Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 130

І, як це не дивно, а допоміг Іоанн Куркуас, у якого взагалі не було ніяких військових здібностей і який часто говорив різні нісенітниці.

– А що, імператоре, – промовив він, – коли ми затримаємо Святослава тим, що запропонуємо йому мир?

Усі полководці жахнулись і заніміли, – цей п’яниця Іоанн сказав і на цей раз нісенітницю, яка нічого не віщувала доброго ні Іоанну Куркуасу, ні їм. Іоанн Цимісхій – і мир. Та хіба ж гордий, упертий імператор піде на мир та ще з руським князем?

Проте імператора нібито зовсім не здивували слова Іоанна Куркуаса. Навпаки, почувши їх, він посміхнувся, сказав:

– Ти, Іоанне, ніби вгадав мої думки…

Полководці підвели голови.

– Я говорив і говорю, – вів далі імператор, – що нам треба зупинитись могутнім станом на рівнині. Я наказую – треба поставити скрізь, де посуваються тавроскіфи, засади, і лазутчиків треба послати, і тобі, Іоанне, виставити метальні машини…

Розповівши це, імператор передихнув.

– Але в цей же час, – закінчував він, – треба негайно послати до Святослава василіків й запропонувати йому мир… Мир! Так, мир. Ти, протовестіарій, їдеш василіком і береш з собою єпископа Йосипа. А там, – ще додав імператор, – коли зимову мряку замінить весняна яснина, ми з божою поміччю підемо в похід проти тавроскіфів.

Дуже скоро після цього полководці залишили будинок патрикія, у якого зупинився імператор, і пішли, дякуючи на цей раз начальнику метальних машин Іоанну Куркуасу. Ідучи від імператора, усі вони говорили про це та ще додавали, що досі знали Іоанна Цимісхія як досвідченого й безстрашного полководця, а тепер побачили й взнали в його особі справжнього імператора – не гірше, либонь, Юстиніана й Костянтина.

І ніхто з них не знав того, що в цю саме годину полководець імператор Іоанн крокує з кутка в куток у домі патрикія Феодора, іноді зупиняється, схиляється над столом, читає пергамент проедра Василя, в якому написано: «Феофано утекла з Проту, сидить у соборі Софії й хоче говорити тільки з тобою, імператоре».

У цей же час протовестіарій Мануїл і єпископ адріанопольський йосип швидко стали збиратись як василіки імператора в недалеку, але страшну дорогу до князя Святослава.

7

Попустивши поводки, з бронею на грудях, у шоломі, на верху якого голубів вогкий від роси єловець [196], тримаючи праву руку на крижі меча, а ліву руку приклавши до чола, князь Святослав дивився вдалину.

Перед очима князя Святослава відкривалась безмежна долина, що на обрії зливалась з небом. На рівнині подекуди витикались гори, одинокі й дивні серед цього зеленого моря, пасмугами темніли ліси. Обминаючи гори й ліси, по долині текли спокійні ріки, що відсвічували голубизною неба.

У горах позаду і на долині попереду було дуже хороше в цей ранковий час, – небо голубе, бездонне, повітря проймало рожеве сяйво, зелень свіжа, яскрава, ніби обмита росою. Вражала й тиша: то тут, то там пробували голос птахи, десь здалеку долинула дівоча пісня.

Але на долині – за кожною горою, над кожною річкою, у лісах – скрізь стоїть смерть. Тут пролягає єдиний шлях із гір до Візантії, тут іде велика битва між Руссю і імперією, битва, заради якої здалеку прийшов сюди князь Святослав. Він уже вийшов з воями своїми із високих гір, вже тут, на долині, сталась жорстока січа між руськими воями й римським військом. А скільки крові ще проллється попереду, скільки і яких чудових людей ще загине тут!

Князь Святослав подивився назад. Там, над рікою, біля лісу, темнів стан руських воїв, там видно було довге півколо зв’язаних між собою возів, там високо в небо вставали димки – вої готували харч на день сущий. В сонячному промінні поблискували списи.

Подивився князь Святослав і в другий бік – на захід. Там, далеко, над іншою вже рікою, й іншим лісом, темнів стан ромеїв, там видно було на найвищому місці намет імператора, над яким майорів прапор імперії, там височіли намети його таксіархій і полків, легкий вітер приносив звідти відгомін голосів.

І подумав князь Святослав, що мине короткий час і стан встане проти стану. На зеленій оцій рівнині зійдуться заковані в броню й інші – одягнуті в звичайні порти – люди, натягнуть тятиви своїх луків, візьмуть списи, піднімуть сокири. Не ціпи молотитимуть тут, на рівнині, – люди вбиватимуть одні одних; не роса, а кров впаде на зелені трави, а з лісів полетять на поле брані чорні круки.

А хіба не краще зійтись на цій рівнині двом – імператору Візантії і князеві Русі?

– Дивись, – сказав би князь Святослав імператору, – на оце небо, землю. Там – Русь, там – Візантія, а ось тут – болгари. Пощо хочеш, імператоре, знищити Болгарію, а там – Русь? Я прийшов – і ти бачиш силу Русі; любов і мир – хіба це недобре? Тільки ж додержимо слова. Ти клянись Христом, а я, по покону батьків, даю роту на зброї.

Василіки імператора ромеїв – протовестіарій Мануїл і єпископ адріанопольський йосип – приїхали до стану князя Святослава під білим знаменом надвечір.

– Хто їде? – закричала, побачивши їх, сторожа чола.

– Від імператора ромеїв… василіки… до князя руського Святослава, – заволали протовестіарій і єпископ.

Їх провели до стану руських воїв, там зупинились біля великого намету, над яким маяло знамено князя Святослава.

Але князь Святослав не говорив з василіками, там стояли, ждучи, воєвода Свенелд і кілька тисяцьких.

– Ми від імператора ромеїв Іоанна, – почав протовестіарій, – василіки – патрикії Мануїл і Йосип, прибули до князя руського Святослава…

– Князя нашого Святослава тут немає, – відповів їм Свенелд, – ми, воєводи й князі, слухаємо вас і будемо говорити за князя і Русь…

Василіки вклонились, і протовестіарій повів далі:

– Імператор ромеїв Іоанн запитує руського князя: за чим він привів своє військо сюди, до Візантії?

Воєвода Свенелд подивився на своїх воєвод.

– Князь Святослав прийшов не у Візантію, а в Болгарію, має з нею нині мир, а відтак запитує у імператора ромеїв: за чим він привів своє військо в Болгарію?

Василіки знітились і мовчали.

– А коли імператору цікаво знати, – додав Свенелд, – чого князь Святослав прийшов у Болгарію, то скажемо – за золото ваше. Тільки ж вої ваші за нього вже заплатили кров’ю…

– Імператор ромеїв дуже шкодує, – змовчав про кентинарїї протовестіарій, – що тут, на рівнині, сталась січа, і не хоче, щоб далі лилася кров…

– Віруючи в бога, – додав єпископ, – ми не повинні розривати миру, що дійшов до нас від предків наших, бо посередником між нами був сам бог. Тому радимо, як друзям, одразу й без будь-яких розмов залишити землю, яка вам не належить; якщо ж не послухаєте нашої поради, тоді ви розірвете мир і любов між нами, а не ми…

Протовестіарій Мануїл, натхнений словами єпископа, став навіть загрожувати:

– А якщо ви змусите імператора ромеїв виступити проти вас з усім своїм військом, то загинете всі в цій землі, і нікому буде навіть повідомити Русь.

Коли товмачі переклали ці слова протовестіарія і єпископа воєводам, ті переглянулись, перекинулись кількома словами, а потім воєвода Свенелд сказав:

– Марно ви, василіки, всує кличете бога і зовсім марно загрожуєте князеві і воям нашим. Тоді слухайте нас: якщо ви прийшли говорити про любов і мир, будемо про це й говорити – ми хочемо любові й миру. Але якщо мир – то справжній мир, це ромеї кликали нас сюди, і через них тут сталась січа. Нехай імператор дасть нам день на всіх воїв живих і вбитих… Якщо хочете любові й миру – навіки ідіть з Болгарії, князь Святослав з воями своїми також згоден піти на Дунай. Якщо ж ромеї не покинуть Болгарії, не дадуть дані, не викуплять полонених, то ми підемо вперед, поставимо свої намети перед самим Константинополем, покажемо, що ми не жони й не діти, яких можна лякати, а хоробрі вої, що перемагають ворогів зброєю. І нехай тоді ромеї не нарікають, а переселяються в Азію…

Василіки не знали, що відповісти воєводам князя Святослава. Дали дари воєводам і князеві – золото й паволоки – і повернулись до свого стану.

вернуться

196

Єловець – прапорець або знак над шоломом.