Григорій Квітка-Основ'яненко - Ушкалов Леонид. Страница 3

Як стверджував палкий шанувальник таланту Квітки-Основ'яненка Пантелеймон Куліш, родина Квіток жила «просто, по-старосвітськи, по-козачи», тож Гриць змалечку «чув у отецькій господі і всюди по околиці щиру українську мову… Звичаї ж у панів були, в щоденній жизні їх, ті ж самі, що й у посполитих; і родини, і хрестини, і весілля, і похорони одбувались так само в панському домі, як і в простацькому, хіба з більшою пихою та достатком». Не дивно, що Квітка-Основ'яненко чудово знав і українську мову, і старі українські звичаї та обичаї.

Спочатку хлопець навчався вдома. Слід сказати, що в основ'янському маєтку Квіток була гарна бібліотека, де зберігалися, зокрема, документи з історії України доби Хмельниччини (чи навіть ранішого часу), родинний «Літопис», рукописи творів Йоасафа Горленка, частина так званого «Чугуївського листування», тобто офіційні папери чугуївського воєводи з другої половини XVII ст. (їхнім власником згодом стане саме Квітка-Основ'яненко). За якийсь час хлопець продовжить своє навчання в Курязькій монастирській школі, де ним буде опікуватися сам архімандрит Наркис. Костянтин Сементовський свідчив, що вже тоді Наркис Квітка «старався розвинути в дитини бажання вступити в монастир», тим паче що «після закінчення уроків усі діти мали бути присутні при богослужінні». Зрештою, Квітка так-таки й не спромігся на систематичну освіту. Уже будучи літнім чоловіком і відомим літератором, 15 березня 1839 р. у листі до Петра Олександровича Плетньова він напише: «Я й народився в той час, коли освіта не йшла далеко, та й місце було для цього не надто вигідне; а ще хвороби з дитинства, бажання зректися світу, а може, і безтурботність та лінь, властиві тодішнім літам, – усе це спричинилось до того, що я не клопотався про майбутнє й легковажив навіть тим, що було під рукою й що міг би пізнати. Навчившись ставити карлючки, я подумав, що й так умію писати, що для мене цього досить; у подальші премудрощі я не входив і про називні, родові та інші відмінки чи про дієслова й вигуки не міг слухати терпляче. З такими знаннями письменників „не буває“. Молодість, пристрасті, обставини, служба змусили писати; але як? Я цим не переймався. Еже писах, писахі..» [4]. Це, звісно, перебільшення. Наш письменник, за слушним зауваженням Сергія Єфремова, був чоловіком «з добрими культурними традиціями». Людям, які особисто знали Квітку-Основ'яненка, найперше впадала в око його «духовна вченість», зокрема те, що він чудово розумівся на церковних книжках, а маючи просто феноменальну пам'ять, знав «не лише звичайну службу Божу, але навіть чимало святкових канонів». Крім того, він дуже любив історію. Недаром у своїх творах Квітка-Основ'яненко з неабияким знанням справи відтворює старовинний український побут, жваво переповідає слобідські легенди з доби колонізації краю, згадує чимало пам'яток української книжної старовини, наприклад, «Києво-Печерський патерик», «Книгу житій святих» Дмитра Туптала, акафіст святій великомучениці Варварі, духовні пісні Сковороди. Аж ніяк незгірше Квітка знав і народні пісні, думи, перекази, приказки, прислів'я тощо. А ще була музика. Недаром у нарисі «Головатый» Квітка згадував, як колись давно, ще в дитинстві, одна з його сестер виконувала на фортеп'яно сонату улюбленого учня Гайдна Ігнаца Плеєля. Та й сам письменник чудово грав на фортеп'яно й флейті.

Коли хлопцеві виповнилось п'ятнадцять років, батьки, за порадою лікарів («для зміцнення здоров'я та для розради»), записали його на військову службу. Відтак з 11 грудня 1793 р. Квітка числиться вахмістром лейб-гвардійського кінного полку. Всього через три тижні, власне кажучи, 1 січня 1794 p., він стає капітаном. Потім «за слабкістю здоров'я» переходить на цивільну службу й два роки перебуває «не при справах» у харківському департаменті герольдії. 13 жовтня 1796 р. Григорій Квітка знов повертається до війська, ставши ротмістром Сіверського карабінерського полку, після цього указом імператора Павла І від 5 січня 1797 р. був переведений до Харківського кірасирського полку, а 27 січня цього ж таки року назавжди залишає військову службу. Зрештою, усі ці перипетії були чистою формальністю – насправді юнак ніде не служив, а тільки числився на службі в різних офіційних паперах. На ту пору йому вже виповнилося дев'ятнадцять років. І ось тоді він, здається, вперше виказав серйозний намір відійти від мирської суєти й прийняти чернечий постриг. Мабуть, до такого кроку Квітку-Основ'яненка спонукали і сімейні традиції, і релігійне виховання, і його власна глибока набожність. Певну роль могла відіграти тут і моральна наука Григорія Сковороди, цього справжнього «ченця в миру», з яким Квітка не раз бачився в батьківському домі на Основі. Кажуть, що сам письменник перегодом полюбляв розповідати про своє знайомство з мандрівним філософом, а бувши в доброму гуморі, дотепно імпровізував у сатиричному ключі його славнозвісну псальму «Всякому городу нрав і права». Утім батьки були проти, мотивуючи свою незгоду на постриг сина тим, що він іще надто юний задля того, щоб приймати таке відповідальне рішення. Подейкують, що Федір Іванович не тільки не дав на постриг свого благословення, але навіть заборонив синові ходити на його могилу, якщо він усупереч його волі таки стане ченцем. Так чи ні, молодий чоловік залишився жити на Основі. У цьому його житті був і основ'янський аматорський театр, і веселі розваги з товаришами, і приємне спілкування з жіноцтвом. Здається, одне-єдине, до чого прагнув у цей час наш письменник, – жити вільно й спокійно. Принаймні саме цим він пояснював своє небажання одружуватись. 7 грудня 1803 р. в листі до старого приятеля Андрія Владимирова Квітка писав: «Хто знає нас, той дивується, що я ще й досі не одружений. Відчуваю, що мати гарну дружину – велика втіха в цьому житті, але це не моя справа!.. Я бачу, як багато тих, хто кається після одруження, але ж, гадаю, не може бути в природі того, щоб розумний чоловік каявся…». І трохи далі: «Жінок люблю як людей, а не як жінок. І, здається, цим їх не ображаю. Гідним віддаю належне, та не хочу ризикувати власним спокоєм.

У ньому все моє щастя в цьому житті, а в майбутньому, сподіваюсь, і без них буде добре. Живу собі як хочу й, дякувати Богові, ніхто мене не силує змінити спосіб життя. Бачу мавп багато, та, на жаль, людей мало…».

Судячи з усього, Квітка просто чекав слушного часу, щоб постригтися в ченці. Невдовзі такий час настав. 4 травня 1804 р. Квітка подає єпископу Слобідсько-Українському й Харківському Христофору Судимі прохання, в якому сказано: «Я народився 1778 року, перебував на військовій службі, від якої в 1797 році за власним бажанням був звільнений. З того самого часу в мене з'явився намір прийняти чернецтво, але батьки та інші мої родичі, зважаючи на мій 19-літній [5] вік, радили мені утриматись від такого кроку. Тепер же, коли я досяг 26-літнього віку й маю дозвіл від батьків…, прошу згідно з моїм бажанням призначити мене в Старо-Харківський Преображенський братський монастир на послух у надії отримати чернечий чин…».

Того ж таки дня преосвященний Христофор доручив Слобідсько-Українській духовній консисторії негайно розглянути «прохання капітана Квітки про прийняття його в Старо-Харківський монастир». У свою чергу консисторія, згідно з вимогою Духовного регламенту, направила в губернське правління запит, «чи нема бува в Квітки якихось важливих боргів або інших обставин, що стоять на заваді його вступу в чернецтво», а самого Квітку зобов'язала подати письмове свідоцтво, що «батьки не забороняють йому й не силують його йти в чернецтво». ЗО травня 1804 p. губернське правління повідомило консисторію, що «жодних казенних чи партикулярних боргів за Григорієм Квіткою нема і що його батько, Федір Квітка, у поданому до земського суду поясненні написав, що ніяких причин, які б забороняли його синові вступити в чернечий чин, не існує, і він вступає туди з його дозволу». Тим часом до консисторії батьки подали окреме письмове свідчення, де сказано таке: «…Бачивши ще з 1797 року бажання нашого сина, відставного капітана Григорія, вступити в чернецтво, а також те, що воно й досі лишається незмінним, ми дозволили йому подати відповідне прохання на ім'я преосвященного Христофора». Далі йшли підписи «з прикладенням герба домашньої печатки». Свідками в цій справі виступили рідний дядько майбутнього письменника Ілля Іванович Квітка та старший брат Андрій, який на ту пору був майором.