Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь. Страница 40

– Не писала, а переписувала.

– Так що я не перебільшую, коли кажу, що твоя роль – головна. Тому вже тепер, коли ти все знаєш, ще раз подумай.

Вона кинулася його обіймати. Була якась незрівнянно піднесена та щаслива.

– Та вони ніколи не здогадаються! От здорово ти придумав! Давай ті зошити. Це ж роботи до самої п’ятниці.

– Что он сказал? Порешить их на месте? – стрепенувся чекіст, коли Паша чинно й церемоніально поклав слухавку на місце.

Трохи раніше Паша мало не плазував перед ним. Самоплатов видавався йому чудовиськом-велетнем, і важко вірилося, що він, ця жива легенда КГБ, власною персоною приїхав у їхню глухомань. А тепер, коли від слухавки ще валив енергетичний заряд першого з перших, Паша помітив у статусній оптиці, що на самого Самоплатова він дивиться відтепер згори вниз.

– Просил не распространяться, – загадково відвернувся товариш Харкавий від товариша Самоплатова. – И дал конкретные поручения. Они вас не касаются, товарищ Самоплатов.

– Ах ты, свинья неблагодарная. Да я думал, что вот нашел урода на свое место. Ты меня в молодости напомнил мне самому. Отмороженный и без тормозов. На вес золота. Нашел замену, думал. А он нос воротит. С Хрущевым он говорил! Да я с этим Никиткой перед Сталиным гопак плясал, когда тебя еще в яйцах отца не было!

– Насчет «Никитки» я бы вам не советовал. Это вам не Амстердам 36-го года.

Самоплатов із невластивою пенсіонерові спритністю скочив Паші на плечі і схопив за шию. Заввідділу райкому комсомолу – це не Троцький чи Коновалець, але список жертв серійного кілера КГБ міг поповнитися незначною, але останньою жертвою. Та Харкавого від долі Коновальця врятував дзвінок із Москви.

Самоплатов випустив зі смертельних обіймів Харкавого і схопив слухавку.

– Зря вы меня ругали, Павел Михалыч, – пролунав уже знайомий голос начальника главка з Луб’янки. – Были такие тамплиеры, да ликвидированы. Можно сказать, каленым железом.

– Кто ликвидировал? Берия или еще Ежов?

– Да нет, товарищ генерал-лейтенант, их ликвидировал французский король.

– Шо ты пиздишь! Ты вообще не разбираешься. Или подъебуешь меня. Ты что, думаешь, что я не знаю, что во Франции нет короля? Что там Робеспьер, мой любимый, кстати, герой, ликвидировал его? Думаешь, что я не знаю, как «Интернационал» петь или «Марсельезу»?

– Да нет, Павел Михайлович, король-то был. Филипп Красивый назывался. Мы, кстати, у него учились. Продолжатели дела, так сказать. Спустя 600 лет. Тамплиеры эти – монахи, особенно верующие, что шли в Иерусалим защищать паломников на Святую Землю и освобождать от мусульман храм Господний. От этого название. Храмовники. Защитники храма.

– Погоди, а зачем этот, как его, Филипп французский убрал их? Он что, Маркса начитался?

– Да какой Маркс, товарищ генерал-лейтенант, в ХІІІ веке?

– Ого! Но почему все же ликвидировал?

– А хер их знает, этих королей. Среди них тоже, видать, порядочные люди были, раз, как и мы, защитников храмов истребляют. Доклад закончен. Счастливо оставаться, Павел Михайлович.

Тут щасливо зостанешся. І треба йому на старість у таку халепу втрапити! Перед очима Самоплатова пропливло неначе все його життя від убивства Троцького до останніх операцій із ліквідації лідерів проамериканських режимів Азії, Африки та Латинської Америки.

– Наебала нас с тобой, райкомовец, эта пацанва. Никаких тамплиеров в помине нет. Их Филипп ликвидировал как класс.

Паша очі вирячив і почав перебирати в пам’яті керівників Комуністичної партії та Комітету держбезпеки. Але жодного державного діяча на ім’я Пилип не пригадував. «Пилип – до сраки прилип», – вилаяв чи то незнайомого або призабу того лідера, чи то самого себе за те, що мав такі прогалини в знанні історії ВКП(б)-КПРС.

– Вы оговорились, товарищ Самоплатов. Може, Лаврентій, а не Пилип?

– Он меня учить будет, молокосос! – Як міг подобатися йому сьогодні зранку цей вискочка! – Лаврентий – это Берия, а Филипп – это король. Французский. Или тебе один хер?

Паша глянув на спантеличеного кілера і подумав, що в нього від нашої бувальщини галюніки. Теж мені легендарний кілер, а психіка-то слабенькою виявилася!

Але дід, уже пінячись від злості, мчав із каптьорки до учнів.

– Что, издеваться надумали, шпана невоспитанная? – кричав на ходу. – Вас же Филипп ликвидировал, то есть не вас, а тамплиеров этих. И правильно сделал. За это его в ряды Коммунистической партии принять можно. А вы, получается, воскресшие из мертвых. Иисус на третий день, а вы – через 600 лет.

– Тамплієри не вмруть, доки є такі, як ви, – пролунав голос із середини 300-голового стану.

Він пролунав, неначе сурма вдосвіта посеред степу широкого. Той, що сказав це, стояв на повен зріст своєї тріумфальної правоти. Самоплатов уже не сумнівався, що то був той самий, який підняв село, який командував єдиноликим бунтівним спортзалом, який писав цей мудрий твір. Можна доповідати в центр. Якщо ворог виявлений, значить, він обеззброєний. Якщо він обеззброєний, він ліквідований. «Нет человека – нет проблемы» – яка геніальна мудрість вождя! «Есть чистосердечное признание – значит, уже нет человека», – полюбляв розвивати настанови продовжувача справи короля Пилипа кагебешний кілер.

Саме він був тим кривавим знаряддям партії та уряду, яке забезпечувало втілення в життя цієї реалії – «нет человека». Був, та загув. Він візьме цього бандерівського нащадка, щоб конвоювати до Москви, і по дорозі задушить. Своїми руками, тими самими, які робили це найчастіше з усіх двоногих «машин для вбивств», що коли-небудь були в розпорядженні спецслужб.

Цей тамплієр буде наймолодшим серед тих, на кого впав караючий меч пролетаріату в особі цього професіонального Каїна. Йому таки важко ставало останнім часом без діла, до якого звик. Діла, яке мусило регулярно скроплювати чужою кров’ю його вампірячу плоть. Хто сказав, що вбивці можуть іти на пенсію? Їм на пенсії дуже важко без крові. І от маніяк уже облизувався, бачачи перед собою жертву. Його в жодному разі не можна залишати живим. При намаганні втекти – випробуваний метод ліквідації. Протокол конвою – і справу до архіву. А «ісполнітєлю» – ще одна медалька вже в пенсійному віці. Ліквідатор тамплієра. Було б двоє таких, якби жив той Пилип. Якщо товариш Хру щов каже, що хрестолами – нині головні герої, то такі-от захисники храмів – головні й найнебезпечніші вороги Країни Рад. «Поки ми їх не ліквідуємо, комунізму нам не бачити, а 1980 рік – не за горами». Чом би йому, заслуженому чекісту Самоплатову, не дожити? Менше 20 років. Чому ні?

І мрійливе роздумування ветерана зупинив гуркіт у дверях. До спортзалу ввалилося зо два десятки озброєних солдат. Вів їх начальник КГБ Української РСР генерал-полковник Кушнірук. Самоплатов був дещо спантеличений такою поспішністю, але почав уже прикидати, під яку стінку ставити для розстрілу тамплієра. Під ту саму, над якою висів баскетбольний кошик.

– Гражданин Самоплатов! Постановлением начальника Главного следственного управления Комитета государственной безопасности СССР и на основании санкции Генерального прокурора Советского Союза вы арестованы. Извольте сдать оружие. Взять его!

Вишколені конвоїри, спецзагін яких входив до складу військ, кинутих на Кедрівку, вмить скрутили діда.

– Да я тебя в бараний рог! Ты что делаешь, окаянный? Ты на кого руку поднимаешь?

– Знаю, на кого. На приспешника врага народа Берии. И делаю это с огромным личным удовольствием. – Поки вояки виводили арештованого генерала, Кушнірук повернувся до Паші: – О том, что с вами говорил товарищ Хрущев и поставил задачу, мы поставлены в известность. Окажем содействие. А пацанов распустите по домам.

– Так тут главарь только что сознался, – поквапився доповісти Паша.

– У нас тоже есть соответствующая информация, полученная средствами агентурной сети, – шепнув генерал, щоб не чув зал. – Но не надо здесь шум поднимать. Мы потом его возьмем из дому. Предоставим удовольствие родителям.