Ольга Кобилянська - Вознюк Володимир. Страница 22

Велике значення для подальшого письменницького самоутвердження мали тогочасні видання її книг, публікації в німецьких, австрійських, чеських, російських, болгарських часописах, а також пропозиції відомих діячів української культури подати твори до колективних збірників, альманахів: у збірнику «Дубове листя» (1903), упорядкованому М.Коцюбинським, М. Чернявським, Б. Грінченком, помістили «Битву»; в альманасі «З-над хмар і з долин» (1903),укладеному М.Вороним, – поезію в прозі «Мої лілеї», а у виданому І. Липою в Одесі альманасі «Багаття» (1905) – «Думи старика». На прохання М. Коцюбинського О. Кобилянська надіслала до збірника «З потоку життя» новелу «Ідеї» (Херсон, 1905).

Неабиякою подією для письменниці була поява того ж року в Чернівцях унікального видання «За красою». Альманах на честь О. Кобилянської зібрав і видав Остап Луцький – відомий український поет-молодомузівець, журналіст і літературний критик, який протягом деякого часу мешкав у Чернівцях і редагував часопис «Буковина», часто навідувався до письменниці. В листі до X. Алчевської від 30 липня 1907 року О. Кобилянська писала: «Досі мала я при собі дуже доброго товариша в особі Остапа Луцького. <…> Якраз вчора від'їхав, і я чую погану порожнечу…» Він від'їжджав на військову службу до Львова. А в листі до Лесі Українки від 22 грудня 1908 року сказано те, що й досі примушує літературознавців мучитися здогадами: «Займався якийсь час душею одним молодим чоловіком по імені Остапом Луцьким, але тепер вже… перестав і йому вірити. Осип Маковей вбив в чорненькім віру до мужчин, і тепер він і Луцькому не вірить». Невже О. Кобилянська говорить про такі ж почуття, якими вона горіла до О. Маковея? Але О. Луцький був на двадцять років молодший від неї. Можливо, її приваблювали чоловіки типу О. Маковея, адже на фотографіях обидва видаються схожими.

Захоплюючись здогадами, не варто забувати про інші важливі для О. Кобилянської літературні події. Зраділа вона, безперечно, коли 1906 року у Празі побачила світ збірка її оповідань чеською мовою «Maloruske novely» в перекладі та з передмовою Терези Турнерової, куди увійшли «Природа», «Битва», «Некультурна». Цікаво, що користувалася чешка раніше згаданим німецькомовним виданням «Kleinrussische Novellen». Пізніше вона продовжувала популяризувати творчість О. Кобилянської, листувалася з нею, а в 1924 році видала в інтерпретації чеською мовою повість «В неділю рано зілля копала…».

У 1911 році в Москві з'явилася збірка оповідань буковинської авторки «Аристократка» и другие рассказы». За рік було здійснене її повторне видання. Перекладач Петро Дятлов мав намір упорядкувати ще одну книжку, а також перекласти «В неділю рано зілля копала…», та задум залишився нездійсненим. Тоді ж О. Кобилянська налагодила творчі зв'язки з датчанином Отто Рунгом (переклала українською мовою деякі його оповідання, зокрема «Хірург»), а в 1916 році, коли Європу охопила Перша світова війна, кілька разів побував у її домі інший датський письменник, Ааге Маделюнг, тогочасний німецький військовий кореспондент у гірських районах українських Карпат і в Чернівцях.

У період Першої світової війни Буковина стала ареною кровопролитних боїв між австро-угорською та царською арміями. О. Кобилянська важко переживала цю трагедію. Боліла душа за братів, які були у війську, особливо хвилювала доля її брата Олександра, котрий опинився в російському полоні, в Сибіру.

Жилося О. Кобилянській важко не тільки морально, а й матеріально. Доводилося думати про хліб щоденний і для себе, і для рідних. Вона опікувалася неповнолітньою прийомною донькою, племінницею Оленою, та сестрою Євгенією, яка вже тоді почувалася немічною. С. Садовська у своїх спогадах змалювала дотепність О. Кобилянської і реалії тих часів. У листах, за її твердженням, не можна було описувати справжню економічну ситуацію на Буковині. Письменниця, надсилаючи звісточку про себе, про умови життя, знайшла вихід: «Десь підшукала дотепну листівку з німецьким текстом «Практичні поради досвідченої свекрухи». Сама зарисовка свекрухи знаменита. У хатньому зимовому кафтані стара жінка в характерному вовняному очіпкові, з двома ріжками по краях вух говорить переконливо, бо пальцем показує на написаний господарський рецепт, а саме, що треба взяти картку на м'ясо, покачати її у картці на яйця, згодом всмажити в картці на масло, щоби зарум'янилось. Картку на картоплю і ярину розварити в парі і підсипати карткою на муку. Як приставку по обіді – запарити картку на каву, підляти її карткою на молоко і цукор і добавити хлібну картку. По скінченні їжі – вмити руки карткою на мило і витерти їх довідкою на отримані речі».

Але в роки війни О. Кобилянська по-справжньому відчула щирість та безкорисливість деяких своїх друзів. Насамперед ідеться про X. Алчевську. Вона допомагала письменниці грошима, які передавала через тих знайомих, яких війна закидала на Буковину, з'ясовувала долю Ольжиного брата, допомагала і йому.

Як не парадоксально, але в роки війни О. Кобилянська відчула, що вона справді потрібна всій Україні. Її помешкання знаходили не тільки буковинці й галичани, а й зовсім незнайомі люди, вихідці зі Східної України, які в складі російської армії потрапляли до Чернівців. Були серед них колишні селяни, робітники, студенти. Великою мірою все це відобразиться в творчості письменниці. Виходило, як у тій приказці: «І при нещасті буває щастя». А що інше, як не оповіді людей, котрі гостювали в неї, могло стати джерелом творів письменниці, адже через життєві обставини і стан здоров'я вона була обмежена у спілкуванні? Письменниця розумом і душею відчула трагедію народу, збагнула братовбивчу сутність війни. Українці були по обидва боки фронту, воювали і в царській, і в цісарській арміях. І багато хто щиро вірив у таку необхідність. Брат ішов на брата, батько міг стати вбивцею сина, чи, як у творі «Юда», зрадником. Не дивно, що написану в листопаді 1915 року новелу тільки протягом 1917 року публікували тричі, львівське «Українське слово» видрукувало її навіть без відома письменниці. «Лист засудженого вояка до своєї жінки» – сповнена болю сповідь колишнього селянина про те, що він – ані зрадник, ані дезертир, він відстав од своїх, але ж ніхто не розуміє його мови, а іншої він також не знає. Через рідну мову, яку, виявляється, необов'язково розуміти панам офіцерам і суддям, він мусить гинути, так би мовити, від своїх, від тих, із ким нещодавно пліч-о-пліч воював.

Тодішній сусід письменниці, чернівецький священик Костянтин Балицький, згадуючи про її життя, зазначав: «Куди краще стало з приходом регулярних російських військ. Много українських письменників, діячів, стали її навідувати». До речі, в роки Першої світової О. Кобилянська познайомилася з багатьма людьми, які залишать помітний слід в історії України. У листах пізнішого часу, зокрема, вона писатиме про своє спілкування з Людмилою Скрипник, дружиною майбутнього комісара освіти в уряді Радянської України Миколи Скрипника.

А хіба не показова оповідь К. Балицького про його спілкування з одним із російських солдатів? Той був українцем, родом з Акермана: «Коли я зауважив, що Письменниця живе в сусідстві, став настирливо просити, щоб я познакомив його.

– Це у мене сьогодня велике, бачите, свято. Де ж я надіявся стрінутися з повним «Кобзарем», нашою літературою, а то й письменниками. Будь ласка, мені дуже важно познакомитись, поговорити, воно може вже й стільки мого, йду на Кирлибабу…»

Трьома крапками в останньому реченні, мабуть, автор спогадів хотів передати приреченість у голосі солдата, який ішов на передню лінію фронту в Південній Буковині. Далі, між іншим, російські війська, хоч і вели інтенсивні бої, не прорвалися.

Оповідь К. Балицького слушно доповнити згадкою Івана Дудича, одного з провідних театральних діячів на Буковині в 20—40-х роках XX століття, приятеля письменниці: «Після Лютневої революції в Росії я зустрічав гурток людей, які запитували про щось прохожих. Я зачув ім'я Ольги Кобилянської.

– Що вам потрібно?

– Чи ви знаєте, де тут живе письменниця Ольга Кобилянська?