Кирило Розумовський - Милько Володимир Іванович. Страница 15

Від графа О. Розумовського канцлер М. Воронцов поїхав прямо до Катерини ІІ і детально розповів їй про все, що почув та побачив. Імператриця уважно його вислухала і промовила: «Мы друг друга понимаем. Тайного брака не существовало, хотя бы и для усыпления боязливой совести. Шепот о нем всегда был для меня противен». Настала мовчазна тиша, і М. Воронцов покинув кімнату.

Пізніше Катерина ІІ неодноразово віддячувала Олексію Григоровичу за благородний та безкорисний вчинок (спалення документів). Зокрема, на початку 1763 р. О. Розумовський попросив із державного банку «процентний» або «безпроцентний» кредит розміром 80 000 крб. Імператриця власноручно розпорядилася, щоб граф отримав безпроцентну позику необхідного йому розміру на два роки, як він і просив. Іншого разу граф Олексій Григорович піклувався про працевлаштування свого знайомого прапорщика і знову отримав позитивне рішення від Катерини ІІ. Загалом, старий граф О. Розумовський до кінця життя користувався особливою прихильністю цариці. Під час його візитів вона завжди вставала і йшла назустріч Олексію Григоровичу і проводжала його до дверей кабінету, коли той йшов.

У розпалі боротьби між окремими двірцевими групами гетьман Кирило Розумовський був втягнутий у конфлікт з Г. Орловим. Він, зрозуміло, не бажав, щоб Григорій Орлов одружився з Катериною II, хоча його побоювання були марними, оскільки сама Катерина ІІ не збиралася цього робити. Втім, кампанія проти Г. Орлова мала неприємні наслідки. Молодий офіцер Федір Хитрово готував заколот, щоб запобігти цьому шлюбові навіть ціною життя братів Орлових. Заколот було розкрито, і, хоча слідство не довело причетність до нього М. Паніна або гетьмана, це значно послабило вплив їхньої партії при царському дворі, а репутація К. Розумовського була заплямована плітками. У своєму донесенні в Англію герцог Букінгемський так описував становище Кирила Розумовського в той час при дворі: «Мне кажется, что императрица не подозревает гетмана в участии в последних беспорядках, хотя многие из предводителей этого восстания постоянно находились в его обществе. Тем не менее, мне известно, что он очень недоволен милостями, оказываемыми любимцу (Г. Орлову. – Авт.)».

У червні 1763 р., остаточно зіпсувавши стосунки з фаворитом цариці Григорієм Орловим, Кирило Розумовський виїхав на два роки в Україну-Гетьманщину. Як доповідав тоді з Москви прусський посол в Росії граф Сольмс королю Фрідріху Великому, «гетману не нравилось, что человек, который несколько времени назад стоял так значительно ниже его (Г. Орлов. – Авт.), сделался равным ему по чину».

Та, не зважаючи на це, під час перебування в Україні Кирило Розумовський вів постійну переписку з Катериною ІІ з різних питань поточного життя, що свідчило про збереження довірливих стосунків між ними. На той час вже успішно завершувалися перетворення в суспільному й економічному житті, що їх розпочав К. Розумовський в Україні-Гетьманщині ще в другій половині 1750-х років. Сам гетьман ще перебував в ореолі слави й пошани як один з тих, кому нова російська імператриця Катерина II завдячувала своєю владою.

Але, мабуть, від’їжджаючи з столиці, гетьман К. Розумовський розумів, що час його впливу на імператрицю завершується. Його вороги були у фаворі, тоді як він уже поступово втрачав вплив на неї. Мабуть, тому гетьман вирішив полишити світ придворних інтриг і повністю зосередитися на втіленні в життя таких необхідних в Гетьманщині реформ.

Спадкове гетьманство та кар’єрний крах К. Розумовського

Тривале перебування при царському дворі на перших ролях сприяло зростанню не тільки економічної могутності, але й політичних амбіцій графа К. Розумовського. Численні нагороди та титули породили у нього бажання встановити спадкоємне гетьманство.

Наприкінці 1763 р. гетьман розіслав у всі полки ордери, скликаючи до Глухова всіх старшин, включно до сотника, на Генеральну Військову раду. Головним питанням, яке обговорювалося на цій раді, було запровадження спадкового гетьманства за родом Розумовських.

Після тривалих і запальних дебатів присутні на Глухівській раді виробили 23 пункти, які мали увійти до майбутнього прохання на ім’я російської цариці. На їх основі генеральний писар В. Туманський разом з гадяцьким (А. Крижанівський) та миргородським (Ф. Остроградський) полковниками склали чолобитну для подання імператриці Катерині ІІ. До того ж гетьманом було відправлено з таємною місією до митрополита Київського Арсенія Могилянського та архімандрита Успенської Києво-Печерської лаври Зосима Вальковича старшого канцеляриста Генеральної Військової Канцелярії Туманського (брата генерального писаря), щоб обговорити задуману Розумовським справу. Кирило Григорович розумів, що успіх справи залежить також від її підтримки вищим духовенством.

Тим часом на початку наступного 1764 р. Кирило Розумовський вирішив знову зібрати Генеральну раду в Глухові, до початку якої він вже хотів мати чолобитну до імператриці Катерини ІІ з проханням надання роду Розумовських спадкового гетьманства, підписану митрополитом, архімандритом та іншими представниками духовенства. Проте сталося не так, як гадалося.

Прибувши до Києва, повірений гетьмана старший канцелярист Туманський запропонував архімандриту Печерського монастиря Зосимі Вальковичу підтримати рішення козацької ради та підписатися під текстом чолобитної до імператриці Катерини ІІ. Прагнучи перестрахуватись від можливого гніву цариці, архімандрит Валькович виманив у Туманського текст чолобитної та зробив її копію, повертаючи ж оригінал гетьманському посланцеві, сказав, що «никакого предложения от генеральной старшины и прочего общества по вопросу о наследственности гетманства в роде Разумовских ему не делано, что нет на то соизволения Государыни, которой он присягал на верность» і навідріз відмовився підписувати.

Відвідавши архімандрита та не досягши успіху, Туманський вирушив до митрополита А. Могилянського, який вже був проінформований про суть місії гетьманського повіреного. Митрополит Арсеній Могилянський, вислухавши уважно військового канцеляриста, відповів, що він зі своїми духовними особами підпише чолобитну до імператриці Катерини ІІ, але якщо у тій йтиметься не про запровадження спадкового гетьманства, а про обрання гетьманом сина К. Розумовського і при цьому: 1) нинішній гетьман має зректися гетьманства; 2) патріарх дозволить підписати чолобитну; 3) все суспільство бажатиме цього. «Впрочем, – додав владика, – кажется гетману и тою высочайшею милостью, которою имеет довольный быть должно».

Таким чином, гетьману Кирилу Розумовському так і не вдалося заручитися підтримкою православних ієрархів у справі запровадження спадкового гетьманства. Туманський ні з чим повернувся до Глухова, де тим часом вже зібралася козацька старшина на Генеральну раду.

І хоча гетьман не отримав бажаної підтримки з боку вищого духовенства, він все ж вирішує провести задуману ним раду. Коли був проголошений текст чолобитної, у залі Генеральної Військової Канцелярії, де зібралися запрошені представники козацької старшини, пролунало декілька вигуків: «Добре!», але більшість присутніх промовчала. На раді проти подання такого змісту чолобитної виступив колишній генеральний писар А. Безбородько, колишній генеральний суддя І. Журман, а також чернігівський полковник І. Милорадович, переяславський С. Сулима і бунчуковий товариш Г. Іваненко. Натомість генеральний суддя І. Дублянський оголосив: «Теперь-де хорошо, а впредь что будет неизвестно и потому подписывать не буду». Така заява одного із старшинських очільників внесла сум’яття у лави присутніх. Цього дня так і не вдалося переконати присутніх на раді старшин затвердити чолобитну.

Наступного дня всі знову зібралися і знову лунали «за» і «проти» щодо підписання пропонованої чолобитної на ім’я імператриці Катерини ІІ. Коли ж було вирішено все-таки підписувати чолобитну, то вся старшина (за винятком генерального судді І. Дублянського, генерального підскарбія В. Гудовича та генерального писаря В. Туманського) відмовилася це зробити. Генеральний обозний С. Кочубей та колишній генеральний суддя І. Журман мотивували свою відмову тим, що вони родичі гетьману К. Розумовському, генеральний осавул І. Скоропадський та генеральний бунчужний Я. Тарновський говорили, що Кирило Григорович є їхнім шефом; генеральний хорунжий Д. Апостол вмотивовував своє небажання підписувати присутністю на раді старшин старіших і досвідченіших за нього, які мають першими поставити свої підписи.