Олександр Довженко - Панасенко Т. М.. Страница 9

Він не мав права вернутись додому, в Україну. Тільки в другій половині 1952 року, коли події в країні породили відчуття прийдешніх перемін, удалось Довженкові вирватись в Україну, на Дніпро, до каховського будівництва, яке він пообіцяв зробити об’єктом свого нового фільму. Довженко задумав фільм-реванш, фільм про вічне море українського життя, фільм, у якому він хотів урятувати Запорозьку Січ і Великий Луг, що мали піти під воду, і в якому мала встати Україна, що вийшла неподоланою з терору 30-х років і Другої світової війни. Фільм про ще одну перемогу життя над смертю. З Довженкових записів видно, як зберіг свою душу під московськими орденами вцілілий геній Розстріляного Відродження. Зустріч з Україною наче воскресила його. Він відповідав інженерам, що кликали його їхати з ними на Схід: «Бажаю вам щастя. Але я останусь на Дніпрі…» – і потім записував: «Я дивлюсь на синій Дніпро, слухаю плескіт хвиль. Нічого дорожчого у світі немає для мене. Я не хочу вже і нізащо не розлучуся з моєю рікою. І якщо судилося мені зробити ще щось красиве і велике в житті, то тільки на її берегах, ласкавих і чистих… Ніколи ще я не був таким, ніколи так не відчував життя і не був так переповнений любов’ю до свого народу… Річко моя, життя моє… чого так пізно прийшов до твого берега, теплого і чистого?». «Коли мені пощастить написати сценарій в доброму здоров’ї і я не втрачу працездатності, я зроблю фільм свій на Київській студії… Я ніби помолодів душею, збагатшав і став людяним і чистим. Я нікуди не хочу їхати. Я бачу прояви краси мого народу, і серце моє переповнене хвалою».

На Далекому Сході. «Аероград»

У 1933 році Олександр Петрович разом з О. Фадєєвим працює над сценарієм фільму про Далекий Схід. Для повного проникнення в атмосферу, для збору інформації митець із дружиною (а на той час Юлія Іполитівна була вже асистентом режисера) та письменником Олександром Фадєєвим вирушили в далеку подорож. Восени вони прибули до Хабаровська. Записи Довженка про цей край сповнені пафосного захоплення величчю й могутністю Радянської Батьківщини. Подорож була цікавою й нелегкою, вона пролягала таким маршрутом: Хабаровськ, Біробіджан, Хабаровськ, Ніколаєвськ-на-Амурі, Сахалін, Владивосток, Сучан, Улахінська долина… Разом з Фадєєвим Довженко понад місяць мандрував тайговими стежками. Вони виступали на зборах, зустрічалися з колгоспниками – Довженко розповідав про заплановані зйомки нового звукового фільму про Далекий Схід, – були на рибних промислах, на консервних заводах, звіринецьких радгоспах. Навіть спускалися в шахти Сучанських рудників, як писав О. Фадєєв, занурювалися туди «у вугільній вагонетці» й «забруднилися як чорти». Про перебування в тайзі письменник згадував: «У тайзі нас застала зима, але дух у всіх бадьорий. Зараз сидимо в селі Кашкаровка у старовірів, в шубах з мужичого плеча, сиві, з інтелігентними обличчями, схожі на декабристів у засланні. Їмо рябчиків та зайців власного забою і маємо намір днями з бригадою місцевих мисливців на кілька днів рушити в тайгу для полювання на великого звіра. В одному із сіл до нас пришвартувався як постійний супутник відомий уссурійський мисливець, супутник Арсеньєва і друг гольда Дерсу Узала – селянин села Варварівки Василь Тарасович Глущак. Це старий тигробій і ведмежатник… Ми від нього в захопленні…» Подорож завершилася там, де й почалася, – в Хабаровську, і вже в січні 1934 року Довженко був у Москві.

Подорожуючи, спілкуючись, придивляючись до людей і обставин, Олександр Петрович виношував сценарій нового фільму. До речі, починаючи з «Арсеналу» Олександр Довженко сам пише літературні сценарії своїх фільмів. Не раз він говоритиме, що писав сценарії «не з принципу» – просто не було сценаріїв, які його задовольнили б. Але не вважав такий метод роботи «ані правильним, ані корисним», бо тим самим його життя в кінематографі «було розірване навпіл», і він, отже, в результаті міг би зробити значно більше кінокартин. Хоч важко уявити, щоб Довженко погодився ставити свої фільми не за власними сценаріями. Два бачення, два способи мислення – письменницьке й режисерське – були в його творчій свідомості невіддільні. А проте він був передусім, мабуть, письменником. Признавався: «Я люблю писати сам сценарії, я люблю, коли у мені народжуються ідеї, образи». Дуже точно про нього сказав літературний критик К. Зелінський: «Довженко письменник і, я б сказав, передусім письменник. Сценарії О. Довженка – це свого роду лірико-епічні поеми в прозі. У них ми зустрічаємо й по-гоголівськи яскравий опис природи, і спогади дитинства, і монологи, і ліричні відступи автора, і сповнені драматизму діалоги, і риторику промовця, що звертається до аудиторії наступних віків, і вигук болю, і мелодію колискової».

Сценарій до нового фільму писався швидко. Як зазначав Олександр Довженко, він витратив на написання два місяці. На жаль, через творчі незгоди, які виникли між Довженком і Фадєєвим, співпрацювати не вийшло. Уже в квітні 1934 року в Будинку кіно пройшло обговорення нового сценарію Олександра Довженка «Аероград». На обговоренні в Спілці письменників кілька промовців зазначили, що цей фільм буде початком нового етапу у творчості Олександра Довженка. Так, це був новий етап – початок життя і творчості у незримому полоні, відірвавшись від коріння, від рідної землі. Новий етап, пройнятий неймовірною тугою і єдиним бажанням – повернутися! Бажанням, яке не здійснилося й до сьогоднішніх днів.

А сценарій «Аерограду» та його уривки читалися, друкувалися, обговорювалися в газетах і журналах, на зібраннях і зборах. Усі чекали початку зйомок. Перші кадри було знято влітку на Далекому Сході, куди знімальна група виїхала на натурні зйомки. Режисер планував працювати там 3—4 місяці, до листопада. За роботою Довженка слідкують усі засоби масової інформації, фотографії перших кадрів друкують у газетах, час від часу розповідають, на якій стадії знаходяться зараз зйомки. Країна чекає на велику, неймовірну подію в кінематографі.

У1935 році «У зв’язку з 15-річчям радянської кінематографії Центральний Виконавчий Комітет Союзу РСР ухвалює: за особливі заслуги в галузі створення й розвитку радянської кінематографії нагородити орденом Леніна <…> Довженка О. П. – режисера <…>». Часу для роботи над «Аероградом» було все менше й менше, різноманітні засідання, промови, статті, інтерв’ю катастрофічно відбирали його й виснажували самого режисера.

«Український Чапаєв»

Розповідають, що коли Довженкові вручали орден Леніна, Сталін подав репліку: «За ним борг – “Український Чапаєв”!». На той час фільм братів Васильєвих [43] «Чапаєв» уже гримів по всій країні. Слова Сталіна були наказом, і, відклавши мрію про сценарій гоголівського «Тараса Бульби», Олександр Петрович береться за історію героя громадянської війни Миколи Олександровича Щорса. Був маленький нюанс, який давав режисеру надію. В одній зі статей він написав: «Незабаром я вернуся на київську фабрику «Українфільму» для постійної праці. На цій фабриці я почну оборонний фільм “Український Чапаєв”». Довженко вірив, що цей фільм допоможе йому повернутися в Україну. Треба було тільки доробити «Аероград».

Навесні 1935 року Олександр Петрович здійснює поїздку на Батьківщину, іще більше захоплений ідеєю «Українського Чапаєва», якого планує знімати в Україні. Швидко й продуктивно триває робота над «Аероградом», про завершення якого газета «Вечерняя Москва» повідомила у жовтні і який було випущено на екрани вже в листопаді. Прийнявши перші оплески, схвальні й критичні відгуки, надрукувавши необхідні статті й роздавши інтерв’ю, Довженко вже наприкінці листопада їде в Україну, щоб продовжити роботу над сценарієм фільму про Щорса.

Якщо в попередніх фільмах герої Олександра Довженка – витвір авторської фантазії, то Щорс – особа конкретно історична, реальна і мала діяти у фільмі в реальних обставинах. Саме для цього Олександр Петрович зустрічався з людьми, які знали Щорса, довго й ретельно вивчав архівні документи в музеях та бібліотеках. Він розповідав: «Комісія «Українфільму» зібрала багато історичних матеріалів про Щорса. Ці документи складають 24 комплекти. Мене, як режисера майбутнього фільму, матеріали не зовсім задовольняють. Очевидно, збирати матеріал для художнього фільму повинен або сам режисер, або той, хто добре знає творчий метод автора, хто повністю усвідомлює собі завдання і складність даної теми. Серед зібраних матеріалів мало розповідей рядових бійців… Люди, які ділилися враженнями, як правило, говорили дуже загально, про всіх і про все. Внаслідок цього у стенограмах виявилось багато повторів, мало барвистих фактів, окремих яскравих деталей, цікавих подробиць, таких необхідних для обрисування образів і побудови фільму». Записи не задовольняли митця, він категорично зауважив: «Я сам розмовлятиму з командирами й бійцями». Робота Олександра Петровича над сценарієм була титанічною. У газеті «Пролетарська правда» розповідалося, що режисер одержав понад 13 тисяч листів-спогадів бійців, соратників Щорса – з усіх кінців Радянського Союзу: «З купи листів і оповідань О. П. Довженко добуває часто одну фразу, один натяк, що допомагає режисерові в розкритті образу Щорса, що дає нитки до точного відтворення історичної обстановки. Довгими годинами О. П. Довженко розмовляє з Григорієм Щорсом. Серед тиші свого робочого кабінету, оточений документами, портретами, книгами про Щорса, режисер жадібно ловить кожне слово брата героя, ділиться з ним своїми міркуваннями про майбутній сценарій, про весь майбутній творчий процес створення фільму».