Григорій Квітка-Основ'яненко - Ушкалов Леонид. Страница 2

Батько Квітки-Основ’яненка, Федір Іванович, народився десь у 1744-му або 1745 р. У 1756 р., іще дитиною, завдяки дідовим та батьковим заслугам, а також клопотам рідні, він розпочав службу в Харківському козацькому полку в чині підпрапорного. Потім Федір Іванович стане суддею Харківського полку, а після скасування слобідських полків маніфестом Катерини ІІ від 28 липня 1765 р. перейде на цивільну службу. Кажуть, що якийсь час він був навіть городничим.

У 1783—1798 pp. Федора Івановича обирали харківським повітовим предводителем дворянства. Крім того, він числився старшиною Чорноморського козацького війська, а також армійським полковим квартирмейстером. За свою ревну службу був нагороджений орденом св. Володимира 4-го ступеня. Федір Іванович мав неабиякі статки – тільки в основ'янському маєтку було близько шести сотень підданих, а його будинок, як свідчив протоієрей Микола Лащенко, «був цілком панський: великий, красивий і розкішний». Цікавився він і літературою. Скажімо, в листі до Погодіна від 3 травня 1841 р. Квітка-Основ'яненко писав про те, що в 1783 p., коли з'явилась віршована повість Іпполіта Богдановича «Душенька» (вільний переспів повісті Лафонтена «Les amours de Psyche et de Cupidon» [3]), його батько мешкав у Санкт-Петербурзі. І він свідчив, що цей твір справив на публіку просто приголомшливе враження, а Богдановича зразу ж почали називати «генієм». Але вже тоді, мовляв, ходили чутки, що «Душеньку» написав не Богданович, а його юний протеже, якого той видавав за переписувача своїх творів. До кола приятелів Федора Івановича належали такі непересічні люди, як філософ Григорій Сковорода й військовий суддя (згодом – кошовий) Чорноморського козацького війська Антон Головатий. Сини Головатого під час навчання в «додаткових класах» при Харківському колегіумі жили в родині Квіток, а сам Головатий не раз бував у основ'янському маєтку, де його завжди радо зустрічали. Наприклад, коли він у 1792 р., повертаючись із Санкт-Петербурга до свого війська, заїхав на Основу, Федір Іванович зустрів його «по-старовинному, з гарматною стрільбою та хором музики». Узагалі, батько Квітки-Основ'яненка був дуже привітним чоловіком. Уже в 1817 р. Іван Вернет у статті «Мысли о Харькове», надрукованій на сторінках «Украинского вестника», згадував: «Я не бачив старого, схожого на нього за люб'язністю характеру, рідкісною простотою норову та вмінням, ніби жартома, виказувати корисну правду, а також за чудовим даром пристосовуватись до всякого віку». Федір Іванович помер 1807 р. в чині колезького радника.

Мати майбутнього письменника Марія Василівна (1746—1828) так само походила з давнього й заможного роду слобідської шляхти – Шидловських. Очевидно, вона була донькою поручика Василя Шидловського, згаданого 1767 р. в реєстрі дворян Ізюмської провінції. Це була жінка добре освічена (недаром вона стане однією з директрис Харківського інституту шляхетних панночок), а крім того, вольова, горда й самолюбива. Квітка-Основ'яненко в нарисі «Головатый» згадував, що в молодості вона не цуралася навіть суто чоловічих розваг: чудово їздила верхи, а ще «мала власну маленьку гвинтівку, вправно стріляла з неї й не раз влучала в птахів на льоту більш вдало, ніж мій батько та її брати – великі мисливці й вправні стрілки». Про цю її незвичну як для жінки пристрасть знали всі. Принаймні, вперше в житті побачивши Марію Василівну, Головатий одразу ж спитав: «Так се ви, пані, їздите на конях і лучче стріляєте, чим ваш Федор Іванович, се-бо і брати ваші, Николай Васильевич і Орест Васильевич?». А з другого боку, Марія Василівна була дуже набожна. Уже не схилі віку, 28 лютого 1814 p., вона подала єпископу Слобідсько-Українському та Харківському Аполлосу Терешкевичу ось таке прохання: «За християнським обов'язком, я маю щонайбільше бажання для порятунку своєї душі та для поминів свого чоловіка слухати в храмі божественну службу, але через слабкість мого здоров'я, пов'язану з літнім віком, не можу взимку бувати в прихідській церкві… Тому уклінно прошу ваше преосвященство звеліти мені влаштувати в моєму будинку церкву во ім'я Покрови Пресвятої Богородиці». 8 серпня 1814 р. Священний Синод дав відповідний дозвіл, а вже 27 вересня протоєрей Андрій Прокопович освятив розкішну домашню церкву й відправив тут першу літургію. Ця церква існувала аж до смерті Андрія Федоровича Квітки й була закрита за розпорядженням преосвященного Інокентія Борисова 11 квітня 1844 р. Зрештою, рід Квіток узагалі славився своєю набожністю. Досить пригадати хоч би те, що бабуня письменника, дружина Івана Григоровича Квітки, Парасковія Андріївна Горленко, доводилася рідною сестрою видатному церковному діячеві, проповідникові й поету, авторові драми-мораліте «Війна семи рятівних чеснот із сімома гріхами смертними» святителю Йоасафові Горленку Горленко був вихованцем Києво-Могилянської академії, після закінчення якої тут-таки викладав, потому став настоятелем знаменитого Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, потім з волі імператриці Єлизавети Петрівни – намісником Троїце-Сергієвої лаври, і нарешті – єпископом величезної Бєлгородської та Обоянської єпархії, в якій було понад тисячу приходів. За часів свого архіпастирства Горленко часто гостював у сестри. Наприклад, у 1751 р. він тривалий час жив на Основі, оскільки сюди прибула його мати Марія Данилівна Апостол-Горленко. Саме сестрі Йоасаф Горленко незадовго до смерті признавався, що суворі аскетичні подвиги юності підірвали його здоров'я й не дають тепер змоги дожити віку. Улюбленим племінником святителя Йоасафа був син Парасковїї Андріївни й рідний дядько Квітки-Основ'яненка Микола, який 1 березня 1752 р. постригся в ченці під ім'ям Наркис (цього ж таки року Горленко висвятив його в ієродиякони), а впродовж 1770—1788 pp. був настоятелем Курязького монастиря й чимало зробив для процвітання цієї обителі. Як писав Квітка-Основ'яненко в 1838 p.: «Іконостас Преображенської церкви з прикрасами, які збереглися й дотепер, дзвіниця та огорожа довкола всього монастиря створені стараннями й коштом останнього архімандрита того монастиря Наркиса Квітки…». А ще він залишив прецікаві «келійні записки» про святителя Йоасафа. Останні роки життя (1789—1792) Наркис числився «на покої» в Харківському Покровському монастирі, а жив на Основі. Очевидно, саме в цей час він не раз спілкувався з майбутнім письменником, справивши на його світогляд помітний вплив. Тут-таки, на Основі, Наркис Квітка й помер 23 березня 1792 р. (похований за дозволом преосвященного Феоктиста Мочульського під алтарем прихідської церкви). Додаймо й те, що доньки Григорія Семеновича Квітки – Марія, яка постриглась у черниці після смерті свого чоловіка – бунчукового товариша Василя Андрійовича Гамалії, та Феодосія – були ігуменями Хорошівського Воскресенського монастиря, розташованого неподалік Харкова. Вступаючи до цієї обителі, вони, як свідчив Квітка-Основ'яненко, «приносили із собою значні кошти», зважаючи на що Хорошівський монастир був «благоподобно влаштований».

З раннього віку Квітка-Основ'яненко мав дуже слабке здоров'я. Особливо діймала його золотуха. Ця хвороба зрештою призвела до того, що хлоп'я, ще бувши немовлям, утратило зір. Кажуть, що причиною сліпоти став ячмінець, з яким необережно повелася годувальниця малюка. Ні медики, ні знахарі не могли зарадити лиху. Зір повернувся до хлопця тільки десь у 1784 р. Тоді, як переказував відомий харківський поет і видавець Олександр Корсун, котрий близько знав Квітку-Основ'яненка, Марія Василівна повезла хлопця на прощу до Озерянської Богородичної пустині, що була розташована верстах у тридцяти від Харкова, за Мерефою, і де зберігалася чудотворна ікона Озерянської Божої Матері. Опинившись у храмі, Гриць раптом тихо спитав: «Матусю, а що то за образ?» «Хіба ж тобі видно?» – зойкнула Марія Василівна. «Так, мені розвиднілось!» – відповів малюк. Ця історія справила на Квітку-Основ'яненка невигладне враження. У всякому разі, до кінця своїх днів він залишався надзвичайно набожним чоловіком. Між іншим, з очима нашому письменникові не таланило й перегодом – уже в юності він, маючи якийсь просто нездоланний потяг до вогню («Нехай мій біограф не забуде цього дивацтва…» – любив казати Квітка), таки втратить ліве око від вибуху пороху під час підготовки домашнього феєрверка.