Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович. Страница 18

Були й інші прохання. Висловлюючи, певно, думку більшості польських політиків, підканцлер А. Ольшевський відзначав, що козаки прагнуть бути незалежними і вимагають утвердження Русі як окремої і самостійної провінції. У цілому, як гадають, Петро Дорошенко свідомо висунув полякам нездійсненні вимоги, щоб мати підставу вести незалежну політику в зв’язку з відмовою короля ці вимоги підтримати. Поведінка послів гетьмана також підштовхує нас до цієї думки. Вони явно зволікали процес – вимагали підтвердження повноважень польських комісарів, вимагали повернути Дорошенкові неповернуті клейноди, що їх забрав свого часу Тетеря, вимагали відправити до Чигирина польських заручників для гарантій безпеки українським послам… Пізніше польський король, скаржачись на саботаж гетьманом переговорів, стверджував, що коли одне з посольств Дорошенка запитали про їхні повноваження на укладення трактату, вони показали листа від гетьмана, у якому, навпаки, наказувалося не укладати ніякого договору.

Утім, є підозра, що і для поляків переговори в Острозі з представниками Чигирина були з самого початку лише фікцією, щоб відвести очі. Про це переконливо свідчить той факт, що коли туди ж прибули делегати від Михайла Ханенка, договір було укладено за якісь два тижні переговорів. Ханенко підписав свій варіант угоди з Річчю Посполитою 2 вересня 1670 року. І це стало головним підсумком роботи Острозької комісії. В основному цей договір повторював Слободищенські угоди 1660 року. Автономію відповідно до того документа діставали, власне, тільки козаки, та й то в урізаному вигляді. Саме цей варіант договору прийняли наприкінці того ж року на сеймі, на якому Петра Дорошенка вже офіційно було оголошено зрадником. От про що йшлося в документі, названому «Острозькою комісією»:

1) король обіцяв, що не буде утискуватися православна церква;

2) будуть збережені військові вольності козаків та всі їхні «добра і хутори»;

3) гетьман обирався і знімався військовим звичаєм, але з обов’язковим утвердженням з боку «його королівської милості»;

4) оголошувалася амністія тим, хто раніше воював проти поляків, а тепер підтримає Ханенка і прийме умови Острозької комісії;

5) козаки відмовлялися від будь-яких протекцій з боку інших держав;

6) гетьман позбавлявся права вести самостійну зовнішню політику;

7) козаки повинні були негайно виступати в похід на вимогу короля або його воєначальників, придушувати будь-які антипольські заколоти на території України;

8) король обіцяв, що в будинках, маєтках і хуторах козацьких ніколи не будуть зупинятися на постій польські жовніри;

9) польська шляхта і католицьке й уніатське духівництво дістали право вільно повертатися у свої володіння на території Правобережної України.

Публікуючи текст Острозької комісії, Михайло Вишневецький помістив поруч і свою відповідь на прохання і скарги Дорошенка, які він передавав через своїх послів. Щодо унії, король заявляв, що ця справа взагалі не в компетенції світської влади. Оскільки ж у цей момент папський престол був вакантний, то і розв’язати питання було неможливо. Вишневецький не мав нічого проти відновлення Київської академії, що постраждала в ході воєнних дій, але нічого не говорив про можливості зведення другої. Що ж до сенаторських місць для митрополита і кого-небудь ще з українців, Михайло Корибут писав, що, підписавши Чуднівські трансакції (малася на увазі Слободищенська угода), українці самі відмовилися від такої можливості, що надавалася їм за давнішим Гадяцьким договором.

Як тільки посли Дорошенка повернулися до нього з вісткою про провал переговорів, він заявив польському послу в Чигирині єпископу Шумлянському: «Якщо король і Річ Посполита дозволяють собі з нами такі жарти, то мусить пролитися християнська кров… Уже посилаємо по Орду. Не тільки турка, але й сам Ахеронт [35] подвигнемо на Польщу!» Шумлянський повідомляв у Варшаву, що найбільше козаків Дорошенка повеселив пункт Острозького договору про те, що шляхта може повернутися у свої володіння. «Чого ж пани не йдуть, коли Ханенко їм дозволив?» – іронізували вони.

Ситуація складалася таким чином, що Петро Дорошенко та його оточення все міцніше прив’язувалися до Туреччини. Саме після повідомлення про результат роботи Острозької комісії старшини склали присягу султанові (це відбулося на початку грудня 1670 року). Одночасно були зроблені кроки до повернення на свій бік кримських татар. До Бахчисарая був направлений полковник Лисиця, у Стамбул – полковник Ярош. У листі до Яна ІІІ Собеського від 7 грудня 1670 року Дорошенко обвинувачував поляків у порушенні Підгаєцьких домовленостей, указував на дії окремих польських воєначальників, що нападали на українські міста. Тут хотілося б відзначити, що листування Петра Дорофійовича і спочатку польного і коронного гетьмана, а потім і короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського – одне з найцінніших джерел з історії тогочасного періоду. Воно велося практично увесь час, поки гетьманом Правобережної України залишався Дорошенко, і, схоже, двоє цих яскравих людей дуже поважали один одного. Створюється враження, що Собеський був одним з тих польських політиків, які вважали – вести справи слід саме з Дорошенком, лояльне ставлення до вимог козаків не тільки не послабить позиції Речі Посполитої, а навпаки – дозволить їй перемогти своїх конкурентів у Східній Європі. На жаль, Ян ІІІ Собеський і Петро Дорошенко так і залишилися по різні боки фронту.

Грабянка 1670 роком датує прихід в Україну чергової татарської орди – це були союзники Дорошенка. Не маючи можливості тримати їх під стінами Чигиринського замку, гетьман змушений був дозволити їм «гуляти» Правобережжям, що, звичайно, приводило до руйнування українських міст і селищ. Проти татар виступило військо коронного гетьмана (офіційно ними командував Ханенко), що діє досить успішно і зупиняється на зиму в Брацлаві, Немирові, Ладижині, Могильові, Рашкові. Літописець стверджує, що цього разу польско-ханенківське військо вигідно відрізнялося від «бусурман» терпимістю щодо місцевого населення.

У лютому 1671 року на козацькій раді в Корсуні було різко засуджено Острозьку угоду, козаки кричали, що «вони всі проти поляків почнуть стояти головами своїми і вмирати, а піддаватися їм не будуть». Листа до короля про свою підтримку курсу Дорошенка відправили полковники – чигиринський, білоцерківський, канівський, корсунський, паволоцький, кальницький, торговицький і уманський. Ще одного листа було направлено на Січ, яка підтримала противника Дорошенка. Можемо переконатися в тому, що Острозька комісія вийшла боком польському ставленику Ханенкові – полковники були незадоволені його угодовською лінією. Початком 1671 року датуються чергові листи Дорошенка до Москви. У них він виправдовує своє прийняття турецької протекції тим, що не мав стільки сил, щоб «із сильними бусурманами брань чинити». У відповідь бояри знову порекомендували гетьманові залишатися в підданстві короля в повній відповідності з Андрусівськими угодами. У пошуках зовнішньополітичних партнерів гетьман спробував вийти навіть на бранденбурзького курфюрста, котрий мав деякі шанси посісти польський престол.

Аналіз документів дозволяє вченим зробити висновок, що у військових планах гетьмана Дорошенка на 1671 рік було, по-перше, взяти найбільш важливі польські фортеці (наприклад, Білу Церкву і Димер) і тим самим убезпечити себе від наступу литовського війська з півночі, а по-друге – об’єднатися з турками і татарами для розгрому основного коронного війська, щоб нав’язати Речі Посполитій новий договір. Участь татар була забезпечена не тільки переговорами Лисиці в Криму, але й тим, що пропольськи налаштованого Аділь-Ґірея ІІ за підтримки Стамбула змінив новий хан – Селім-Ґірей.

Кампанія розгорнулася влітку. У липні Дорошенко з турецько-татарським військом обложив Білу Церкву. Наприкінці року йому на допомогу підійшла і білгородська орда. На Поділля тим часом повернулася і почала наступ армія Яна ІІІ Собеського [36]. Ця армія взяла Брацлав, Могилів, Бар, Межибож, Вінницю. Армія Ханенка взяла місто Ямпіль і, між іншим, не пустила сюди поляків. 8 жовтня 1671 року польський ставленик на гетьманстві зустрівся в Брацлаві з Яном ІІІ Собеським, де вони вирішили просуватися до Кальника, щоб і далі підтримувати Дорошенка. Однак захисникам міста вдалося відбити атаки противника. Розмістивши в кількох містах свої гарнізони, Собеський повернувся у Львів.