Кровна мста - Яріш Ярослав. Страница 7

– Мирославе і ти, Вую, зостаньтеся. Решта йдіть, готуйтеся до далекої дороги.

Середич криво посміхнувся. Певно, його образило те, що князь і з ним не хоче поділитися таємницею листа. Уголос боярин цього не сказав, а тільки прорік:

– То хто буде старшим сольства, чиїх наказів слухати: Мирослава чи Вуя?

– Мирослава, – коротко відповів князь. Він був у гніві і на Середича уваги не звертав.

Усі присутні, крім князя та двох його достойників, вийшли, а за порогом князівського терема розійшлися.

Вадим

Купець Вадим сидів у своєму човні: хвиля колисала його, а сонце приємно гріло спину. Він знизу вгору дивився на Мирослава, який стояв на пристані і мружився від променів. Боярин за стільки літ не мінявся, лише черево гладшало та додавалося зморщок на лобі.

– То що, згода? – запитав боярин.

Щось усередині говорило Вадимові, аби він відмовився, аби не йшов на ту спілку. І платня невелика.

– Хіба ж князь своїх лодій не має? – спробував заперечити купець.

– Має. Тільки тепер кожен вой, кожен дружинник багато важить, – ухильно відповів боярин.

Вадим відчув, що Мирослав чогось не договорює, хитрує.

– У греки мені треба. Кажіть он сіверянам, нехай вас везуть, – купець кивнув у бік лодії чернігівських послів. – Та й човен у мене малий – більше десятка мужів не візьму.

Боярин стояв на своєму.

– Нас буде небагато – восьмеро.

– Щось мало як для сольства.

– А ми не йдемо як сли, а лиш як гості. Справу маємо в Києві.

Вадим поглянув у відкрите море. Думав. Ой, як не подобалася йому ця угода з Мирославом, щось тут було не так. Спочатку прибули посли сіверські, тепер же раптово Мстислав посилає до Києва своїх ліпших людей. Таємно посилає. Щось князі-брати лихе задумали, щось має статися.

– Добре, боярине. Хоча й не маю хоті волочитися з вами, та й відмовити тобі не можу, нашу дружбу пам’ятаючи. Поможу тобі. Тільки й ти мені пособи в моїй справі.

Мирослав посміхнувся: знав, ведмежий син, що йому у Тмутаракані ніхто не відмовить.

– Що за справа?

– Є один грек у Корсуні. Хитрий, як змія, і нахабний. Справа в мене з ним не залагоджена.

– Гроші тобі винен, так? Хочеш загребти жар нашими руками?

– То й речу, – вів далі Вадим, – що мені віддавати не хоче, а князю тмутараканському віддав би, бо князь Мстислав велику повагу серед греків має.

Боярин не відповів нічого, поглянув на небо.

– Хвала Богові, дні стоять сонячні, – боярин перевів розмову на інше, обмірковуючи слова купця, той також думав свою думу.

Вадим був зросту середнього, мав мозолясті дужі руки, звиклі до стерна й меча. Увесь засмаглий, обвіяний усіма вітрами та вигорілий на сонці, він зручніше вмостився на своєму човні, що вже давно став йому другим домом.

– Пам’ятаю, були часи, коли приводив єси по кілька лодій до нашого берега, та все повні товарами. Воїв зо п’ять десятків возив за собою для захисту, – тужно мовив Мирослав.

– Було, – погодився купець. – Багато я втратив. Не згубив тільки слави доброї й голови.

Вадим намагався триматися достойно, високо підіймав ціну собі.

– Святі угодники відвернулися від тебе за твою гординю.

– Коли так, то чого до мого човна просишся? Нехай вас хтось інший до Києва везе, – відрізав купець, – а я зайду у Корсунь, наберу товарів та подамся хоч на Дунай, хоч у сам Царгород.

Колись Вадим був чи не одним із найбагатших купців на Русі. Мав хороми в Києві, Новгороді та інших городах. Своє багатство заробив завдяки купецькому непомильному нюхові та великій відвазі. Де був добрий торг – там і Вадим. Він знав шлях «із варяг у греки», як свою кишеню. Не раз і не десять перепливав зимне Північне море та розбурхане Руське, так що знали його добре й холодні, незговірливі варяги, і лукаві, хитрі греки. Він завше міг домовитися з усіма, з кожним був запанібрата. А в городах руських то й поготів. Особливо у Тмутаракань любив купець заходити часто, звідти й знайомство з Мирославом. Знав інших мужів із ліпших.

– Кого іще із собою береш? – запитав Вадим після певної мовчанки.

– Буде Вуй, Середич, а ще молодші дружинники. Лука, син Романа, поїде.

Вадим і справді не боявся нічого. Він ніколи не перетягував свої лодії волоком по берегу, щоб обминути дніпровські пороги: сам стояв за стерном, наказуючи гребцям налягати на весла з усієї сили – і лодія зі свистом проскакувала крізь страшні кам’яні зуби, що стирчали з-під води, ревіли та розкидували навсібіч річкову піну.

Моря він також не боявся – не страшні йому були високі, лихі хвилі та сильний вітер. За всі свої мандрівки йому не раз доводилося виймати меча і сходитися у смертельній січі з дикими кочівниками, морськими та лісовими розбійниками. Вадим завжди йшов у бій першим, не ховаючись за спини своїх людей. Коли ж купець після вдалого торгу заходив у якесь місто, то всі шинки ходором ходили, грала музика, скоморохи веселили народ, чулися співи, а вино, пиво та мед лилися рікою.

– Лука Романович із нами поїде, – ще раз повторив Мирослав. – Рекли мені, що в батька його взяв єси смушки, сріблом обіцяв віддати. Роман помер минулої зими, а срібло так і засохло в тебе.

Мирослав завше знав усе, що робиться в Тмутаракані, навіть про ті смушки рознюхав…

– Віддам.

– Говорив уже з Лукою? – наполягав Мирослав, ніби йому на тім залежало.

– Ще вчора, – нехотя відповідав купець.

– І що?

– Мовив: «Ліпше черствий кусок зі спокоєм, ніж дім, повний учти м’ясної, зі сваркою». Дивний чоловік, і батько його був таким. Стара в мене дружба з ним була.

– І багатьом іще виру повернути маєш? – цікавився далі Мирослав.

Ця поїздка минулого літа мала принести Вадимові такі прибутки, що досі не бачив жоден купець. Захланність тоді охопила його душу – Бог покарав за це. Він набрав товарів у борг і рушив по Дніпру на південь. Мав намір плисти до Царгорода, де вже уклав угоду з греками. Одначе в нещасливу годину вийшов купець зі своїми лодіями зі стольного Києва. Руські купці попереджали його, що в цю пору року на морі лютують бурі. Просили, аби не виходив, а коли й вийде, то щоб болгарського берега тримався. Вадим завжди сміявся з них – ішов постійно назустріч небезпеці. Того разу, упевнений у своїх силах та удачі, вчинив так само. І тут налетіла та страшна буря…

– Усім, кому щось винен, пробачаю, – відповів купець на запитання боярина, який уже починав дратувати.

– Жартуєш. Ти не думай: і я, і князь Мстислав нашу з тобою дружбу пам’ятаємо. Ліпше мати сто другів вірних, ніж сто коней, хе-хе, – пробував розрадити боярин.

Купцю не було що відповісти на це.

Мирослав запитав:

– Скажи, Вадиме, ти вештаєшся по всіх землях, бачиш людей всяких, вістки різні тобі до вуха залітають. Розкажи, що речуть про князя київського Ярослава. Чи він купців не ображає, бояр київських, чи смерди не плачуть на нього?

Ці слова боярина ще раз підтвердили здогади купця: брати-князі щось не поділили між собою і скоро можуть схопити один одного руками за горлянку. Очевидно, Мирослав хоче, аби Вадим став його очима й вухами в Києві.

– Я також нашу дружбу пам’ятаю, боярине, і ціную її вище за срібло. Та в Києві давно єсмь не був – мав інші клопоти, сам знаєш. А Ярослав так же править, як і батько його, як брат. За скитницю свою більше дбає, однак в обиду не дає ні купця, ні смерда.

– А що дружина, бояри? Що речуть? Чи не шкодують за Святополком?

– Чого за ним шкодувати? Він же окаянний братовбивця!

– Ти добре знаєш?

– Що? – не второпав Вадим.

– Що саме він – братовбивця? – При цих словах очі Мирослава звузилися, стали гострими, колючими. Вадим трохи розгубився.

– А що? – Він ніяк не міг зрозуміти, чого боярин хоче від нього.