Ангели помсти - Ульяненко Олесь. Страница 41

У мріях Тані проходили бродяги і поети, вбивці, спокусники і спокусниці. Життя ж дивно відкопилило губу, банально випнуло бридливе пузо, і нічого особливого не сталося. Нічого відтепер не існувало, окрім неї самої, її мрій. Часто Таня говорила доктору: «Валєвскі, а ви б через мене покінчили життя?» Доктор – прагматик, не такий ідіот, щоб бавитися подібними речами, – відповідав: «Усе залежить від вас, люба». – «Хм. Я вам не люба. Але може…» І так увесь час це натягнуте, наче недобудований міст, «але може». Тато і мама почали проявляти ознаки неспокою. Таня не мала подруг, у неї не було кавалерів, окрім якоїсь підозрілої уваги сорокарічного дока Валєвскі, якого тато не сприймав. Як фортепіано у нього викликало мавпячий інтерес своїми незрозумілими звуками, нудними і противними, так і док обридав, коли надміру потрапляв на очі. З донькою вирішили провести розмову. Таня розповіла геть-чисто все, включаючи її платонічні амури – ох, соромно – з доком Валєвскі. Тато відразу сказав: «Уб’ю!» Мама пролила гіркі сльози, але набралася гідності й вимовила: «Він, тату, гарна партія. Шляхетний, доброзичливий. І, нарешті, він повівся з нашою донькою, як джентльмен». «Еге ж, аби він не боявся мене, як серливий кіт, то…» Тато ковтнув повітря і пригадав усі походеньки з доком. Звісно, з Валєвскі можна проводити час. Але жити… Жити у розумінні тата було щось таке, про що ніхто не знав, навіть він сам. Так його навчали. Проте сорокарічному доктору відмовили від двору. Звільнити не звільнили, але відправили у безстрокове відрядження на Кубу. На острові Свободи трапилося непередбачене. Замість того, щоб упиватися дешевим, у прямому розумінні, коханням креолок та мулаток, після однієї дикої оргії док Валєвскі прийшов до тями у ліжку здоровенного тупого і чутливого до сліз негра Артура. Те, що відбувалося у Тані в голові, розщеплялося в її голангулах, розбивалося в циркадних ритмах сну, якимось дивом матеріалізовувалося у житті Валєвскі. Проте того сонячного дня в золотистому помаранчевому кольорі сходу до Валєвскі прийшла ясна думка; він дивився на м’язисту голу спину Артура і повторював незрозумілою мовою: «Прийде час, і вони всі заплатять…»

Після того, як горопаха док освоював гомосексуальний досвід, Таню намагалися привчити до нормального людського спілкування. Мама Еріка влаштувала кілька гучних вечірок, куди були запрошені діти усіх посадовців. Це Танюшу ніяк не розважило, хоча вона звикла ловити погляди молодих чоловіків, яких своєю холодністю, наче інеєм, обсипала, і їх потім бачили у компанії цокотливих, вередливих, але живих, мов гримуча ртуть, її одноліток. Мама Еріка стурбовано спостерігала своїм замшевим поглядом за донькою і подумки проклинала батька, дока і кого тільки могла. Але вона покладалася на час. Нічого особливого у поведінці доньки не вгадувалося, тому все списувалося на дурнуваті прибабахи, на час, на епоху, на оточення. Потім з’явився Петро, хлопчисько з великою головою, модною бандитською стрижкою, крутими плечима і костюмом від Версаче. Вигляд Петро мав страхітливий, а насправді це була оболонка, забита коміксами, плейбоями і дешевими фільмами жахів класу D. З ним Таня і знайшла спільну мову, вперше поцілувалася. Вона зловила себе на тому, що це зовсім не бридко. Пізніше, коли вони усамітнилися в крихітній кімнатці, з купами книг, вона намацала його достоїнство, жахнула блискавкою на штанях і просунула долоньку, але тут наткнулася на щось слизьке, потворне, що билося живою рибиною в її ніжних пальчиках, а потім виплюнуло рідину прямо на руки. Таня широко розплющила очі й, гидливо скрививши губи, сказала: «Риба».

Таня, театрально хитаючись, хоча ця театральність була саме її життям, пробралася з тихої комірчини, пропахлої книгами, нікому зараз не потрібними, прошмигнула до гостей, ковтнула золотисте шампанське і незчулася, як опинилася на вологій осінній вулиці, де морок сочився ліхтарним світлом крізь туман і мряку, листя блищало, наче на нього розлили олію, звуки тонули і вуха закладало неймовірно пронизливою тишею, що знищувала будь-який зародок думки, лишаючи потворний інстинктивний страх перед велетенською балією міста. Вона прямо впала у кабріолет, чорний і блискучий, як донецький антрацит, відкинула верх, ударила ножами прожекторів у ніч і зникла, наче розчинилася. Саме так, як у кіно. А тієї години десь не спали. Просто не спали, і самі того не підозрювали, що наближаються до чогось конкретного, яке шукали всю ніч: компанія підлітків розкурила траву, напилася, дуже швидко вирішила сексуальні питання і виповзла на безлюдну нічну вулицю. Одна з них, Клара, висока, з крутими стегнами і чорними очима, широко розкинувши руки, крикнула: «Я літаю!» І дійсно полетіла, гепнувшись об бампер БМВ Тані. Її красиве, дуже тіло натренованої спортсменки прописало ледь не півкварталу й осіло на асфальт, хруснувши кістками. Таня навіть не помітила цього, а якщо й помітила, то навряд чи сприйняла серйозно: її проблеми були серйознішими, все це кіношним роликом прокрутилося в її голові, й вона давила на газ, ковзаючи блискучою чорною стрілою. Клара померла відразу від крововиливу в мозок, її внутрішні частини геть відділилися від свого природного розташування. Таня мчала, а хтось уже малював номер. Ні, не підлітки. Пал Палич, так нехай його звати, шістдесяти семи років дідуган, бавився тим, що розглядав у підзорну трубу вікна, переважно з молодими жінками; можемо йому пробачити слабкість, бо сьогодні, як кажуть люди, побачиш і не таке. Його окуляр намацав чорну комету, якою керувала Таня, ще віддалік. Дідуган був романтиком. Тому не бажав відпускати Таню одягненою. Він напружено спостерігав за нитками вулиць, де чорною горошиною, кометою мчав кабріолет Тетяни. Він, наче снайпер, узяв її на приціл: палаючі малинові щоки, прямий ніс, темні сині очі й біляве волосся арійської богині, яка неслася на смерть. Авто крило квартал за кварталом, доки обличчя дівчини зовсім не вирізалося на прогнутому скельці. Пал Палич дряпав номер машини, коли Таня з усього розмаху в’їхала у розкішне тіло Клари і помчала далі, наче то був якийсь комар. Дідуган тільки випустив повітря і сказав: «Ого!» Намацати її в метушливому вогняному бісері йому вже не пощастило. Дідуган від задоволення пустив слину. Саме тієї години док Валєвскі зійшов у Одеському порту з першокласного лайнера.

Була друга пополудні, коли до будинку завітав переляканий міністр внутрішніх справ, власною персоною. І хоча стіни, перегородки між квартирами і кімнатами були звуконепроникними, дівчина відчула якусь напругу, і до неї прийшло щось страшне, коли тато став у її ногах. Раніше він ніколи не дозволяв собі навідуватися до доньки. Тато зараз нагадував міма. Старший Рудківський надував щоки, зводив і розводив руки. Тут у дверний проріз висунулася цікава, як писочок мавпочки, мордочка Еріки. Вона тільки й сказала, витягуючи рурочкою губки: «Дєточка!» Наша Таня нічого не зрозуміла. Вона сіла у ліжку і залупала ляльковими очима на батьків. Нарешті тато сказав: «Це неправда. Ні в чому не зізнавайся!» І вони дружно вийшли. Танюша зійшла вниз, а потім довго лежала, обкладена подушечками, льодом, з крапельницями і без. На подвір’ї товкся невгамовний дідуган, колишній чиновник при Верховній Раді. Саме він заявив, що Клара виросла у нього на руках, що батько у неї дипломат, а тому в них будуть проблеми, і, як годиться, звуковий лист, відеозапис, лежить у надійному місці, й якщо це трапиться, то… Дідуган поправив білу панаму і довірливо подивився на тата і маму. Валєвскі в ту хвилину прогулювався сквером і дихав густим осіннім київським повітрям. Він любив свою батьківщину, як і всі естети, не банальною любов’ю, а так якось, як поворот кисті руки навколо власної осі. Ось так. Зовсім випадково, переведений дільничним лікарем, він упіймав свій фарт. Пал Палич, як давній мешканець печерських пагорбів, добре знав про походеньки дока Валєвскі, його амбіції тому, що їх обох довго й уперто рухала доля шляхом насолод. Якось, коли Валєвскі походжав Володимирською гіркою, шлях його перетнув борзенький старичок. Це було дивовижне чудило: рожевощоке, з блискучими похітливими очиськами, кишенями, набитими пігулками віагри і судинорозширювальними препаратами; док якраз вдихав густе київське повітря і розумів, сам не знати чого, що час його прийшов. Док рухався повільно, з великою печаллю, наче хоронив кожен свій день, гордо несучи прожитий досвід на широких плечах. Він говорив про себе, що у нього двоїста натура, майже як у міфічних гермафродитів; а ще натякав, не без остраху, що він є доктор зла. Так вони зустрілися: рожевощокий і бровастий дідуган і ще порівняно молодий мужчина, з сивіючими скронями і неправдоподібно засмаглою, кольору стиглих оливок, шкірою. Треба віддати належне: Таня таки скучала за доком. Але тужив і сам док так, що, як паскудна радіостанція, глушив на сто кілометрів усе в окрузі. Дідусь привітався, док кивнув головою і продовжив царствену прогулянку, але цупка рука дідугана розвернула його, як дзиґу. Після півгодинної балачки вони ударили по руках і розійшлися: дід робити копії відеоплівки, а док калапуцяти дідугану отруту, відразу кількох сортів.