Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 128

За чолом і сторожею на рівнині, серед якої підіймалось кілька пагорків, розташувався стан Русі, там темніло серед зелених лук чимало полків. У глибокій долині позад стану, біля самих відрогів гір, видно було ще одну засаду з возій.

Імператор Іоанн задоволено посміхнувся – з першого погляду було ясно, що імперія вивела на бій набагато більше воїв, ніж Русь. До військ імператора могла при потребі підійти ще й підмога від Андріанополя, а руським воям могли допомогти хіба що гори!

Імператор, правда, не знав сили руських воїв. На війні, як це було йому відомо ще з походів у Азію, не завжди вирішувала кількість. З багатотисячним військом у Азії йому не раз доводилось затримуватись перед невеликими городами, що їх боронили лише сотні воїв. І він брав ці городи голодом і вогнем.

Але імператор був певен, що Русь уже стомилась, довго не може стояти перед його військом – вгодованим, міцним, дужим. Та й борються вони, мабуть, як і всі варвари, – скопом, покладаючись на силу, через що швидко її і втрачають.

А все ж, покладаючись на досвід, міць, витримку свого війська і вважаючи, що на цей раз йому доведеться мати справу з ворогом недосвідченим і темним, імператор Іоанн хотів запобігти будь-якій несподіванці, одним ударом розбити й знищити Русь, яка заважала імперії підкорити Болгарію, не давала імператорам Нового Риму посуватись на схід.

І тому, оглянувши рівнину, де стояли один проти одного два стани, імператор ромеїв повернув голову праворуч і кинув погляд на густий ліс над річкою. Там нічого не було видно. Скелі, купи каміння, високі дерева. Але за цим лісом, скрізь понад берегом річки, імператор велів стати десяти тисячам закованим у броню, так званим важким вершникам. Вони там і стояли. Грізна, непереможна сила, що в потрібну хвилину рушить, як вихор, знищить руських воїв.

Така ж засада під невисокою горою в лісі стояла по ліву руку від нього, – це й була та сила, яка впаде на голову русів, коли вони зовсім не сподіватимуться, перемогою завершить долю брані.

Імператор діждався. Брань цю, як він і хотів, починала Русь. Імператор і його полководці побачили, як над полками руськими піднеслись і замаяли стяги. Кожен полк, кожне князівство, кожне плем’я і земля ішли з своїми стягами. Великі князівства мали стяги великі, чотирикутні, схожі на велетенські вітрила, часом з двома-трьома довгими клинцями внизу, що колихались по вітру, шиті з коштовних тканин, із знаками князівськими – ведмедями, зорями, колами, лебедями, лодіями. Але були між стягами й менші, з простої крашенини, – голубі, як небо, червоні, як вогонь, жовті, як пшеничне море.

Настала та година, якої ждав імператор Іоанн. Воїни імперії бачили, що на них іде Святослав, але стояли на місці й тільки відстрілювались. Набагато пізніше, коли руські вої вже наблизились, ромеї почали відступати. Спочатку здригнулись, розірвали ряди й посунули назад перші п’ять таксіархій, що впритул вели бій з руськими воями. Згодом рушили ще п’ять таксіархій… Імператор Іоанн і його полководці уявляли, як зраділи руські вої і сам князь Святослав, побачивши, що ромеї вдали спини. Імператор уявляв, з якою радістю, не зустрічаючи опору, поспішають, сунуть вони вперед. На пагорок до нього долинув крик руських воїв – це був грізний крик, що завжди нагонив страх на ворогів.

Але на імператора Іоанна цей крик не вплинув.

– Вони ідуть в свою пастку! – промовив хрипким голосом Цимісхій. – Дивіться, полководці, як зараз гинутиме Русь. Швидше, швидше! Вперед, імперіє!

Все відбувалось і далі так, як передбачав досвідчений полководець – імператор Іоанн. Руські вої йшли за таксіархіями, що відступали і вже наближались до стану.

Розпалені боєм, вони наздоганяли ромеїв, рубались з ними. Наперед руських воїв вирвались вершники із знаменами, між ними було знамено самого київського князя з двома перехрещеними списами – отже, й князь Святослав там…

– Яка година! – крикнув Іоанн Цимісхій. – Швидше, швидше!

І саме тоді з густого лісу над річкою, що був праворуч від стану, і ще з одного лісу, що темнів під горою ліворуч, вирвались вершники. Вони мчали туди, де йшов бій між ромеями і руськими воями, розгортались колом.

На пагорку було тихо. Але гула, стогнала під копитами коней уся рівнина. Вершникам не було, здавалося, кінця, вони виїжджали й виїжджали з лісів, мчали, пригнувшись до грив коней, поставивши перед собою списи, все вперед і вперед.

– Многі літа імператору! – крикнув хтось із полководців на пагорку.

– Многі літа! – підхопили всі.

А він – імператор Східної Римської імперії – стояв під своїм знаменом, на якому був змальований образ Христа й накреслено слово: «Перемагай!» Стояв величний і гордий, широко розплющеними очима дивився на бойовище, бо це ж він задумав, як знищити руських воїв, і тепер жадав бачити їх смерть, смерть Святослава.

Та він не розумів, що саме робилося на рівнині. Вершники-ромеї – заковані в броню безсмертні – мчали вперед. Але за ними гнались якісь інші вершники. Вершників-ромеїв було багато, але тих, інших, вершників, було набагато більше, їм не було кінця. І це вони, як видно було з пагорка, оточували не руських воїв, а таксіархії.

– Многі лі-і-і… – пробував хтось кричати.

– Прокляття! – обірвав він цей божевільний крик. – Полководці! Що сталось? Чиї це вершники?

– Пацинаки! Пацинаки! [194] – котилось по табору.

– Угри! Угри! – летіло з другого боку.

Але били ромеїв на рівнині не печеніги й не угри – вони тільки порушили й звели нанівець диявольські плани імператора Іоанна, не дали можливості його засадам нагло заманити русів у пастку. Нещадним же, смертним боєм глушили, били, нищили безсмертних на рівнині саме руські вої. Взявши з місця розгін, вони тепер не відпускали таксіархії від себе, громили ті десять, які почали бій на рівнині, громили й ті десять, які поспішали на поміч першим, і хоч які швидкі ноги мали ромеї, а не могли втекти від руських воїв. Списами, мечами, сокирами, ножами й просто рогатинами руські й болгарські вої калічили, били, нищили ромейське воїнство, не давали йому пощади.

– Таксіархії, до стану! До стану! – заволав імператор Іоанн, бліде обличчя якого вкрили схожі на царську його хламиду багряні плями.

Аж тепер він зрозумів, що у вирішальну годину, коли все було приготовлене для повного розгрому русів, на поміч їм і на згубу для ромеїв прийшли печеніги й угри. І для римських воїв, які були тепер на рівнині, лишався один рятунок – тікати до стану, стати за його ровами, одбиватись там від русів, печенігів і угрів.

Ромейські вої так і робили. З усіх усюд поспішали вони до стану, поспішали так, що не могли протовпитись у ворота і потрапляли в свої ж костоломки, падали й калічились у ровах, давили одні одних.

Але їх ніхто й не переслідував. Десять таксіархій оточені були на рівнині. Руські вої, печеніги й угри рубались з ними, гнали до річки. Римські вої не бачили рятунку, кидали зброю, підіймали руки…

Списами, мечами, сокирами, ножами й просто рогатинами руські й болгарські вої калічили, били, нищили ромейське воїнство, не давали йому пощади.

Сонце схилялось за гори. Імператор Іоанн все ще стояв на пагорку, ніби ждав, що станеться чудо… Але чуда не було. На рівнині темними хмарами перекочувались і поспішали до стану легіони. Вони зробили, що могли, а може, й більше від цього, і зараз прагнули одного – рятунку, тиші, спочинку. А багато з них у поросі й крові залишилось на рівнині – вони вже вступили в царство тиші й завоювали собі цього дня вічний спочинок.

У вечірніх сутінках опліти копали біля стану ями й засипали мертвих. Треба було поспішати, бо завтра над могилами могли піти інші воїни. Трупів старшин і полководців за станом не ховали – їх клали на ноші й несли до пагорка, на якому стояв імператор Іоанн. Скоро весь пагорок був обкладений вбитими. Імператор Візантії стояв серед мертвих.