Ольга Кобилянська - Вознюк Володимир. Страница 8

Якщо ж зважати на щоденникові записи, які стосуються літератури, вкотре переконуємося, що саме творчість письменників-класиків, світового масштабу, мала позитивний, вирішальний вплив на формування світогляду і громадських інтересів молодої Кобилянської. Цікаво, що про Т. Шевченка, В. Гете, Г. Гейне, В. Шекспіра вона висловлюється переважно тоді, коли треба обґрунтувати власну думку або ж коли в їхніх творах намагається знайти відповідність своїм думкам і настроям. Так, 17 листопада 1884 року О. Кобилянська занотувала: «Життя бридке, але що ж, добре сказав Гете: “В душі своїй не длубайсь без упину, життя – обов'язок, хоч вік йому – хвилина…”». Письменниця взяла два вислови Гете як епіграфи до свого щоденника. На обкладинці першого зошита зазначено:

«Треба з користю розвивати й узгоджувати свої почуття, свої нахили й пристрасті. Гете» та «Що більше ми знаємо, то більше хвилюємось. Гете».

Відомо, яке важливе значення мали для О. Кобилянської твори Тургенева. Можна навести й інші докази того, як високо авторка «Землі» цінувала творчість видатного російського письменника. Любов, шана й захоплення його творчістю зароджувалися якраз у період ведення щоденника. 6 жовтня 1884 року О. Кобилянська занотувала українською мовою: «Приходжу до переконання, що я страшенні небилиці дотепер писала… Уже час перестати… Учора зачала-м Тургенева читати «Батьки і діти». То страх розумна книжка. Мені так як би хто якусь одслону з очей здоймив. Читала-м до пізньої ночі…»

Саме тоді, робимо висновки, майбутня письменниця познайомилася з окремими творами Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка. Читала В. Шекспіра, Й.-В. Гете, Г. Гейне, Е. Золя, Є. П. Якобсона в німецькомовних виданнях. Переважно в перекладах німецькою мовою, що виконувала роль посередника, до її рук потрапляли також твори І. Тургенева, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Д. Писарева. А в декількох родинних альбомах Кобилянських знаходимо вірші О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, Ф. Тютчева.

Лектура кожної людини завжди характеризує її, розкриває риси особистості, світогляду. Прикметно, що, збагачена досвідом, роками, власними здобутками, О. Кобилянська у 1929 році, відповідаючи на питання анкети журналу «Світ»: «1) Якби Вам довелося сидіти обмежений час у в'язниці, які три книжки Ви найрадше взяли би із собою?; 2) Чому саме ті?», зазначила:

«Якби мені довелося сидіти необмежений час у тюрмі й дозволено забрати три книжки з собою, я забрала би: Євангеліє, бо воно одиноке дає людській душі, у якому вона стані не була би, розраду і рівновагу.

Далі узяла би «Фавста» Гете, в котрім бачимо ціле людське життя, його горе, радости, силу і неміч з усею глибиною людського Духа.

Врешті взяла би я Шевченка, котрий не допускав би забути свою народність, рідну мову і піддержав би любов до рідної землі і скривдженого людства».

Роки життя юної Ольги в Кімполунзі можна, без вагань, називати періодом пізнання та осмислення світу й пошуку самої себе. Із восьмирічного віку вона захопилася музикою, грала трохи на фортепіано, пізніше гратиме й на цитрі, і на дримбі. Взагалі вся сім'я була дуже музикальна. В їхньому будинку, за словами письменниці, часто лунали музика, пісні. Одні співали, а інші грали на різних інструментах. Кобилянська й сама мала гарний голос, співала не лише перед домашньою аудиторією. У підлітковому віці захопилася малюванням. З її малюнків того часу можна зробити висновок, що, якби й далі юна Кобилянська розвивала свої здібності, то могла б досягти значних успіхів і в цьому. Підтвердженням такої думки є, зокрема, її щоденниковий запис. 4 березня 1885 року дівчина сумувала через те, що перестала малювати, адже один досвідчений учитель малювання, переглянувши зошит з її мистецькими вправами, сказав: «Панно, тут є хист, геніальність! Чому ви не прийшли до мене, чому не прийшли рік тому? Вам бракує лише керівника».

Дівчина захоплювалася також театральним мистецтвом. Грала в аматорському театрі в Кімполунзі. Цікаво, що прем'єри відбувалися в приміщенні міського казино. Важко було зіграти українську виставу. 21 січня 1884 року в щоденнику О. Кобилянська згадувала про одну із таких спроб, яка зірвалася тільки через те, що їхній товариш змушений був переїхати до іншого міста, а людини, котра могла б замінити його в українській виставі, не знайшлося. Зберігся зошит із ролями Петра та Наталки з «Наталки Полтавки» І. Котляревського, переписаними Ольгою. Її, загальновідомо, 1884 року запрошували до трупи українського пересувного театру. Про гру майбутньої письменниці на сцені писала 1883 року у своєму щоденнику Августа Кохановська, подруга з юних літ, пізніше відома художниця: «Ольга, яка мала найбільшу роль із дівчат, грала дуже добре».

Доволі рано О. Кобилянська відчула потяг до слова. Перші вірші польською мовою – один присвячений дню народження батька, другий – дню народження матері – датовані 1875 роком, тобто написані 12-літньою Ольгою. Це, найімовірніше, була данина сімейній традиції до дня народження присвячувати одне одному поетичні рядки. Згодом вона пише вірші німецькою мовою, а в 1880 році пробує свої сили в прозі. 17-річна Ольга написала невеликий твір – «Гортенза, або Нарис із життя однієї дівчини».

У 1883 році вона завершує інший свій твір німецькою мовою – «Воля чи доля», а в 1885 році – «Нарис з життя Буковини». Це були тільки пошуки свого письменницького стилю, своєї письменницької індивідуальності. І, хоч у згаданих твоpax зображене життя інтелігенції Буковини, відчувалося, що самого життя авторка ще добре не знає. В автобіографії вона зізнавалася: «Сама моя фантазія диктувала мені на папір повісті, новели і стихи. Я не знала ще тоді, що треба звертатися за сюжетом до живого життя, я була несвідомим, молодим, диким романтиком, замкненим, так сказати б, в лісах і горах, з очима, зверненими в гущавину лісу».

Фрагменти часів кімполунзької юності О. Кобилянської відтворила у своїх «Споминах» О. Устиянович: «Закінчивши народну, цебто німецьку школу, взяла мене пані Кобилянська з собою до Ольги. Вона за той час виросла, як тополя. Чорне, добре плекане, блискуче волосся окружало її ніжне біле личко, рожеві уста усміхалися до мене радісно, а великі чорні очі чогось тужно та сумно гляділи. Грала вже на фортепіані якісь нудні для мене сонати і співала слабеньким, але дуже милозвучним сопрано. Не раз її батько сидів в салоні з довжезною люлькою, прислухаючися, і казав їй співати старі українські пісні: «Козак коня напував» або «Пою коня на Дунаю» та інші. Не знаю, чи Ользі так, як мені, приємна і весела була гостина моя в неї. Ми тоді читали вкупці багато німецьких книжок; не було в міській бібліотеці вибору, отже ми брали, що попало, наслідували типи, повторяли сентенції і надавали собі імена героїні повісті, з інших сміялись до сліз. Ольга своїм тихим голосом так сердечно може сміятись! Мріяла вона о чорнім коні, дамськім сідлі і костюмі, пізніше її мрія справдилась. Доперва в послідніх днях перед моїм від'їздом виділа я синій зошит, в котрім містився перший твір Ольги. Вона його тайком писала і просила нікому не зрадити. Читаючи вголос, упевняла мене, що знає добре блуди свого діла, але їх поправить і аж тоді дасть мені новелу в руки. Але потім вже більше не споминала за це».

Не випадково згадує О. Устиянович про омріяного подругою чорного коня, про дамське сідло й костюм (темно-зелену амазонку – костюм для верхової їзди – і досі можна побачити в Чернівецькому музеї письменниці), про те, що «пізніше її мрія справдилась». О. Кобилянська стала вправною вершницею – не кожен чоловік у Кімполунзі міг так триматися в сідлі, як вона. Їздила верхи на улюбленому Таярі (потім його замінив кінь на кличку Жабка) горами й долами, побувала у всіх доступних околицях, часто відвідувала села, де годинами могла вслухатися в сумні гуцульські мелодії, пізнавала побут і звичаї селян. У тамтешніх селах і тоді, і тепер корінні жителі – гуцули. Чи не тоді вона відчула, яка велика духовна сила і краса в простих людях? Чи не тоді почала перейматися їхніми болями й тривогами?