Ольга Кобилянська - Вознюк Володимир. Страница 24

Не треба сприймати цей лист лише як намагання викликати в заокеанських українців співчуття, спробу письменниці описати свій злиденний побут. Насамперед вона прагнула наголосити на необхідності створення такої світової організації, на зразок єврейських, яка об'єднувала б усіх українців, бо, на думку письменниці: «Ми ще не зрілі на світовій шахівниці грати. Ми видимо лиш самих себе, ми не вміємо бути з'єднаною силою, бути одною фортецею [підкреслено авторкою. – Б. В.]. Не вміємо на противників нашого істновання національного і розвою культурного, підкреслюю – культурного – спокійно, зорганізовано наступати».

На жаль, те, що помітила письменниця в 20-х роках XX століття, спостерігаємо й у XXI. А написаний лист був після того, як О. Кобилянська довідалася про створення в Канаді «Товариства помочи письменникам». Це, зрештою, випливає з подальшого тексту листа: «Мої пальці в зимній комнаті, пишучи та не випускаючи пера з рук, трохи поштивніли і почервоніли. Та нічо. Се не першина. Головне те, що я, думаючи про ріжне поетичне та прозаїчне (декому знане, декому зайве), не сказала те, що мала в гадці сказати на самім початку, іменно про засноване «Товариство помочи письменникам» десь далеко від нас живучих в старім світі, в Торонті, Америці».

Далі О. Кобилянська висловлює свої міркування щодо структури, діяльності та значення такого товариства. Завершує свій лист так: «Прихиліть Ваше вухо до мого скромного слова, слова старої робітниці, єднайтеся, дорогі мої, і працюйте в імени дальшого і красшого істновання Святої України і розвою нашого, вже доволі гіркими досвідами годованого, народу. Працюйте як одна сила, оден муж, самі для свого буття-істновання яко Українці [підкреслення О. Кобилянської. – В. В.]. Глядіть вперед себе, витворюйте нову епоху, організуйтеся.

Робіть, що велике, гідне. Власними силами збиваймо ґрунт під ногами. Наслідуйте все щонайкрасше і найліпше, що посідають вже народи культурні, чужі, а хоч би і противники наші… Коби воно лише добре, наслідування гідне…

Кланяюся до Вас. 5 лютого 1924. Ольга Кобилянська».

Зміст листа диктувала письменниці тогочасна дійсність. У 1922 році вона зверталася до чернівецької «Рускої каси для ощадности та позичок», аби позичити на загальних умовах певну суму грошей, але їй у цьому відмовили, мотивуючи загальною економічною кризою. І саме тоді О. Кобилянська почала одержувати грошові перекази від громадських товариств та окремих осіб із США та Канади. Одним із перших надіслав їй свою допомогу в сумі 12000 румунських леїв Український Народний Союз в Америці. Фінансовий секретар Союзу Роман Слободян у листі від 15 квітня 1922 року, на якому не було зазначено точної адреси (вказано: «Буковина, Чернівці»), писав: «Ми знаємо, що обставини наших письменників суть гідні пожалування». Принагідно треба сказати, що і згодом чимало шанувальників зверталися до О. Кобилянської, не знаючи її адреси, використовуючи, звичайно, редакції буковинських і галицьких часописів.

Найчастіше збирання коштів для нашої землячки заокеанські українці мотивували потребою поліпшення здоров'я письменниці. Приміром, на якійсь вечірці хтось із організаторів оголошував, що їхня гордість, О. Кобилянська, потребує коштів, аби виїхати на лікування. Кожен з присутніх здавав певну суму, ставив підпис у спеціальному списку, де були зазначені прізвище й сума, яку благодійник пожертвував, а відтак цей список і зібрані гроші надсилали на адресу видатної буковинки.

Може скластися враження, що лише О. Кобилянська мала користь від спілкування із заокеанськими громадами, товариствами, редакціями. У переважній більшості випадків було і справді так. Але вона неодноразово допомагала «Українському Червоному хресту в Канаді» знайти ту чи іншу людину на Буковині; їй надсилали кошти, які вона передавала вказаному адресатові. Надзвичайну послугу зробила О. Кобилянська «Товариству помочи письменникам» своїм листом-зверненням.

Важливо відзначити, що насамперед молодь і національно свідома інтелігенція 26 березня 1922 року організували перше велелюдне пошанування О. Кобилянської – святкування 35-річчя її літературної діяльності. Воно демонструвало згуртованість українців на Буковині, пригнічених окупаційним режимом, вселяло віру в національні сили. Для багатьох саме тоді О. Кобилянська постала як зразок витривалості, незламності.

Святковим, без сумніву, для письменниці було й 12 грудня 1925 року, день одруження прийомної доньки Олени-Галюсі з Ельпідефором Панчуком. За невеличким весільним столом (зібралося сім осіб) думала вона, мабуть, про спокійну старість. Можливо, обмірковувала й те, чи правильно повелася, коли заопікувалася позашлюбною дитиною брата Олександра. Протягом перших років після народження дівчинка носила прізвище своєї матері. А виховувалась вона постійно в родині Кобилянських, що, мабуть, улаштовувало і Віргінію, і Олександра, який, до речі, як юрист повинен був мати незаплямовану репутацію. Родинне листування переконує, що О. Кобилянська, сестра Євгенія, їхній батько всією душею полюбили Олену, яку по-домашньому називали Галюсею. Її вчителька мала підстави стверджувати: «Судьба не могла ліпше пощастити малій дівчинці, бо кращої материнської опіки не була б зазнала навіть від рідної мами. Тяжкий, але святий обов'язок взяла на себе панна Ольга, і виконала його, як свята, та нікому іншому, лише єї з уст Галюсі належиться святе слово “мамо”».

У 1920-х роках, незважаючи на складні суспільно-політичні умови, О. Кобилянська не стоїть осторонь культурного життя. Співпрацює з часописами, які редагують у Коломиї та у Львові Олена Кисілевська і Лідія Рудик-Бурачинська, співпрацює з чернівецьким журналом «Промінь» і празьким емігрантським часописом «Нова Україна», підтримує стосунки з чеськими видавництвами, в одному з яких виходить її повість «В неділю рано зілля копала…», дуже активно спілкується з багатьма українськими письменниками, котрі опинилися в еміграції. Відомий український поет Євген Маланюк, зокрема, передав власну збірку поезій – «Гербарій» – із дарчим автографом: «Вельмиповажаній Пані О. Кобилянській від Євгена Маланюка. 5. VI. 27, на чужині». Звичайно, пише вона в цей час і нові твори: оповідання «Василка», «Вовчиха» (найсильніший реалістичний твір у її повоєнній спадщині), «Пресвятая Богородице, помилуй нас!» та інші.

У другій половині 20-х – на початку 30-х років минулого століття активізувалися зв'язки західноукраїнської інтелігенції з Радянською Україною – з Великою Україною. Якийсь час цьому сприяла політика радянських ідеологів, серед яких було чимало українських патріотів (наприклад, М. Скрипник), діяльність та ініціатива багатьох, переважно відомих в українських колах ще з дореволюційних часів, письменників, діячів культури. Для частини західноукраїнської інтелігенції важливим був уже сам факт існування нехай і не зовсім такої, як уявлялося, але української республіки.

У грудні 1926 року О. Кобилянська одержала першого листа з Радянської України. Співробітник кооперативного видавництва «Рух» Михайло Біляч повідомляв письменниці, що має намір видати багатотомне зібрання її творів. Незабаром О. Кобилянська доручила М. Білячу бути її уповноваженим спочатку перед видавництвом «Рух», а потім і перед видавництвом «Книгоспілка». У 1927—1930-х роках вийшло в світ дев'ятитомне зібрання творів письменниці, частину гонорару О. Кобилянська використала, щоби придбати першу власну оселю в Чернівцях. У різні роки доводилося мешкати в дванадцяти найманих. Лист із Харкова вона одержала у напівпідвальній квартирі за чернівецькою митрополичою резиденцією на теперішній вулиці Йосипа Главки. Брат Степан із Марібора порадив викупити колишній будинок найстаршого брата Максима, родина якого, хоч і жила тоді в Одесі, зберігала права власності на помешкання. Згаданому М. Білячеві вдалося зв'язатися з Максимовою донькою Марією, їй переказали частину гонорару з Харкова. Оформивши відповідні документи, вона передала особняк своїй знаменитій тітці, де та й провела останні роки життя (1929—1942). Із 27 листопада 1944 року в ньому – Літературно-меморіальний музей О. Кобилянської.