 1886 року, письменниця зафіксувала в щоденнику зовсім інше враження: «Я б хотіла залишитись тут назавжди. Повітря таке лагідне і приємне… В мене мистецька натура, і коли б я мешкала в лісі, то, думаю, могла б покохати сільського хлопця». Цікаво, що перед тим, 11 травня 1886 року, саме в Димці О. Кобилянська, спостерігаючи за життям їхнього слуги Івана Чоп'яка, написала, за її словами, «фантазію про себе й Іванка («Голубка і Дуб»)». Вона дійшла до нас під назвою «Людина з народу». Там в образі сивої Голубки алегорично змальований образ письменника, митця. Дійсність викинула Голубку зі світу «ситих нероб», а до життя її повернув Дуб-простолюдин, якого щиро покохала. Це на його прохання полетіла вона до лісу, де й побачила «здорове життя, повне почуття і правди». З лісом, з Дубом-велетнем пов'язує Голубка подальшу долю.

На матеріалі життя села Димки О. Кобилянська згодом написала знамениту «Землю». Родина Жижиянів (прототипи Федорчуків, головних героїв повісті), де сталася трагедія братовбивства, жила неподалік від Кобилянських. Обидві родини, незважаючи на різне соціальне становище, об'єднували довголітні дружні стосунки. Це зафіксовано у спогадах сучасників письменниці, в її чернетках до незавершеної другої частини твору, в інших джерелах. Зять О. Кобилянської, її особистий секретар Ельпідефор Панчук, зокрема, у своїх спогадах подає те, про що дізнався від неї: «Дружба продовжувалася і тоді, коли сім'я Кобилянських переїхала на постійне перебування в м. Чернівці (1891). Зміцнилася ця дружба в несказанному горі, яке сталося в сім'ї Жижиянів, коли Сава убив свого брата Михайла (осінь 1894). Багато зусиль доклав батько письменниці, щоб сім'я Жижиянів не втратила і другого сина. О. Кобилянська знала добре сім'ю Жижиянів ще до трагедії. Костянтин (у повісті Івоніка Федорчук) і його дружина Марія та сини Михайло і Сава величали її «домнішорою». Глибоко переживала письменниця трагедію Жижиянів, багато гірких сліз пролила вона, коли писала «Землю». Пишучи повість «Земля», авторка не раз відчувала необхідність прямої розмови з Костянтином або Савою, щоб уточнити деталі, події, риси чи характери героїв твору, і запрошувала їх до себе. Довго велись розмови при таких нагодах. Непомітно О. Кобилянська спрямовувала розмову на ту чи іншу їй необхідну тему. Таким чином герої ставали співавторами повісті».

Відомі також інші цікаві факти взаємин із селянами, відомо, що життя димківчан дало письменниці матеріал для сюжетів таких творів, як «На полях», «Банк рустикальний», «За готар» тощо.

Принагідно подамо твердження Е. Панчука про те, що в Димці О. Кобилянська частково працювала й над повістю «В неділю рано зілля копала…»: «Працювала у ліску, під старим дубом, де було поставлено стіл і лавку. “Не могла я писати цю повість в кімнаті, в чотирьох стінах, – говорила письменниця. – Мені треба було послухати розмову природи. І глибоку тишину я чула, і бурхливий, грізний шум дерев я любила”».

У Димці, знаємо достеменно, Ю. Кобилянський незабаром після переїзду купив напівзруйновану садибу з великим будинком, що в той час продавав із торгів австрійський банк. Обійстя впорядкували, а в 1898 році, коли жили вже в Чернівцях, на місці старої оселі збудували нову. Загалом садиба займала площу в один гектар, з якого чверть припадала на подвір'я, житловий будинок, стодолу, стайню, дровітню, літню кухню, криницю, а решта – на сад і город. Зв'язку з Димкою Кобилянські ніколи не втрачали, навіть тоді, коли жили в Чернівцях. Будинок здавали в оренду, але за ними постійно залишався сад і одна кімната, де часто, особливо влітку, перебував хтось із членів сім'ї. Найчастішою гостею усе ж таки була, мабуть, О. Кобилянська. Зрештою, не гостею, а господинею. Після пожежі 1933 року з усіх будівель вціліла тільки стайня; до неї, за наполяганням Кобилянської, добудували дві кімнати, в яких родина знаходила домашній затишок, приїжджаючи до села. Востаннє письменниця бувала там 1935 року.

Відповідно до плану, складеного Ю. Кобилянським наприкінці XIX століття, їхній родинний будинок у Димці відбудували протягом 1970—1971 років. 28 червня 1973 року в ньому відкрито музей О. Кобилянської. В урочистостях із цієї нагоди взяли участь Олесь Гончар, Ірина Вільде, Любов Забашта, Ростислав Братунь, гості з різних міст України. Там геніально прозвучав монолог Івоніки над убитим сином Михайлом з уст першого виконавця цієї ролі у виставі «Земля», народного артиста України Володимира Сокирка.

Постійно жила О. Кобилянська в Димці протягом двох років. Звідти вона листувалася з письменниками М. Павликом, Н. Кобринською, зі своїми подругами А. Кохановською та С. Окуневською. Там завершила остаточний варіант повісті «Людина», там на папір лягали рядки майбутнього великого твору – повісті «Царівна».

Частина друга

«Тут я увійшла в українську громаду..»

Щоб схарактеризувати життя О. Кобилянської в Димці протягом 1889—1891 років, літературознавці, звичайно, використовують слова з її автобіографії «Про себе саму»: «Дволітній побут на селі Димка, куди родичі переселились, по майже 15-літнім побуті в горах, дав мені нагоду заглянути глибше в селянське життя, котре й без того було мені добре знайоме, бо я завсіди і в горах любила мужицтво не менше, ніж мій батько. Я любила народ, і люблю його до сьогоднішньої хвилі, і дивлюся на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу часть природи. Одна неестетичність [виділено О. Кобилянською. – В. В.] його, будь у словах, будь у поведінці чи в привичках, разить мене, але в суті речей – гей, яке багатство, яка свіжість, яка глибінь криється, який гарний матеріал на будучність».

Але життя на селі бачилося їй і в негативному світлі. В листі до М. Павлика у квітні 1891 року письменниця зізнавалася: «Якби Ви знали, як я ненавиджу життя на селі, і як я собі щодня і щогодини кажу, що це ліниве і без будь-яких змін життя робить мене все тупішою. Я дійшла до того висновку, що на селі, і взагалі на самоті, необхідно мати більше сили волі, аніж у місті, для того, щоби залишитися інтелігентним. Якби те «щось» (що зветься стремлінням до кращого і вищого) в душі враз вмерло, можна б стати твариною, «їсти і пити» стало б на першому плані і являлося б ціллю життя».

Про можливий переїзд до Чернівців восени 1891 року, очевидно, тільки на якийсь час, О. Кобилянська пише в листі до М. Павлика 25 травня того ж року. Лист завершують слова: «Поїду з матір'ю, яка дуже хвора, в інше гніздо для зміни повітря».

Навряд чи міське чернівецьке повітря навіть у кінці XIX століття було кращим за сільське. Кращими, безперечно, були умови для лікування матері. Змінювати необхідно було «повітря» духовне, умови життя самій О. Кобилянській, що виразно постає з її тогочасних листів і щоденникових записів. А Чернівці приваблювали вже відтоді, коли там в університеті студіювали вищі науки старші брати – Максим та Юліан, відтак – після неодноразових відвідин міста. Насамперед тут відкривалася перспектива самовдосконалення, входження до інтелектуальних, а не звичних міщанських, суспільних кіл, перспектива письменницького росту. До речі, Кобилянська ще з юних років мріяла про те, що в Чернівцях, якщо не матиме права навчатися в університеті (цього не дозволяла чотирикласна освіта), відвідуватиме хоча б лекції деяких викладачів. Згодом так і робила.

В автобіографії «Про себе саму», що, як відомо, написана у формі листування з професором Степаном Смаль-Стоцьким, О. Кобилянська відкрила одну, досі нікому, крім С. Окуневської та сестри Євгенії Кобилянської, не відому таємницю з часу, коли їй було 19 років. Тоді брат Юліан – студент Чернівецького університету, перебуваючи на канікулах в Кімполунзі, розповів про старшого за віком дивака, професора-філолога Вробля. Оповідав про неординарні звички його, про те, що той, коли б знайшов «чесну жінку чи дівчину без великих вимог», ще мав намір одружитися. «Одної днини, – пише О. Кобилянська, – прийшло мені на гадку, що це було б для мене дуже добре вийти за нього заміж. В мене не було великих вимог, я б його доглядала, та за те, будучи його жінкою, я б могла дальше образуватися-вчитися, зложити докторат і писати, писати досхочу! Як я роздумувала над тим, то та гадка чим раз більше вподобувалася мені, я зживалася з нею чим раз то більше – не застановляючись ні над чим іншим, як над тим одним, що коло такого «вченого» чоловіка і я могла б набратись якнайбільше знання. Під впливом тої думки я почала приглядатися уважніше старшим добродіям – і найшла, що це нічого такого страшного мати старого чоловіка. Поділившися своєю видумкою з Софією Окуневською, тою моєю найщирішою товаришкою, – найшла в ній відгук. Одної днини я написала лист до професора про своє життя, свої добрі і злі сторони, свої замилування… і остаточно і своє бажання вийти за нього заміж, сповняти всі обов'язки супроти нього, а за те бажала я, щоб він був помічний добувати студії і випровадити мене на найвищий щабель науки, знання, і відкрити широкий духовний світ».