Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович. Страница 19

У ході воєнних дій до Ханенка приєднався й Іван Сірко. Разом з ним Сірко розбив військо кримського хана Селім —

Ґірея, потім напав на улуси Білгородської орди, здійснив похід на турецькі міста Аслам і Джан-Кермен. 1671 рік закінчився облогою Петром Дорошенком Ладижина, де на той час у місцевому замку переховувався Ханенко. Узяти замок не пощастило, а старшина не видала Дорошенкові його противника.

Увесь цей час Петрові Дорошенку було явно не до Лівобережної України. Сил правобережного гетьмана бракувало, щоб продовжувати бойові дії проти росіян і Многогрішного. Уже в 1670 році лівобережному полковникові Кияшку вдалося повернути під владу свого гетьмана Лубенщину. Однак у якийсь момент об’єднання України могло видатися правобережному гетьманові ближчою, ніж раніше, метою, оскільки його відносини з Дем’яном Многогрішним стають куди дружнішими. Незадоволений московською політикою в Україні, лівобережний гетьман затіяв з Дорошенком досить активне листування. У розмовах зі старшиною він усе частіше лаявся з приводу сваволі московських воєвод. Результатом його необережних висловлень стала змова його ж старшини, яка донесла на нього росіянам. За зносини із «зрадником Дорошенком» у березні 1672 року Дем’ян Многогрішний був арештований і згодом висланий до Сибіру, де виконував доручення московського уряду.

Турецькопідданий. 1672—1673

Багато років пропаганда противників Дорошенка ставила йому в провину дружбу з «бусурманами» – турками і татарами. І багато років гетьман намагався зобразити перед українцями, поляками і росіянами справу так, що його відносини з турками не більш ніж дипломатія і тимчасовий союз. Величні постаті козацьких героїв XVI і XVII сторіч, багато з яких наклали головами в походах проти хана і султана, не дозволяли Петрові Дорошенку визнати своє цілковите підпорядкування інтересам ісламської держави. Деякій невизначеності в цьому сприяло і те, що ті ж таки татари з’являлися на території України аж ніяк не тільки за запрошенням цього гетьмана. Їхні дії викликали незмінну ненависть з боку населення обох берегів Дніпра, але відповідальність за поведінку ненаситних татар ділили між собою і Дорошенко, і поляки, і Брюховецький, і Ханенко із Суховієнком. Однак подвійна і потрійна гра, яку вів чигиринський хитрун, не могла тривати вічно. Щоб не виявитися одночасно противником усіх вінценосних персон, у якийсь момент Дорошенко повинен був зробити останню ставку, яку й було зроблено на Оттоманську Порту. Вже не окремі яничарські загони або звичні татарські орди топтали українську землю, а традиційно численна турецька армія на чолі із самим пресвітлим султаном. Хоч якими б добрими намірами керувався гетьман, що покликав їх, тепер він уже міцно пов’язувався в народній свідомості з чужим і страшним півмісяцем. Уся кров, пролита яничарами і мурзами, усі злодіяння татарських і турецьких вояків у містах і селах, церквах і монастирях завдавали непоправної шкоди і Петрові Дорошенку.

Загроза війни Речі Посполитої з Османською імперією стала реальною, коли на початку 1672 року султан надіслав до Варшави грамоту, в якій в ультимативній формі зажадав вивести війська з Брацлавщини, підкореної Яном ІІІ Собеським у другій половині попереднього військового сезону. Останній був одним з небагатьох, хто реально оцінив небезпеку, перед якою опинилася його країна. Собеський радив королю піти на поступки Дорошенкові, оскільки з ним Україна «уперто стоїть і відступити від нього ніяк не хоче». Коронний гетьман указував своєму монархові на зближення позицій Дорошенка і січовиків, які висунули перед поки що своїм союзником Ханенком умови домагатися ліквідації унії, включення По дільського воєводства до складу козацької держави, виведення польського війська за межі України, встановлення козацького реєстру в 50 тисяч чоловік тощо. Характерно, що Собеський підкреслював можливість успішної боротьби з ворогом лише за умови спільних дій Польщі й України. Однак ці застереження і поради були проігноровані, попри те що й переговори з Росією не закінчилися розв’язанням основного питання – утворенням єдиного антитурецького блоку. 10 травня до турецького Адріанополя прибув королівський гонець з листом, у якому затверджувалося право Польщі на володіння українськими землями. А наприкінці травня колосальна 100—120-тисячна армія, очолювана Мехмедом IV, виступила в похід на територію Правобережної України. [37]

Польський дослідник польсько-турецьких відносин другої половини XVII сторіччя Я. Волинський стверджує, що турецька армія навмисно рухалася повільно, оскільки султан все ще сподівався на мирне врегулювання конфлікту. Однак уряд Речі Посполитої виявив непоступливість. Одночасно з приходом в Україну турків перейшов у наступ і Дорошенко. 8 липня 1672 року на правому березі Бугу, в урочищі Батіг неподалік від Четвертинівки він зустрів польське військо К. Лужецького і козаків М. Ханенка. У битві, що тут відбулася, перемога залишилася за Дорошенком. Ханенкові ледве вдалося врятуватися, і він знову сховався в Ладижині, під стінами якого ще місяць стояли сердюки й орда. Коли до Дорошенка підійшов з основними силами татар Іслам-Ґірей, гетьман рушив у напрямку на Кам’янець-Подільський назустріч ту рецькому султану. Вперше Дорошенко мав можливість особисто поспілкуватися зі своїм могутнім покровителем. На аудієнції, що відбулася в серпні, султан щедро обдарував гетьмана дорогим халатом, конем та булавою. У тому ж міс ці, здавалось, неприступна Кам’янецька фортеця упала. Опис цієї події всі охочі можуть знайти в романі Г. Сенкевича «Пан Володієвський». Багато істориків покладають відповідальність за швидку здачу фортеці на генерала М. Потоцького і єпископа В. Лянцкоронського. З другого боку, полчищу турків і татар протистояло лише трохи більше тисячі вояків і місцевих жителів. Перед тим як противник узяв фортецю, городяни виторгували собі в султана право протягом трьох тижнів безперешкодно залишити Кам’янець. Мехмед IV обіцяв утриматися від грабежу. Очевидно, свого слова він не дотримав. Жителів тріумфатори пощадили, але забрали найвродливіших дівчат. Церкви були перетворені на мечеті, лише по одній було залишено католикам, православним і вірменам. Літописці повідомляють, що багнюку, по якій туркам доводилося входити в місто, вони вимостили святими іконами.

З Кам’янця-Подільського султан пішов у наступ на Жванці, а в другій половині вересня взяв Бучач, де почалися мирні переговори між Річчю Посполитою і Османською імперією. До переговорів були допущені і представники Дорошенка. Гетьман передавав такі вимоги: установити кордон України і Польщі по річці Горинь; віддати йому всі гармати з польських фортець; затвердити як єдиного митрополита Української православної церкви Й. Тукальського; ліквідувати унію, повернути церкви, відібрані католиками й уніатами, православним. Усі ці вимоги не були виконані. Султан піклувався насамперед про свої інтереси.

Тим часом Дорошенко і татари ходили на Львів. Як і Богдан Хмельницький, він не став брати місто штурмом, хоч і стояв уже на його околиці. На Галичині ж діяли сили Яна ІІІ Собеського і Ханенка, який прийшов йому на допомогу. Разом вони здобули перемоги над татарськими військами в битвах під Краснобродом і Комарним.

8 жовтня 1672 року в Бучачі був укладений мирний договір між Польщею і Туреччиною, який у Речі Посполитій називали провальним і ганебним. Згідно з Бучацьким договором, поляки відмовлялися від більшої частини Правобережної України. Значна частина Подільського воєводства (без Брацлавщини) переходила в безпосереднє розпорядження султана. Велика частина іншої Правобережної Гетьманщини залишалася в Дорошенка, який при цьому був під протекторатом Османської імперії. У складі Речі Посполитої залишалися Північна Київщина, Галичина і Волинь. Польща повинна була виплатити Порті контрибуцію в розмірі 60 тисяч талерів, а також зобов’язалася щороку виплачувати Туреччині ще по 22 тисячі злотих. Чи можна вважати цей договір успішним завершенням війни для гетьмана Дорошенка? Важко сказати. З одного боку, він домігся підтвердження своїх прав на гетьманство. З другого – перетворився на правителя мало не маріонеткової держави, де продовжували діяти загони його противника в боротьбі за булаву, де господарювали татари і де половина населення проклинала гетьмана, який запродався «бусурманам».