Кровна мста - Яріш Ярослав. Страница 27

Середич відчув, що старший із Воротичів не такий войовничий, як молоді, його можна було б іще нагнути.

– Ти що, не розумієш? Геть розум протратили? Ще раз кажу тобі, що ми є люди Мстиславові, і як тільки когось зачепите – наш князь до лаби вас повирізує! А тепер накажи тому бикові, аби відійшов із дороги. Ми заберемо дівку і собі підемо, а ви розходьтеся звідки прийшли!

Воротичі знов загомоніли.

– Неню, – пробасив Будимир. – Та як він сміє так говорити до нас? Я не подивлюся, що він боярин – як гахну кулаком межи очі – аж шкура на чолі трісне!

Воротичам така пропозиція дуже сподобалася, але Овсій махнув рукою, аби затихли.

– Ти, боярине, вашим князем нас не лякай. Ми і свого не дуже боїмося, а вашого то й поготів. Скажіть Буричу, нехай сам прийде, нехай покаже, що він муже є, а не полохливий заєць. Ідіть собі – ми вас не рушимо, але і Галки не віддамо.

– Без неї і з місця не зрушу! – втрутився в розмову Сокол та відразу затих, як тільки Середич із докором поглянув на нього. Сам же боярин сказав:

– Не дасте по-доброму – по-злому зробимо. Зараз я піду до Ярослава і повернуся із сотнею гриднів. Поглянемо, як тоді заспіваєте.

Старший посміхнувся.

– Тоді ми Галку заберемо – скоріше вуха свої побачите, ніж її. Ми і землю отчу готові покинути, але честь свого роду захистимо.

Схоже було, що розмова уже себе вичерпала. Середич їжився, пробував іще грозити Воротичам, але ті погрози діяли все менше. Коли Середич зовсім затих, почав говорити Лука:

– Ну що ж, нема більше про що говорити. Пішли, боярине, розкажемо усе Ярославові. І ви, Воротичі, розходіться. Знайте, ми вам Бурого і так не віддамо, бо то буде вбивство, а не мста. І напасти на нас не можете, бо ми сли є. Як маєте таку велику хіть, то тримайте собі дівку, як Змій тримав Царівну: у вежі або в норі.

Ті спокійні слова мали свій толк, Воротичі задумалися.

– Тоді ми її вб’ємо! – гаркнув Будимир, побачивши, що батько вагається.

– Ну що ти говориш таке, чоловіче Божий? Ви ж є русини, а не печеніги. Давайте по-людськи зробимо. – Лука кивнув на Сокола. – Оцей добрий молодець із Галкою женитися хоче, тож і так умикне, аби мав живот свій покласти. Аби не мучити діву і доброго молодця, дамо вам виру за Галку і розійдемося. А як Бог захоче, щоби Бурого кров пролилася, – стежки ваші колись перетнуться.

Старший ще більше задумався, і, аби остаточно його дотиснути, Лука витяг з-за пояса калиту зі срібними, подав старому. Овсій зважив у руці – лишився приємно здивований.

– Ти що, думаєш, вою, купити нас можна?! – гукнув Будимир і посунув на Луку.

– Не купую вас, а плачу вам виру! Погоджуйтеся, а інакше нічого, крім ворожнечі з Ярославом, не дістанете.

Старший Воротич підняв руку вгору.

– Той витязь правду каже: як Бог захоче, то зведе нас із Буричем. Замісто мсти кровної він обрав життя нікчемного ізгоя. Бурич ховається від нас, то нехай усі знають, що він є тхір лякливий, а не муж, і нам негоже мечі свої об нього каляти. Пішли, нам тута нема більше що робити.

Воротичі обернулися й посунули геть.

– Але ж, неню, – простогнав жалібно Будимир.

– Ходімо, речу тобі! – гаркнув Овсій, і Будимир затих.

Воротичі пішли дружно геть із дворища, лишилися тільки Ратко і Будимир. Сокол випустив Галку, і вони почали відходити.

– Що ти робиш, Ратку, ми що, отак їх відпустимо? – Будимир ніяк не міг заспокоїтися. – Бурич вбив нашого брата. За що вбив? Йому наказав Окаянний! Бурий поставив Окаянного вище за нашого брата!

– А що робити? Казав неньо відпустити, то мусимо, – відповів Ратко. – Тільки я клянуся могилою брата: як колись іще побачу Бурича – живим йому не вийти.

Останнім йшов Лука. Він раптом зупинився.

– Про якого Окаянного рік єси, чоловіче Божий?

Воротичі оточили його.

– Ніби не тямиш якого, – почав Будимир.

– Знаю, що на князя Святополка речуть «Окаянний». Та до чого тут Бурий?

Пояснив Ратко:

– Бурич тоді дружинником Святополка був, вірним псом його. Володимир дізнався про зраду, наказав схопити свого сина окаянного, Бурич же мечем і топором захищав свого князя. У бою він не пожалів мого брата, поставив Святополка вище. Тільки де тепер той Святополк? А мого брата нема, його вже не повернеш.

Сотник задумався. Спитав:

– Чого ж тоді сам князь Володимир не покарав Бурого?

– Бо той втік до печенігів. Окаянний послав його поганих на Русь привести.

Лука мовчав. Те, що розповіли зараз ці мужі, було дуже цікавим. Виходить, Бурий не такий вже простак, на якого виглядає. Воротичам треба було щось відповісти, тому Лука сказав:

– Не з власної забаганки Бурий вчинив убивство. Був на службі княжій, як і ваш брат, волю княжу виконував. Шляхи Господні незвідані. Тому негоже християнину кров братню лити, бо Христос велів прощати, велів підставляти праву щоку, коли вдарять по лівій. А щоб душа брата вашого спочинок знайшла, то моліться за неї, а ви ще гірше робите. Не проливайте більше крові.

Ратко тільки плюнув собі під ноги.

– Порожні твої слова. Знаю одне – мсту вчинити мушу. Так діди мої і прадіди чинили, а кров брата тільки кров’ю Бурича змию. Раз його нині рука княжа охороняє – цур йому, завтра знайду у Тмутаракані. А рясту йому більше не топтати.

Ратко був роздратований. Він не хотів далі продовжувати розмову, не прощаючись, обернувся й пішов геть. Брат розчаровано посунув за ним. Лука подався в другий бік, за своїми.

– Пек тобі, Луко, хто тебе просив гроші віддавати тим бовдурам? І так би дівку забрали, – сердито запитав Середич, коли сотник догнав їх.

– Не твої гроші я давав, боярине, а лиш свої. Бо що таке срібло – полова, аби лиш любов була і кров братня не лилася, – відповів Лука.

– Ти не думай, сотнику, ми із Бурим тобі все віддамо, – втрутився у розмову і Сокол.

Схоже, Галка і справді впала йому в око й воїн надумав із нею женитися.

Лука ніколи не хотів дяки за свої добрі справи, робив їх задарма. Особливо тепер йому хотілося їх творити, коли був поруч із Каялою. З ним іще такого не було: всі його думки крутилися навколо неї, ніби мала кинула якісь чари. Йому хотілося бути з Каялою більше часу, говорити до неї і слухати її. Молодий сотник не міг собі того дозволити, бо вої вже і так посміхалися, коли він зближався до дівчини.

Того разу вона підійшла сама і сіла поруч на призьбі.

– Спасибі тобі.

Лука поглянув на неї.

– За що дякуєш?

– За себе, за сестру Бурого. Ти робиш добро, не боячись ні осуду, ні насмішок, ні чужого гніву. Ти не пожалів віддати останнє, аби допомогти Бурому, хоча іще недавно ворогував із ним через мене. Якби не ти, я б уже померла…

Лука спробував вдати байдужого.

– Дарма. Християнин мусить мати добре серце, аби заробити собі велику нагороду в небі… Наш Бог велить любити всіх людей: чи то русич, чи алан, чи печеніг.

– І ти мене любиш?

– Аякже, – випалив, а тоді враз стрепенувся, поглянув на неї, на її дорослі очі. – Тільки не так, як та тварюка Карабай. По-іншому.

Він сказав це і враз пожалів. Каяла мовила:

– Карабай був мені мужем, я любила його.

– Любила, бо мусила.

– Любила – бо любила. Мої батьки і боги мого роду віддали мене йому, і так мало бути. Ти не думай, він не був поганим. Просто трохи іншим за тебе.

Запала мовчанка. Ці слова розбурхали цілу бурю в душі Луки, але він стримувався, не видав своїх відчуттів. Заговорила знову Каяла:

– Хіба ж я не гарна для тебе?

– Чого ж нє – гарна.

– Тоді чого не хочеш лягти зо мною? Гидуєш?

Лука поглянув на неї, погляди їх зустрілися. На нього дивилася жінка. Лука усміхнувся.

– Мала ще єси. Мені жінки подобаються трохи старші. Тобі рости ще треба, а вже потім про мужів думати.

Каяла не вірила.

– Карабаєві було добре зі мною. Наші звичаї…

Враз Лука зірвався на ноги.

– Поганські то звичаї, і час їх тобі забувати. Нас Господь по-іншому навчає. Ти ж пам’ятаєш, як я тобі вірші зі Святого Письма рік?