Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій. Страница 18

У країні буків і грабів Матильда стояла за газовою плитою, досмажуючи напівсирі боби, що їх потім розтирав схожий на барильце млинок, — призначеному для подрібнювання перцю, йому було байдуже, що молоти. Матильда крутила корбочку, і він слухняно виконував рух за рухом.

Кава допомагала ступити на ту сходинку, з якої можна було починати день. За кавою розвиднювалися молозивні ранки, і навіть коли плівка з молодим власником кавової плантації суттєво потьмянішала, кава продовжувала парувати над емальованим кухлем, поширюючи заворожливий аромат. І це не те що не було перебільшенням, а навпаки, лише приблизним описом відчуттів, які розбуркував дивовижний напій у Матильді, доки одного дня дільнича терапевт, вимірявши тиск, порекомендувала якнайшвидше із цим покінчити — їй, чиї стосунки з кавою налічували не один рік і навіть не десять! Матильда започувалася раптом самотньою. Дрібна банкнота, застромлена в паніці у медхалат, пом’якшивши вердикт, цілком скасувати його не змогла.

Замість поліетиленових торбин із блідими кавовими зернами у вітринах продуктових крамниць та мінімаркетів заряхтіла кава польського, італійського і німецького фасування, замість індійської, яку привозив колись із відрядження Жак і запаси якої давно вже вичерпалися, з розмаїтими, незвичайними і привабливими візерунками, розчинна, у зернах, мелена — переставши раптом бути дефіцитом, вона стала водночас недосяжно дорогою, тож Матильда розглядала це розмаїття, крутилася неподалік від перших приватних кав’яреньок, покрадьки вдихала аромат, що виповзав назовні, вряди-годи дозволяла собі, приховуючи від Жака, однісіньку філіжанку. Ось, нарешті, й вона дожила до омріяного часу, коли було все.

Іноді вона «забувала» запарити чай, і Жак, байдужий до таїнства кавування, неохоче сьорбав гіркуватий напій, підступний вплив якого йому не подобався: перехлестуючи його власний, даний природою безтурботний настрій, він так само хутко залишав по собі порожнечу, в якій чутно було, як скрегочуть на зубах, мов навіяний вітром пісок, нерозчинені фуси.

— Уяви собі дерево, таке крислате, як дуб, тільки замість жолудів на ньому росте картопля, величезна картопля!

— Картопля… на дереві…

— На дереві!

— І ми збирали її…

— Атож!

— Цікаво, чи можливе таке насправді?

— Звідки ж тоді беруться сни?

— Наснитися може будь-що, — не сумнівався Жак, більшість сновидінь якого стиралася одночасно із прокиданням, одначе сьогодні він теж мав що розповісти.

— Але ж хлібне дерево існує!

— Можна подумати, що на ньому ростуть батони.

— А що ж?

Жак не знав, тож залишив запитання без відповіді.

— Знаєш, — мовив, кусаючи бутерброд, — мені також снилося.

— Дерево?

— Ні, що я загубив інструкцію.

Матильда мало не образилася: тут картопля завбільшки з гарбуз, а Жак зі своєю інструкцією! Картина постала перед її очима в усій виразності, з якою вона пережила її вві сні.

— Інструкцію з вирощування картоплі…

Жак розповів, як, вернувшись із наради в директора, керівник відділу запитав, хто з них городники. Жак нерішуче підніс руку: в їхньому відділі город отримали троє працівників, поміж них він. «Це, — сказав, обернувшись до нього, керівник відділу, — для тебе».

Керівник відділу простягнув аркуш із написом «ІНСТРУКЦІЯ з грамотного вирощування картоплі». Інструкція містила три основні та один додатковий розділи: «Як правильно садити картоплю», «Цінні вказівки з догляду за коренеплодом», «Про збирання врожаю» і «Настанови до правочинного зберігання». «Підпишися», — мовив керівник відділу, підсуваючи папір із розграфленою таблицею, і Жак накарлюкав підпис, що був дзеркалом його вдачі.

Коли у вересні вантажівка з номерами чорноземної області висипала картоплю до обнесеного металевою сіткою кіоска, Жак із Матильдою, як завше, зайняли чергу. Сусідці, яка звернула їм увагу на те, що мають город, Жак із Матильдою відповіли мовчазним, трішки ображеним знизуванням плечей. Люди завантажували автомобіляі, плуганили наповнені коренеплодами лантухи додому, у навколишні п’ятиповерхівки, де варитимуть, смажитимуть і запікатимуть куплене до кінця весни і початку літа.

Відділивши привізну перегородкою, Жак і Матильда починали сезон своєю. Від чищення крихітних грудок Матильді коцюбилися пальці й німіли крижі. Тоді вона підсувала низький стільчик, куплений для сина, коли йому було три роки. У цьому занятті Матильда вбачала тривання відплати за прагнення власної землі, що почалася разом з її отриманням. Під зиму, доконана дрібнотою, Матильда нагадувала Жакові, що в підвалі зберігається також велика («Ти, напевно, забув про неї» або «Подивися, як там вона, чи не почала, бува, псуватися»), одначе Жак із затятою послідовністю не сприймав натяків.

Якоїсь зими, дивлячись, як наповнюється відро, вони дійшли відкриття збирати відпадки, вивозячи їх навесні на город, де ті перетворювалися на добрива, чим Жак із Матильдою на ще один крок наблизилися до того, що фізики називають вічним двигуном, а історики, говорячи про середньовіччя, замкненим, або натуральним, господарством.

Торуючи короткий шлях попри Жаків гараж до дровітні, сторож уловлював сморід, що просочувався зі шпарин замкнених металевих дверей. Його всюдисущий ніс укривав рубець — наслідок багаторічної війни з волосинами, що завершилася капітуляцією, коли одного разу ножиці, якими їх підрізав, розкромсали ніздрю.

— Марковичу!

Жак зупинився.

— По картопельку?

Сторож узяв Жака, який лаштувався відповісти, за лікоть:

— Тепер усі йдуть по картопельку.

Після другого келиха, що був ніяким не келихом, а поіржавілою на збитих місцях металевою кружкою, коли стрілки на стінних дзиґарях наближалися до апогею його нічної самотності, сторож уявляв себе жерцем у храмі Картопляного Бога, аби вранці, прокинувшись, лякатись і каятися, не пригадуючи до пуття, правив картопляну месу, чи, як завжди, тільки збирався. Вхопивши баняк із недоїденою картоплею, що давно охолола й затвердла грудками, сторож біг до буди, де Кулька, вірний пес, уминала речові докази його радше за все не скоєного, а тільки привередженого гріха, тоді як сам сторож хутко вертався, ховаючи за пічку пляшку з рештками євхаристійного чорнила.

— Їсти щось мусимо, — Жака здивувало таке панібратство.

— Кажуть, миші з’явилися, — обережно повів сторож.

— У кого?

Жак зупинився.

— У Степановича.

Сторож пішов у ва-банк. Степанович, чий гараж розташовувався поруч, тримав запорожець з приклеєними під лобовим і заднім склом інвалідними знаками. Розчахнувши двері, Степанович спирався на них рукою, відкидав одну ногу набік, іншу застромлював досередини, опускався на сідак, після чого закидав хвору ліву, що не згиналася в коліні.

— Отакої! — Жакове здивування поволі переходило в занепокоєння.

— В тім то й річ, — сторож намагався приховати легке сум’яття не надто вдатного брехуна.

Жак мовчав.

— Може, випадково? — провадив сторож, вловивши здогад, що кружляв у Жаковій голові.

— Мабуть, — Жак думав про картоплю у підвалі свого гаража, а ще про цибулю й моркву; казали, морква з Молдавії, була вся як одна і дешева, і вони взяли її майже так само, як картоплі.

— Забігла чи завелася — хто його знає, — не дочекавшись розлогішої відповіді, сторож розвів руками.

Жак кивнув.

— А якщо не одна?

— Дві… — розгубився Жак.

— Ходіть ближче.

Сторож тримав Жака за рукав, і так вони підійшли до воріт Степановичевого гаража, з яких звисав іржавий замок на грубій, наче сарделька, залізній дужці.

— Чуєте?

Жак знизав плечима.

— Сюди, — сторож спробував нагнути вищого від нього Жака до вузенької шпарки між дверима та одвірком, який примикав до стіни його власного, Жакового, гаража.

Жак опустив відро з харчовими відходами, накрите шматком старого рядна, на землю. Газет для такого діла шкодував: що старішими вони ставали — нових уже давно не передплачував — то з непідробнішим зацікавленням Жак вчитувався у повідомлення, що викликали в ньому відчуття очуднення, неоднозначної теплоти та погойдливого абсурду, в якому розпливалися спогади про того іншого Жака, яким він був між сільським дитинством, що обірвалося, мов стежка, яка добігла до урвища, не давши як слід оговтатися, і старістю, на порозі якої тупцював, мов непроханий гість, переминаючись з однієї ноги на іншу.