Григорій Квітка-Основ'яненко - Ушкалов Леонид. Страница 8

Про цю дивовижну барвистість Квітчиного життя Григорій Данилевський у своїй «Украинской старине» писав таке: «Незрячий і хворобливий у дитинстві, він замолоду раз у раз міняв мундир військовика на перо канцеляриста, а перо канцеляриста на мундир військовика;…чернець, відлюдник за найкращих, свіжих років життя; діяльний член Товариства добродійності й директор мандрівної акторської трупи; засновник інституту для панянок і видавець першого українського часопису; директор танцювального клубу й автор дотепних гумористичних листів…, а заразом автор строгих звітів про улюблений інститут, солоденьких і нікчемних віршів, де оспівані Маші, Лізи, Наді й Каті, зрештою, музикант і предводитель дворянства – яке розмаїття та яка несхожість пережитого!». «Несхожість пережитого», певно, мав на думці й засновник Харківського університету Василь Назарович Каразін, коли адресував Квітці свою досить ущипливу епіграму: «Был монахом, был актером, / Был поэтом, был танцором!». [18]

Так чи так, але на театрі життя Квітка й справді пробує дуже різні ролі. Та з бігом часу, мабуть, найголовнішою роллю Квітки-Основ'яненка стає «роль» письменника. Звісно, Квітка, як признавався в листі до Петра Плетньова від 15 березня 1839 p., «потрапив у писаки» «мимовільно, негадано, ненароком». Зрештою, і сам статус літератора на ту пору не був надто високий. Про це красномовно свідчить один епізод, що стався 1840 p., коли Квітку обрали головою Харківської палати кримінального суду. Вітаючи брата із цією важливою подією в його житті, Андрій Федорович, який був тоді губернським предводителем дворянства, просив його не писати більше нічого ні по-українському, ні по-російському, бо це, мовляв, аж ніяк не личить людині, котра обіймає таке високе суспільне становище. Присутні дворяни палко підтримали свого предводителя. Вони, мабуть, нехотя змінили свій присуд тільки тоді, коли Квітка показав їм листа від Василя Андрійовича Жуковського, в якому той сповіщав, як розчулилась государиня імператриця, слухаючи «Божих дітей», та як плакали при цьому великі княжни. Слід підкреслити, що Андрій Федорович Квітка аж ніяк не був чоловіком, байдужим до літератури. Він завжди читав твори свого молодшого брата й не раз давав йому слушні поради. Наприклад, саме його думка щодо повісті «Панна сотниковна» дозволила Квітці-Основ'яненкові обстоювати власну позицію в суперечці зі своїми критиками. У листі до Петра Плетньова від 9 березня 1840 р. він писав: «За неї була в мене неабияка суперечка з нашими поціновувачами. Вимагали змінити дію, характери, але я… довів, що інакше не можна й не повинно бути. Мій брат…, читаючи, плакав і сам підтвердив, що це справжня подія, як вона є». Андрій Федорович високо цінував і поезію Шевченка. Особливо припав йому до душі «Перебендя». І все ж таки він ставився до літератури як до іграшки. Тим часом для його молодшого брата література стала «паралельним світом», ледь не важливішим за світ реальний. Судячи з усього, це сталося тоді, коли в його життя ввійшла класна дама Харківського інституту шляхетних панночок Анна Григорівна Вульф.

Ця жінка була значно молодша за Квітку – вона народилася 17 травня 1800 р. Освіту та виховання здобула в Санкт-Петербурзі, в Інституті св. Катерини для шляхетних панночок. У Квітчиній драмі «Приезжий из столицы» вихованка Катерининського інституту Анна Петрівна із захватом каже про свою alma mater: «…Яке училище! Добродатне, упорядковане, воно дає більше, ніж життя: воно дає прекрасне виховання! Ах! скільки бідних дівчат, схожих на мене, без цього добродатного училища були б дуже нещасні!». Не підлягає сумніву, що ці рядки навіяні розповідями Анни Григорівни, бо й для неї самої за часів юності Катерининський інститут був цілим усесвітом.

У лютому 1839 р. вона, згадуючи літа навчання в інституті, писала Плетньову: «…Я, безтурботна, весела, думала, що весь світ замикається в інститутських стінах і що бути пепіньєркою – це таке щастя, з яким ніщо не може зрівнятись, а стати класною дамою… означає вже навік влаштувати свою долю». У 1818 р. її мрія, здавалось, нарешті-таки збулася – їй дали чин класної дами. Але натомість Анна Григорівна мала покинути свій обожнюваний інститут. З волі імператриці Марії Федорівни юна пепіньєрка отримала призначення на посаду класної дами Харківського інституту шляхетних панночок. Вона була в розпачі. «Ще й досі ясно пам'ятаю, – писала Анна Григорівна через багато літ Плетньову, – як вразила мене ця звістка; і коли я вже побачила, що це неминуче, що я повинна розстатися з інститутом і з моїми милими подругами, я думала, що помру з відчаю!». Та справу було вирішено, і Анна Григорівна вирушила до далекого Харкова – ані Санкт-Петербурга, ані Катерининського інституту, ані своїх любих подружок вона вже більше ніколи не побачить. Зате невдовзі після свого приїзду на місце роботи юна пепіньєрка зустріне сорокарічного Григорія Федоровича Квітку. Це була посмішка долі, бо вони полюблять одне одного зразу ж. Почнеться справжній – бурхливий і пристрасний – роман. І попри те, що рідня Григорія Федоровича була не в захваті від його обраниці, він вирішив одружитися з Анною Григорівною. 11 вересня 1820 р. Квітка прохає в імператриці Марії Федорівни відповідного дозволу, а вже 27 вересня «виконувач справ» при государині імператриці Григорій Іванович Вілламов напише Квітці з Гатчини: «Я мав щастя доповідати государині імператриці про подане всепідданче прохання від 11 – го цього місяця щодо вашого бажання взяти шлюб з класною дамою панною Вульф; і її імператорська високість зводила виявити на те щонайвищу згоду разом із найласкавішим побажанням вам благословення Всевишнього на цей союз та всілякого щастя». Наступного року Григорій Федорович та Анна Григорівна одружаться. Кращого вибору ані він, ані вона зробити не могли.

З того часу Анна Григорівна стала справжнім янголом-охоронцем Квітки-Основ'яненка. їй першій письменник читав свої твори й дуже уважно дослухався до її порад (у листах до санкт-петербурзьких та московських видавців Квітка з любов'ю називає дружину хатнім «цензором»). її ім'ям письменник називав най симпатичніших героїнь (згадаймо «Приезжего из столицы», «Дворянские выборы» або «Ганнусю»), їй-таки він присвятив і свою найславетнішу повість «Маруся». Як згадував Валер'ян Андрійович Квітка, Анна Григорівна була «розумна, освічена, але некрасива, вихована згідно з правилами суворої моральності, цілковита пуританка, характеру твердого й замкнутого». Вона пильно стежила за новинками літератури, читаючи журнали «Северная пчела», «Библиотека для чтения», «Сын отечества», «Отечественные записки», «Литературная газета», «Обзор иностранный», «Современник». її цікавила й французька література, про яку вона дізнавалася найперше з видання «Journal general de la litterature de France» [19]. Не була їй чужою навіть європейська політика, в перипетіях якої вона з особливим співчуттям ставилася до династії Бурбонів. Принаймні її не раз можна було застати за читанням легітимістського журналу «La mode» [20]. He бувши українкою з роду, вона, як писав Микола Костомаров у своїй «Автобіографії», ставилася до всього українського з великою любов'ю. Недаром Євген Гребінка в листі до Квітки від 13 січня 1939 р. прямо називав її «патріоткою» («Кланяйтесь Вашій дружині-патріотці…»). Після того як у 1828 р. не стало Квітчиної матері, Анна Григорівна залишилась чи не однією-єдиною близькою йому людиною. Квітка ніжно любив її до останнього подиху. Це була та сама «щира любов», про яку він розмірковував на початку своєї однойменної повісті, нав'язуючись до Платонового міфу про андрогіна. 1 лютого 1841 р. він писав до Петра Плетньова: «Я та Анна Григорівна – одна людина, що однаково почуває, однаково мислить, однаково діє, тому те, що буду казати про себе, рівною мірою стосується також її…». Він і помре на руках своєї Анни Григорівни. Та й вона, як згадував Костомаров, «палко кохала свого чоловіка, пишалася його літературною славою й ледь не збожеволіла по його смерті». З Квіткою вона була по-справжньому щаслива. 1 лютого 1839 р. Анна Григорівна писала Плетньову: «Ви справедливо кажете, що я щаслива, адже яке добро у світі може зрівнятися з тим безцінним скарбом, який я маю в моєму чоловікові-другові!». Ця жінка не шукала щастя в земних скарбах, та Квітка й не міг їх дати. І в перші роки після одруження, і перегодом їм постійно не вистачало коштів на прожиття, адже з батьківських статків Григорій Федорович узяв собі лиш незначну частку. 1 травня 1829 р. брати Квітки продали чиновнику 7-го класу Матвію Андрійовичу Байкову маєток у селі Гуляй – поле Зміївського повіту (50 душ кріпаків, 372 десятини землі, 112 десятин лісу й саду, селітрові бурти, вітряк і заїзд). Усе це коштувало 40.000 карбованців асигнаціями. Байков мав заплатити Григорію Квітці 1.000 карбованців під час підписання угоди, 10.000 – до вересня цього ж таки року, інші 10.000 – до 1 липня 1830 p., а решту 20.000 – у спеціально встановлені строки. Відтоді це було ледь не єдине джерело прибутків Квітки-Основ'яненка.