Кровна мста - Яріш Ярослав. Страница 26

У Києві йому бувати ще не доводилося, і він досі був під враженням від руської стольниці. А ще церква Десятинна… Колись отець возив його ще малим у Царгород. Там велич, пиха, сила і краса божественна. Тут усього того менше, від того воно й ліпше… Тут більше світла, зелені, свобиди, і дихати в Києві легше. Та все одно найліпше – у Тмутаракані. Дасть Бог, Мстислав розбудує місто, церкву поставить… Там рідний степ, море і гори сині.

Молодий сотник радів, що Ярослав так скоро їх відпускає, адже інколи князь може затримати сольство і на кілька місяців… А ще Лука постійно думав про Каялу. Уявляв, як привезе її до свого дому, усе буде показувати, розтлумачувати…

При цій думці Лука поволі став заплющувати повіки…

– Браття, поможіть вирвати сестрицю мою з Києва. – Бурий дочекався, доки розгніваний Середич вийде за двері терема, і звернувся із таким проханням до всіх присутніх.

Ці слова вивели Луку із задуми, очі розплющилися.

– Пропадає дівка, Воротичі їй жити спокійно не дають, – підтримав Бурого Сокол, даючи зрозуміти, що він із ним.

– То ідіть та заберіть – хто вам не дає? – запитав Волос.

– Воротичі мою кров зачули, пильнувати будуть, – відповів Бурий.

Запала мовчанка. Мовив Лука:

– Треба послати Середича до князя, аби дав дозвіл і гриднів.

Із цим не погодився Волос:

– Хіба ж вона холопка князева, аби дозвіл у Ярослава брати? Підемо й заберемо самі.

При тих словах Волос підвівся, взяв у руки свого топірця і причепив його до пояса. Бурий і Сокол також схопилися, навіть Турик підвівся, показуючи свою готовність іти з товаришами.

– Ти з нами, сотнику? – запитав Сокол у Луки.

– Піду, – відповів Лука. – Тільки ти, Бурий, лишися тута. Сестру самі заберемо, а ти тільки розізлиш тих Воротичів.

Це було слушне зауваження. Бурий поглянув на Волоса, і той ствердно кивнув.

Підперезані мечами, Волос, Сокол, Лука і Турик вийшли з терема і рушили геть із подвір’я. Тут їх зупинив Середич, який виринув невідомо звідки.

– Куди ви йдете?

– На Поділ. Я женитися надумав – невісту треба умикнути, – спробував жартом відбутися Сокол, та Середич розізлився гірше недавньої грози.

– Я тобі, невігласе, зараз голову умикну! Ви що, зовсім показилися?!

– Не лякайся, боярине, ми все тихо зробимо: заберемо Бурого сестру – і відразу назад, – заспокоїв Середича Волос.

Тільки той не заспокоївся.

– Вас же ті Воротичі на шмаття порубають!

– Ми також мечі взяли.

Боярин тільки застогнав. Він оглядався по сторонах, ніби так легше було придумати, що йому робити.

– Добре, чорт би вас забрав, піду з вами, а то біди мені нової наробите. Де Бурий?

– Тут лишили, – відповів Волос.

– Добре, – видихнув Середич.

На Поділ спустилися швидко, Сокол добре пам’ятав, як дійти до Галчиної оселі.

– Ото дім її, – показав, і всі гуртом рушили на подвір’я.

Сокол ішов першим, оглядаючись по сторонах, чи не видно Воротичів. Раптом став, як вкопаний – Ратко був уже тут. Він сидів собі на призьбі Галчиної хати, не звертав ніякої уваги на прибулих, а бавився із малим хлопчиком років п’яти. Видно, малий вирішив поборотися зі здоровилом і пер на нього з усіх свої дитячих сил, та Ратко тільки посміхався, змагаючись із ним лівою рукою. Отроча також було з Воротичів, бо все впертіше й нахабніше лізло у бійку, аж почервонівши і стогнучи. Ці старання малого все більше тішили Ратка, і він усе ширше посміхався.

Побачивши давнього знайомого, Сокол притишив ходу, непомітно витяг з-за пояса ніж, сховав за спиною.

– Тепер ти будеш землю гризти, – пригрозив потиху.

Ці приготування зауважив Середич, схопив Сокола за рукав.

– Не смій.

Ратко з малим побачили їх, перестали боротися.

– О, по нашу Галочку женишок прийшов, сватів привів. Ну що, женишок, голова не болить? Ти вже звиняй, що мені під гарячу руку попав, на другий раз знатимеш, як у справи чужі лізти.

Сокол стиснув у ріці ножа і кинувся на Воротича, та його знову зупинив Середич, ставши між Соколом і Ратком.

– Де дівка? – спитав боярин.

Ратко посміхнувся.

– Дівки шукаєш? Застарий єси трохи для дівок.

Це було досить дотепно, так що Лука мимоволі посміхнувся. Середич мовив стримано:

– Ти б встав, коли боярин рече до тебе.

Ратко примружився, але так і не підвівся.

– Чи я знаю, хто ти? По вдяганці не скажеш, що боярин.

– Повір на слово, а то мечами сікти накажу!

Це вже була погроза. Ратко спохмурнів, підвівся тяжко. Враз перед Середичем наче гора виросла: був Раткові по груди. Воротич спирався на довгу сулицю, а за поясом мав бойовий топір.

– Біжи-но, малий, та гукни дядьків, – попросив Ратко отрока – і хлоп’я побігло на диво швидко поміж мазанками, ніби заєць, а не дитина.

– Іще раз питаю: де є сестра Бурого? – насідав Середич.

– Тут я! – враз почулося з хати: Воротич зачинив Галку там. – Тікайте звідси, вони зараз прийдуть, їх багато! Біжіть, це пастка!

Крик дівки обірвав могутній удар кулаком у двері. Це гримнув Ратко. З несподіванки Галка скрикнула і затихла. Сокол рушив до дверей, але Воротич підхопив списа і загнав його на півліктя у землю просто перед ногами молодця. Сокол зупинився.

– Нехай прийде Бурич, чи Бурий, як його самі величаєте, тоді віддам Галку, – спокійно сказав Воротич.

– Ти, безумче, не відаєш, із ким справу маєш. Я єсмь боярин Середич, ми під рукою князя Мстислава Тмутараканського ходимо. Як смієш на дорозі нам стати?

Воротич знизав плечима.

– Нема мені діла до князя вашого – свого маю.

– На меч лізеш? – насідав далі Середич, тільки його слова не робили на Ратка дуже великого враження.

– Такоже меча маю. Ти мені скажи ліпше, боярине, чого це князь тмутараканський убійників коло себе збирає?

– А то є не твоя справа! Востаннє питаю: сам із дороги зійдеш чи відтягти?

Це була нова погроза. Ратко відходити не збирався, тільки поклав руку на обух сокири, а другою взявся за списа. Запахло смаленим.

– По одному підходити будете чи всі гуртом? – спокійно запитав Воротич.

Сли й собі взялися за мечі, та виймати їх не поспішали. Лука враз побачив, як із боку торжища один за одним почали виходити озброєні люди, а попереду біг малий та показував дорогу. Не треба бути розумним, аби відразу впізнати Воротичів. Вони йшли потоком, озброєні щитами, мечами і сокирами. Лука оцінив на око: десь із чотири десятка мужів, і всі здорові, як ведмеді.

– Ну? – чи то запитав, чи пригрозив Ратко, але на нього ніхто вже не зважав, усі повернулися лицем до нової загрози.

Очевидно, Воротичі десь засіли собі, бенкетували й чекали сигналу від Ратка, бо так швидко не могли б зібратися. Лука подивився на Середича, даючи зрозуміти, що у разі сутички їм ніяк не вистояти. Сам Ратко двох-трьох покладе, а тут їх он скільки суне! Попереду крокував Будимир – такий же, як брат, тільки черево набагато більше. Він першим прибув на місце, сапаючи.

– Що тут таке? Хто посмів? Ви чи що? Зараз я вам тут усім голови повідриваю! – Будимир і справді був готовий виконати свою погрозу.

Здоровань уже рушив до Сокола, той тут же вхопив у руки лук і напнув тятиву, наставивши наконечник стріли богатирю просто в око.

– Доста! – гаркнув Середич і вийшов уперед. Він не дивився на Будимира, а звернувся до інших: – Хто старший?

За хвилю з гурту вийшов муж, роками старший за Середича.

– А хто питає?

– Боярин Середич єсмь.

– Із деревлянських чи як?

– Із Мстиславових. Чув про такого?

Старший із Воротичів знизав плечима.

– Хто ж не чув? Я єсмь Овсій Воротич, отець Ратка і Будимира. Чого ж вам тут треба?

– А вам чого? Якого чорта дівку у хаті закрили, що, зовсім озвіріли?

На таке звинувачення Воротичі загули. Старший лишався спокійним, він не хотів заводити ворожнечі із Мстиславом та його боярами.

– Ти, боярине, у справи кровні не лізь. Бурич убив мого молодшого сина, і тепер ми маємо його вбити. А Галку не рушимо – вона жона і непотрібна є.