Панас Мирний - Ушкалов Леонид. Страница 12

Нарешті, десь на середину осені 1875 р. роботу над романом було завершено. 24 жовтня рукопис уже був на розгляді в «отдельного цензора города Киева по внутренней цензуре», який, зробивши деякі купюри (було вилучено згадки про декабристів, про революцію в Угорщині 1848—1849 pp., сцену бенкету земського начальства тощо), дав дозвіл на вихід книги. Після отримання цього дозволу автори надіслали роман до Санкт-Петербурга, де він мав побачити світ у друкарні Михайла Стасюлевича. Нагляд за виданням вони поклали на Миколу Лисенка. Друк роману мав розпочатися в середині травня, а завершитися десь на початок серпня. Та 18 (30) травня 1876 р. з'являється Емський указ імператора Олександра II. Тепер роман міг побачити світ тільки за кордоном, і Білик надсилає рукопис до Женеви Михайлу Драгоманову. З цього приводу він писав Мирному: «У Києві – сон. Вирвав сво'іх «Волів», переписаних, переглянутих і скріплених цензором. Дублікат поїхав за кордон. У якому вигляді повернеться? – не знаю». Через три роки роман заходами Драгоманова був надрукований, посівши особливе місце не лише у творчості Мирного, але й у всій українській літературі XIX ст. Ще 1893 р. той-таки Драгоманов писав: «Хіба ревуть воли…» – це «безспорно, найліпше з того, що появила українська белетристика». Перегодом про нього будуть говорити як про «головний твір Панаса Мирного» (Борис Якубський), перший «великий реалістичний роман» в українській літературі (Юрій Лавриненко), «найбільший твір української класичної прози» (Олександр Білецький) тощо.

За кілька місяців до завершення роботи над романом, у середині березня 1875 p., у житті Мирного сталася подія, яка могла мати дуже серйозні наслідки: у зв'язку зі справою щодо таємного товариства «Унія» полтавська жандармерія провела обшуки в цілої низки осіб, зокрема в Дмитра Пильчикова, Олександра Жарка, Миколи Троцького та інших. Серед підозрюваних опинився і Мирний, у якого під час трусу знайшли, крім численних рукописів, кілька чисел «Правди», а також герценівське видання «Голоса из России» за 1856 p. І попри те, що вже на початок жовтня справу щодо «Унії» було припинено й ніхто з її фігурантів не постраждав, «громадівський» рух у Полтаві після цього інциденту починає швидко згасати. Як писав Драгоманов у своїх «Австро-русь-ких споминах», «лівобережці так тим налякались, що переказували, щоб до них од нас ніхто не їздив і не писав». Перебуваючи під враженням від цієї події, а також від масових арештів учасників «першого ходіння в народ», що їх уряд розпочав наприкінці літа 1875 p., Мирний працює над повістю «Лихі люди» (твір було завершено 24 вересня цього-таки року).

Судячи з усього, він писав цей «листочок з життя» із неабияким натхненням. Попри те, що письменник, як і в романі «Хіба ревуть воли…», вдається до прийому Vorgeschichte, розповідь про попереднє життя своїх персонажів він розгортає не в звичній для себе хронологічно-послідовній, сказати б, літописній, манері, а за допомогою прийому візій-спогадів, уперше застосованому ним іще в циклі поезій у прозі «Думки». Мирний змальовує всього лиш кілька днів перебування у в'язниці головного героя повісті Петра Телепня, якого рясно наділив автобіографічними рисами. Телепень, так само, як і Мирний, виходець із небагатої чиновницької родини, людина, наділена дуже м'яким характером і водночас напрочуд гострим відчуттям світової неправди та власної «вини перед народом», яке спрямовує його на шлях боротьби за те омріяне «царство правди», «де не чутно сліз та горя, де не видно нужди та недостачі, де воля усміхається своїм теплим сміхом…». Так само, як і Мирний, Телепень – письменник, який сподівається на те, що його «живе слово» зробить кращими людські душі, а відтак змінить на краще й саме життя. Змальовані і Мирним, і Телепнем «тяжкі візерунки нужди» – це енергія безугавного руху на маргінеси. Недаром, коли Телепень захотів пізнати життя, він одразу ж вирушає «на дно»: «Забажалося йому побути між «халамидниками» – тими каліками-злодюгами, що оселяють кінці великих міст. Захотілося йому побачити їх долю, їх горе: чим живе і чим дише сей люд». Причому Телепень прагне побачити життя мешканців «дна» зовсім не заради того, щоб відчути себе «суперменом», котрий зневажає звичаї та обичаї, тобто впивається свободою й задля неї ж таки нехтує суспільною конвенцією – «кінічний жест», що його робив не один радикально налаштований письменник і філософ, від Кратеса й Діогена до Винниченка й Жене. Телепень хоче побачити темний бік життя, щоб змалювати ввесь цей жах і збудити в людях почуття жалю. У цьому сенсі його реалізм підхожий до поетики мартиролога, котра мала на меті викликати в читача «слізне зворушення». Ось, приміром, студенти Київського університету, серед яких і Телепень, ідуть на берег Дніпра подивитись на побут рибальської артілі (такі собі «польові студії» з життя українського міста). Студенти не зустрічають там ані веселих засмаглих чоловіків, наділених «красою й силою», на взір тих «босяків»-волоцюг, що їх трохи перегодом опоетизують Горький та Винниченко, ані чогось іншого, що мало б у собі «вітальну» силу, – вони відразу ж бачать людське життя в його найпотворніших проявах: якогось «живого мерця», що жаліється на свою нещасну долю. «Що ж у вас болить? – Та все болить… – Чоловік став підводитись, і чутно було, як хрущали його кістки. – А найбільше руки, – передихаючи, вимовив він. – Ще хоч би не сі виразки, – і показав свої чорні порізані пальці. Широкі шрами, уже підживші, перетиналися недавніми, що, мов серпом були порізані, червоніли і ятрилися». Рибалка, котрого здибали студенти, в усьому схожий на жебрака: обідраний, жалюгідний, розпластаний, він слізливо розказує про своє життя, виставляючи напоказ болячки. Зрештою, ця сцена й закінчується промовисто: студенти кинули йому «декілько срібляків». «Нащо се? – спитався той. – Візьміть дядьку; на ліки буде. – Спасибі вам!» Від оцього рибалки-«жебрака» до зарізяки Чіпки – всього один крок. Варто лиш «жебракові» спробувати не просити, а брати самому. У всякому разі, обидва ці персонажі – «люди ночі».

Поза сумнівом, автобіографічними є й душевні переживання Телепня, коли жандарми під час арешту порпаються в його паперах. Зрештою, навіть докладний опис тюремної камери, в якій провів останні дні життя Телепень, має в собі дещицю автобіографічного, адже той відділ Полтавської казенної палати, начальником якого Мирний перегодом працюватиме цілих 34 роки (він, звісно ж, бував тут і раніше), розташовувався у двох кімнатах, що правили колись за арештантські каземати та ще й тепер справляли враження каземату. Отож, за допомогою прийому візії Мирний змальовує найяскравіші епізоди з життя чотирьох людей: самого Телепня, Жука, Шестірного та Попенка, – які представляють різні соціально-психологічні типи тогочасної інтелігенції. З одного боку, різночинець Телепень і «кающийся дворянин» Жук. І зовні, і за вдачею, і за способом життя вони дуже різні. Тихий, тендітний, сповнений рефлексій Телепень, і великий, незграбний, різкий, з підкреслено неаристократичними манерами (типова риса багатьох «нігілістів» і «нігілісток») Жук. Але обидва ці герої належать до «нових людей» – образ, який щойно з'явився в українській літературі. Хронологічно першим таким образом був українофіл молодшого покоління Павло Радюк з роману Нечуя-Левицького «Хмари» – уривок з цього твору, надрукований 1873 р. в «Правді», так і називався: «Новий чоловік». Перегодом він буде розроблений у романі Нечуя-Левицького «Над Чорним морем», в оповіданні Олени Пчілки «Товаришки», у повістях Бориса Грінченка «Сонячний промінь», «На розпутті» та в низці інших творів. Для цих героїв характерне відчуття гріха перед народом (недарма Олександр Кониський назвав одну зі своїх повістей «Грішники»), чинне гасло, під яким розгортався весь народницький рух: «віддай народові все те, що через його придбав». І Телепень, і Жук іще від часу навчання в гімназії відзначалися, як каже Шестірний, «исключительным образом мыслей». Згодом їхні життєві дороги розійшлися: Телепень стає студентом Університету св. Володимира, а Жук, вигнаний з гімназії за читання забороненої літератури (злощасна «книжка у жовтій палітурці» – це, мабуть, праця Джона Стюарта Мілля «Considerations on representative government», російський переклад якої під назвою «Размышления о представительном правлении» з'явився в Санкт-Петербурзі в 1863—1864 pp.; книжка мала обкладинку жовтогарячого кольору), «іде в народ»: стає косарем, вантажником суден, робітником на заводах, нарешті організатором рибальської артілі на Дніпрі біля Києва. Він працює для народу «тут-і-тепер». Коли Телепень хоче за допомогою слова здійснити свого роду «духовну революцію», то для Жука це хороша, але марна затія. «А через скільки літ ти повернеш людські голови на сей шлях? – спитав Жук. – Дай, Боже, щоб через вік спізнали тебе люди і почали так благо думати, як ти думаєш!.. Візьми великих учителів, глянь на самого Христа… А я, Петре, тепер живу…» Згадка про Христа тут не випадкова. І Жук, і Телепень належить до тих, хто заради щастя інших людей «зрікаються свого добра, свого роду і йдуть на неминучу погибель…». Вони чинять так, як чинили колись перші християни, котрі цуралися світу, навіть батька й матері, роздавали своє добро та йшли до пустелі або на смерть. Телепень і справді має за взірець Христа: «У Петра дух захопило у грудях. Шкода йому рідного батька й матері, що зросли у інших установах, викохалися на інших звичаях… «Что мні и тебі, жено?» – вчувається йому – і носиться перед його очима святий образ святого чоловіка». Слова Христа, звернені до матері («Глагола ей Іисус: Что есть мні и тебі, жено?» – Євангелія від св. Івана 2: 4), прямо вказують на те, що глибинний сенс життя цього героя визначає ідея «imitatio Christi» [12]. Промовистим є тут і саме прізвище персонажа – Телепень. Справді, у цьому світі він не тільки небезпечний злочинець, «лиха людина», але також «телепень», тобто «недотепа». І це дуже прикметно, адже ще в одному зі своїх найперших оповідань «Палійка» Мирний ототожнив «недотепність» із праведністю. Словом, душі і Телепня, і Жука сповнені «шуканням правди». Але «правди» на світі нема, тож юнацтво «тільки і дивиться уперед, тільки й знаходе там свою утіху, свою радість, своє добро. Теперішнє, що колесить кругом його, таке непривітне, таке темне, безрадісне!.. Там тільки, в туманному просторі грядущого горить-сяє ясне сонечко правди!» Правда перебуває десь там, за видноколом світу «тут-і-тепер». Вона може засяяти тільки на руїнах цього світу, який «треба розвіяти, як пил; змести – як нечистоту; вирвати з корінням – як жалку кропиву…». Ось так із міленаристської фантазії, з метафізичної нетерплячки і народжується стихія руйнації. Революційне збурення світу має тут виразне релігійне підложжя. Зрештою, і шлях Телепня, і шлях Жука веде за ґрати, де вони обоє невдовзі й опиняються і де перший покінчить життя самогубством. Обидва ці ідеалісти – один пасивний, другий активний – у світі, де панує дарвінівський закон боротьби за існування, приречені на загибель. Тим часом Попенко й Шестірний – люди, позбавлені шляхетних ідеалів і здатні на підлість, адаптовані до життя цілком надійно. Один справно служить казенній церкві та власному череву, а другий вірно обороняє самодержавство, рухаючись угору щаблями кар'єрної драбини.