Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 114

Малуша ж, допомагаючи смерду і розуміючи, що все ж цій убогій людині важко її прогодувати і що їй незабаром доведеться йти далі, в широкий світ, жадібно ловила кожне слово, яке долітало звідти, з Гори, з княжих теремів.

Так вона дізналася, що до Києва прибули новгородські гості, пізніше довідалася, що гості ці запросили Володимира бути в них князем, далі смерд їй сказав, що княжич Володимир от-от поїде до Новгорода, а князь Святослав зібрав дружину й тільки проведе Володимира – вирушає на брань до Болгарії.

Тепер вона тільки одне хотіла побачити: як Київ виряджатиме до Новгорода її сина – князя Володимира – і як князь Святослав ітиме на війну.

І Малуша діждалась. Одного дня надвечір з Гори полинула звістка, що наступного дня вранці з Києва вирушають мужі новгородські, а разом з ними поїде і князь Володимир.

Усю ніч Малуша не спала, виходила з хижі у двір, стояла біля молодих сосонок, що пахли живицею, дивилась на небо, де мерехтіли, як світильники, зорі.

Коли ж заспівали когути на Горі, в передградді й на Подолі і коли прокинулись Давило й жона його, Малуша вже по видному пішла до Гори, обминула з лівого боку стіну, стала там, де шлях з передграддя завертає до Подолу.

Незабаром тут зібралося чимало людей. Сюди йшли й ставали над шляхом гончарі, що жили на схилах, кожум’яки, різні майстри разом із дружинами своїми й дітьми. Малуша могла не боятись, що хтось її побачить і пізнає в цьому багатолюдному натовпі.

Людям довелося стояти довго, і Малуша наслухалась чимало новин про князя, його дітей, бояр.

– Добре діло робить князь, що посилає сина до Новгорода, – говорив якийсь ремісник, що стояв близько до Малуші. – Що Новгород, що Київ – одна земля.

– Але віддаємо те, що добре, а собі залишаємо те, що негоже.

– Ти про Ярополка?

– Про Ярополка з боярами. Не сам князь вокняжається, а бояри йому на голову шапку кладуть. Худо нам буде з Ярополком.

Ремісники стишили голоси й далі щось пошепки говорили один із одним.

А в цей час почулося:

– Ідуть! Ідуть!

І всі замовкли.

Малуша завмерла на місці, піднялася навшпиньки, щоб усе бачити й запам’ятати навік.

Був чудовий ранок місяця зарева, коли над Дніпром пахне житом і медом, все навкруг потопає в квітах, капає на землю сік із виноградних грон.

Широким, звивистим шляхом, що вів від Гори до передграддя і далі до Подолу, повільно посувався, збиваючи куряву, численний похід, над яким маяли барвисті знамена – Києва, Новгорода, земель Русі.

Попереду всіх ішли музики княжі – молоді, одягнуті в білий одяг юнаки, що гучно дули в міхи, гуділи в роги, свистіли в сопілі і били у величезні накри. [178]

За ними ішли ринді, що несли знамена. Поперед усіх знамено князя Святослава – голубий оксамит з двома списами навхрест.

Далі ішов князь Святослав, а по обидві руки від нього – Ярополк, що залишався в Києві, і Володимир, який цього ранку вирушав до далекого Новгорода. Князя Олега з ними не було, він вже раніше виїхав до Іскоростеня. За князем і синами його йшли воєводи, бояри, мужі нарочиті й ліпші, старша дружина й вої князя Святослава. Похід же замикали всі інші мужі з Гори, разом із якими йшли жони їх і діти.

Усі вони були одягнені в ліпший одяг – грецькі червоні оксамити, темні адамашки, барвисті альтабаси [179], на шиях у них були почеплені золоті й срібні гривни, на грудях колихались чепи.

І найпростіше, мабуть, з-поміж усіх них одягнений був князь Святослав. Ледь похиливши поголену голову, на якій з лівого боку темнів княжий знак – пасмо волосся, з довгими вусами, що спадали до грудей, з усеряззю в лівому усі, в білому одязі, розстебнутій сорочці і широких штанях, він тихо ішов по шляху, заглиблений у свої думи. І тільки на плечах його було накинуте червоне корзно, та ще важкий меч у позолочених піхвах висів при поясі.

«Як же змінився мій князь! – подумала Малуша, що побачила Святослава, тільки похід став завертати до Подолу. – Який він став, що з ним сталося?! О боги, боги!»

Вона бачила обличчя князя Святослава, і серце її обгорнув невимовний жаль. Це був не той княжич Святослав, якого вона колись знала, пестила, любила.

Суворе й замислене обличчя, очі – примружені, на чолі і в кутиках уст лежали глибокі зморшки, – ніби давно вже, давно почав князь мислити важку якусь думу і все не міг її передумати, розв’язати.

Побачила вона й сина свого Володимира – у білому одязі й з червоним корзном на плечах, у отороченій соболиним хутром темній шапці, у червоних чобітках із хза. Він ішов ставний, веселий, дивлячись на людей, що стояли понад шляхом.

Раз Малуша піймала на собі його погляд. Князь Володимир дивився на неї, він, здавалося їй, дивився на неї довше, ніж на інших. І вона навіть злякалась – чому він дивиться на неї?

Але він вже дивився на інших людей, які вітали великого князя, молодих княжичів, гостей з Новгорода.

Поруч із князем Володимиром ішов Добриня. Малуша побачила його і навіть спочатку не пізнала. Невже це брат її Добриня? Він був у багатому темному, золотою ниткою шитому одязі, з двома гривнами на шиї, чепом на грудях, підперезаний широким ремінним поясом, на плечах його колихався зеленого оксамиту із чорною оборкою опашень, біля пояса висів меч.

Малуша зраділа, що брат її іде поруч із князем Володимиром. Тільки ж Добриня був чомусь невеселий, засмучений, він ступав, похиливши голову, щось, видно, зважував, вагався.

«Це він, мабуть, про Володимира турбується, – подумала Малуша. – Ідуть поруч, то й поїдуть разом».

Але дивилась вона на Добриню одну мить – погляд її був прикутий тільки до Володимира, сина.

І єдине, що лишилось у душі в Малуші, – радісна посмішка князя Володимира, тепло його карих очей. Коли б то він знав, який коштовний подарунок зробив цього дня не комусь – матері своїй, Малуші.

Коли княжий похід став спускатись до Дніпра, Малуша також пішла з людьми. Тепер вона йшла не з тим хвилюванням, з яким досі зустрічала князя Святослава й сина. Дивний спокій зійшов у ці хвилини на її змучену душу.

Як уві сні, запам’ятала Малуша все, що робилось далі на березі Почайни. От похід з Гори дійшов до Почайни й зупинився перед священним вогнем, який поклали на піску жерці.

– Князь Святослав склав жертву – чорного півня, – почула Малуша шепіт біля себе.

А потім загули ріжки й сопілі, вдарили накри, мужі новгородські з князем Володимиром сідали на лодії, лодії рушали від берега й Почайною вийшли до Дніпра. Там на них поставили вітрила, й низовий вітер гнав лодії вгору…

Малуша бачила, як князь Святослав і воєводи його сіли на коней, що давно вже були засідлані, і швидко рушили на Гору. Вони проїхали так близько від Малуші! Слідом за князем від Почайни пішли всі люди – хто на Подол, хто в передграддя.

Але Малуша не пішла з берега Почайни. Одна-однісінька сіла вона на високій кручі і все дивилась, дивилась, як у голубій далині мають білі вітрила на лодіях новгородців. Їй хотілось, щоб ці вітрила не зникали довго-довго.

І в мислях своїх у ці хвилини жінка в темному одязі, що сиділа на кручі над Почайною, бажала сину щастя, сили, здоров’я.

Але прийшов час, коли вітрила почали танути в голубій імлі. Вона бачила їх – і не бачила. Хвилину їй здавалось, що вітрила знову замаячили вдалині, але, пильніше, до болю в очах придивившись, бачила вона, що то вже не вітрила, а крила білих птахів, що застигають на місці і раптом падають униз. Вона заздрила цим птахам – їм так легко полетіти понад Дніпром, наздогнати лодії і кружляти, кружляти з легким криком над ними, летіти й летіти за князем…

Так і зникли лодії в голубій імлі.

Не тільки лодії сховала далина в своїй імлі. Ніч ішла зі сходу, обгорнула поле за Дніпром, насунула на Почайну, прикривала поволі Подол, Гору. В сутінках цієї ночі зникла біля Дніпра також і самітна постать на білих пісках над Почайною.