Григорій Квітка-Основ'яненко - Ушкалов Леонид. Страница 10

Після цього Квітці не залишалося нічого іншого, як «сховати» свою комедію. Аж раптом у 1840 p., через тринадцять років після написання, «Приезжий из столицы» несподівано для самого автора з'являється в санкт-петербурзькому «Пантеоне русского и всех европейских театров», що його редагував Федір Коні. 18 травня 1840 р. Квітка писав до Коні: «Бешкетник – наш загальний улюбленець Є. П. Гребінка – збив мене з ніг своїм листом, сповістивши, що „Приезжий из столицы“ заїхав до вас у „Пантеон“. Куди йому було пхатися поміж добрих людей? Я й надіслав його тільки зі скрути, чи не виберуть з нього який уривок, щоб помістити де-небудь, а він його цілком штовхнув прямо у великий світ, та ще й після Гоголевого „Ревизора“. Ніщо й ніколи не слід порівнювати з твором усім відомим, усіма любленим і визнаним за незрівнянний. Виграш неможливий, а порівняння завжди будуть не на користь останнього. Тому-то я й заховав був його, коли вийшов „Ревизор“». А трохи перегодом, 3 серпня 1840 p., Квітка писав Плетньову: «Сумно мені було читати в журналах, начебто в мене через комедію є якесь суперництво з Гоголем. Оце вже ніколи не думав, а якби міг передбачити, то, напевно, ніколи б не посилав їм моєї комедії».

Наступною була комедія «Турецкая шаль, или Так водится» (1829). На цей раз дія відбувається не в провінції, а в Москві. Комедія показує розклад дворянського сімейного життя: подружні зради, духовна порожнеча, відсутність ідеальних інтересів, чистої води меркантильність. Наприклад, одна з героїнь – Анисія Климівна, – відповідаючи на запитання, чи гарну дружину взяв собі її син, каже: «Аякже, голубчику! Дають будинок в Огородниках, село на Вологді, рухомого з екіпажем та іншим на п'ятдесят тисяч, ще й чистими від дядька, коли Бог пошле по його душу, вона отримає двадцять п'ять тисяч. Вона ж у батька майже одна. Є, правда, двоє братів, та обидва на війні, дивись, уб'ють обох, так вона всьому й спадкоємниця». Прикметно, що в цій комедії немає жодного симпатичного персонажа.

Утім справді етапною у творчості Квітки-Основ'яненка стала комедія «Дворянские выборы». Вона була дозволена до друку Сергієм Аксаковим 2 серпня 1828 p., a 15 січня 1929 р. цензор III відділу Євстафій Оделькоп дав дозвіл і на показ її на сцені. Цього ж таки року комедія побачила світ окремою книжечкою (без зазначення імені автора) в Москві. Однак тут здійнявся галас ображеного дворянства, мовляв, автор комедії не тільки шкилює з дворян, але й замахнувся на сам інститут дворянських виборів. Судячи з усього, Аксаков мав через неї неприємності. Недаром у своєму листі від 17 квітня 1829 р. Квітка просив у Сергія Тимофійовича вибачення за те, що комедія принесла йому як цензору «чимало клопоту». Чи не єдиний, хто спробував захистити «Дворянские выборы» від нападок, був Василь Аполлонович Ушаков. 12 червня 1829 р. на шпальтах «Московского телеграфа» він, назвавши «Дворянские выборы» «прекрасною комедією», писав: «Дякуючи повсюдно поширюваній просвіті та мудрому добродійному цензурному статуту, який цілком задовольняє вимоги нашої доби, драматичні письменники почали ганьбити пороки й забобони, уміло показуючи їхній неподобно-смішний бік. У згаданій вище комедії майстерним і сміливим пензлем змальовано одне з наймерзенніших зловживань, яке буває тому, що просвіта в нас іще не надто глибоко пустила своє коріння. Освічена публіка зраділа цьому новому явищу, і понад тисячу примірників комедії було розпродано за два місяці. З цього випливає, що наші співвітчизники люблять істину й добро, але й мракобісся на цей раз не залишилось осторонь і своїм диким голосом заволало, що комедія „Дворянские выборы“ не тільки ображає весь дворянський стан, але й робить замах на спасенну установу мудрої государині! Змилуйтесь, панове! Де ви це знайшли? У комедії, яку ви шарпаєте, бачимо явне благоговіння перед установою великої монархині, а стріли сатири спрямовані тільки на зловживання…». Комедію читав і сам імператор Микола І, який не раз брав на себе обов'язки цензора (усім відомі його слова, кинуті Пушкіну: «Віднині я буду твоїм цензором»). Кажуть, що у Квітчиній комедії цар «не знайшов нічого такого, що було б підставою для заборони її постановки в театрі, тільки зволив зауважити, що в ній надто багато п'янства». Так чи інакше, 27 серпня 1929 р. комедія була заборонена до показу на сцені. Щоправда, за два дні до цензурної заборони, 25 серпня, п'єса йшла на сцені Харківського театру. Вона ставилась у Харкові навіть після заборони. Недаром 16 вересня 1829 р. III відділ спеціальним листом зобов'язав слобідсько-українського цивільного губернатора Михайла Івановича Каховського слідкувати за тим, щоб комедія на сцені не йшла.

Для Квітки це був відчутний удар. Мало того що він був позбавлений глядацьких симпатій як автор гострого, цікавого, динамічного й нового для тодішнього театру твору (недаром же Віссаріон Бєлінський поставив «Дворянские выборы» у ряд найкращих здобутків російської літератури XVIII—XIX століть; наприкінці четвертої частини своїх «Литературных мечтаний» він писав: я не хочу говорити читачеві про звичаї та обичаї дворянського стану імперії, досить прочитати «Недоросль» Фонвізіна, «Горе от ума» Грибоедова, «Евгений Онегин» Пушкіна чи «Дворянские выборы»), Квітка ще й налаштував проти себе частину дворянства, зокрема місцевого. Змальована драматургом сатирична картина припала до смаку далеко не всім бодай тому, що насправді вибори виглядали не так уже й жалюгідно. Наприклад, у рідному Квітчиному Харкові спеціально для проведення виборів на Миколаївському майдані впродовж 1814—1820 pp. за проектом відомого архітектора Євгена Васильєва було зведено розкішний будинок Дворянського зібрання. Вигляд цієї споруди, однієї з найкращих у місті, став іще імпозантніший, коли в 1830 р. біля її входу були встановлені гармати слобідських полків з колишньої харківської фортеці. Йоганн Георг Коль, який побував тут на виборах 1837 р., писав: «Збори українського дворянства налічували кількасот осіб, і коли вони засідали, то на майдані перед будівлею збиралося більше екіпажів, ніж перед яким-небудь західноєвропейським парламентом, та й загалом ці збори за своїм зовнішнім блиском анітрохи не поступалися французькій депутатській палаті. Усі депутати були вдягнені в ошатні зелені однострої з гаптованими золотом червоними комірами та срібними шпагами». Саме ж зібрання, каже Коль, відбувалось напрочуд жваво, «промови лунали раз у раз, причому багатьох мені назвали гарними промовцями. Коли наставав час оголосити якийсь документ, наприклад, проект ухвали, протокол виборів чи донесення урядові, то за старим козацьким звичаєм у підлогу втикали шпагу або ж били нею по столу, щоб запанувала тиша, – відтак оповісник обходив по черзі всі чотири кутки зали й зачитував свій папір». Промовців вітали гучними вигуками. А найголосніше, свідчив Коль, депутати привітали тодішнього губернського предводителя дворянства Максима Максимовича Ковалевського на прізвисько Мазепа під час його прощальної промови. Та й сам Квітка перегодом напише: «Славний дім дворянського зібрання в Харкові! Яка в ньому величезна, пишна зала! Коли наше дворянство, сповнене безмежної любові до батьківщини, збирається в цій залі, щоб обрати з-поміж себе суддів та керівників для загального добра, усе це одностайне, дружне сімейство вміщується в цій залі. Нема особливих кімнат, окремих закапелків, не потрібні схованки для таємних нарад, планів, проектів. Усе йде навпрямець; скажеш слово – усі чують, усі знають…».

Якийсь час Квітці вдавалося приховувати своє авторство (ще 19 квітня 1830 р. він спеціально прохав Михайла Погодіна не говорити, хто є автором «Дворянских выборов» навіть Гулакові-Артемовському), та, судячи з усього, це було секретом не дуже довго. Катавасія, яка зчинилася довкола «Дворянских выборов», ледь не поставила крапку в його кар'єрі російськомовного письменника. Принаймні вже 26 квітня 1839 р. у листі до Петра Плетньова Квітка-Основ'яненко признавався:

«…По-російському, після уроків за „Дворянские выборы“, я боявся братися». Тим паче що 31 березня 1931 р. театральна цензура заборонила до показу й продовження цього твору – комедію на чотири дії «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника». Цензор Євстафій Оделькоп у своему рапорті зазначив, що друга частина «Дворянских выборов» за своїм змістом близька до першої, забороненої, а деякі її сцени можуть подобатися хіба що «чорному народу». Утім, попри цензурну заборону, п'єса на сцені таки йшла. У листі до Сергія Аксакова від 13 серпня 1831 р. Квітка писав: «У нас чудовий ярмарок, прибула сила люду. Наш театрик, для провінції досить пристойний, дуже нас тішить. На днях будуть грати 2-гу частину „Выборов“ (віддаленість від столиці дозволяє нам сваволити), і всі з нетерпінням чекають».