Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь. Страница 42

Це відкриття самого себе було вершинним моментом його молодого життя. Захоплення книгою про орден захисників Гробу Господнього було й залишається найбільшим потрясінням у його житті. І прісна, осоружна дійсність войовничого атеїзму і тріумфального сатанізму просто тьмяніла порівняно з ремінісценціями, навіяними його спраглій свідомості книжною бувальщиною. Іноді вві сні, а то й у полоні животворних власних фантазій він перевтілювався в себе того, попереднього, що вже був на цій найменшій з планет, що між ними витає міріадами галактик субстанція Божа – людська душа.

З одного боку, це були солдати, по-сучасному сказати – загони спеціального призначення. Елітні війська, які не належали жодній державі і були, безумовно, сильнішими, ніж національна армія будь-якої держави. На війні як на війні, але з тією безпрецедентною прикметою, що на ній лицарів перетворювали на богословів, а богословів – на лицарів.

І вважали, що перша річ є важливішою і складнішою, ніж друга. У час перемир’я між боями тамплієри знову ставали смиренними ченцями в розташуванні своїх військових баз. О четвертій годині ранку розпочинався для них день відправленням утрені. Після відправи, перевіривши коней на обладунки, знову на якийсь час лягали відпочити. Перед сніданком знову належало відчитати кілька братських молитов, а трапезували неодмінно мовчки, читаючи Біблію. Уголос для всіх. Обід також розпочинала служба о пів на третю, а о шостій належало відправити вечерню. Перед відходом до сну відбувалась остання спільна молитва – повечір’я. Розпорядок дня не передбачав балачки на примітивні, мирські теми. Військові накази віддавалися після кожного богослужіння. Зрештою, навіть у польових умовах тамплієри намагалися по змозі дотримуватися саме такого розпорядку.

Якщо об’єктивні обставини не дають можливості воїнові-храмовнику брати участь у богослужіннях, він повинен повторити молитву «Отче наш» 30 разів замість утрені, дев’ять – замість вечерні, сім – в інший час доби. Коли брат відходить у світ інший, усі інші повинні за упокій його душі сто разів прочитати «Отче наш».

Повний звід правил внутрішнього розпорядку налічував понад 600 статей, які постійно вточнювалися й удосконалювалися. Усе було розписано до найменших деталей: як поводитися в бою і за столом, скільки і якої їжі споживати, як ламати хліб чи відрізати сир. Ясна річ, ніякої особистої власності не могло бути. Якщо в кого-небудь із братів після смерті знаходили гроші, то його посмертно карали позбавленням права бути похованим на Святій Землі.

Головнокомандувач – усемогутній Магістр. Він мав бути найвидатнішим воєначальником і таким же видатним богословом. Перший з них, Гуго де Пайен, здав пост у 1136 році, а останній, Жак де Моле, відійшов у вічність мученицькою смертю у 1314-му. Однак перша особа ніколи не могла стати в духовній армії деспотом, як це часто бувало з імператорами від Юлія Цезаря, Наполеона Бонапарта до Гітлера чи Сталіна. Магістр виконував рішення генеральних зборів – капітула, у якому мав, як і решта його членів, лише один голос. Керманич, що називався Сенешалем і був другою особою, займався питаннями постачання та побуту. Маршал – начальник штабу – відповідав за військову підготовку й дисципліну. Найвищою владою був наділений Генеральний капітул – збори всіх лицарів із рівними правами незалежно від посади. А поточне життя провадила Рада Магістра.

Необхідно звернути увагу на просто геніальне розуміння демократії тамплієрами. Їхній самоврядний устрій був вищою мірою демократичним за сотні літ до Локка і Монтеск’є з їхнім ученням про гілки влади та обрання влади більшістю народу. Донині адепти лібералізму чухають потилиці: чому демократія така недосконала, що більшістю голосів приймаються шкідливі й навіть антигуманні рішення, а більшістю голосів на виборах – як це за формою і процедурою справедливо та демократично – до влади потрапляють дурні, покидьки і злодії?

Тамплієри розгледіли у священної корови під назвою «демократія» доволі випуклі роги. Вони чітко затямили, що більшість не завжди може бути права. А може, й ніколи правота не є на її боці. Тому вони розрізнили прийняття рішень арифметичною більшістю – parsmagna і прийняття рішення мудрою частиною лицарського демосу – parssaniora. І ота остання ніколи не може бути більшістю. Мудрі завжди в меншості тому, що їх народжується на світ Божий значно менше, ніж дурних. Тому для дотримання чистоти процедури – parsmagna, а задля справи й результату – parssaniora.

До речі, незважаючи на те, що це було об’єднання людей, готових віддати життя за Христа, так, як і Син Божий віддав його за нас, у їхньому середовищі більше цінували лицаря мудрого, аніж відважного. Практикували неминуче покарання воїнів, які без команди кидалися в атаку. Жоден тамплієр не мав права покинути поле бою, поки над ним майоріє стяг ордену.

Серед дев’яти злочинів, за які виганяли з лав ордену, тільки два стосувалися поведінки у військовій сфері – дезертирство та боягузтво. Решта ж стосувалася моральних кондицій воїна. Крадіжка, вбивство, єресь, розголошення рішення капітула, змова двох і більше братів проти ордену – цьому прощення не могло бути. І, нарешті, найгидкішою формою духовного занепадання була содомія. Доволі цікавим є розуміння тамплієрами гомосексуалізму, який за ступенем духовного виродження вони прирівнювали до сексу із тваринами. Серед гріхів, несумісних із перебуванням у лавах лицарів храму, – симонія. У Новому Завіті згадується такий персонаж, як Симон Волхв, який намагався придбати благодать за гроші, а також торгував званнями і посадами. Чому б цей злочин не включити до сучасного законодавства про державну службу та боротьбу з корупцією?

Вигнання із дому, тобто позбавлення лицарського статусу, – це, звичайно, кара, гірша за смерть. А за менші провини були інші покарання. Публічно здійснювалося приведення до виконання вироку про бичування. Для цього скликали весь капітул. У присутності братів грішник каявся. А відтак виявляв терпіння. Поки вистачало сил. Звичайно, цих сил бракувало, щоб звестися на ноги. Але грішне тіло мало відчути, що значить піти проти душі та її колективного вияву.

Кожен тамплієр має право на трьох коней та одного зброєносця. Він завжди повинен бути готовим до бою – носити на собі кольчугу й кольчужні шкарпетки, виготовлені з переплетених на шкіряних ремінцях металевих кілець, а на голові – великий лицарський шолом. Кольчугу лицарі надягали поверх плетеної куртки. А накривали ці обладунки так званою гербовою коттою – білосніжною накидкою, на якій спереду і ззаду виднівся звідусіль на всіх історичних просторах знаменитий священний червоний хрест. Увесь одяг – верхній і спідній – лише з білої матерії та червоними хрестами. Білий колір – символ безгріховності й невинності. Червоний колір – символ мучеництва. Меч носили на поясі, при воїні також мали бути спис із металевим наконечником і турецька палиця з нанизаними на ручку й наповненими свинцем кулями із шипами, спрямованими врізнобіч. У кожного брата були також три ножі: бойовий кинджал, ніж для нарізання хліба та маленький ніж. У похідному гардеробі – дві сорочки, двоє штанів і пара черевиків. Постіллю слугували сінник, простирадло й ковдра. А кухонне начиння – це казан, миска, дві фляги, ківш із рогу та ложка.

У кожному місці, де зупинявся загін тамплієрів, вони мали годувати не менше чотирьох бідняків. Зі столу Магістра годувалося щонайменше п’ять голодних подорожніх. Коли помирав тамплієр, ще сорок днів жебракам видавали його порцію харчів, а після того, як орден провів в останню путь Магістра, протягом тижня сотня бідняків отримувала безкоштовний обід і вечерю.

Коли стемніло, три «воронки» приїхали під їхню хату. Андрій уже все розповів батькам. Тато, не відриваючись від чтива, сидів біля вікна, крізь яке ще пробивалося сонце. Він любив так читати увечері після роботи, використовуючи цю галактичну світильну лампу.