Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 145
Поранений розумів не все, що повідала йому жона болгарська, але ласка й тепле слово скрізь однакові. Пораненого заспокоювала ця тиха, сестринська мова, і, заплющивши очі, він часто засинав.
Пізно вночі Микула з Ангелом тихо говорили:
– Важко нам дуже, Ангеле… Мало людей стало, хто лишився – хворий, покалічений. А ще й голод велій, що людина без шматка хліба…
– Голодно, другаре Микуло. То правда, як тільки живемо?
Далі Цвітана чула тільки уривки з їхньої розмови.
– А ти добре знаєш дорогу, Ангеле?
– О другаре Микуло! Кожен камінь, кущ.
– То спробуємо?!
Чула Цвітана й те, як вони тихо встали, десь недалеко пішли. Говорили з кимсь третім.
А ввечері наступного дня вони розповіли Цвітані, що замислили робити. Спочатку, коли вони сказали про це сотенному Добиславу, той не повірив, потім згодився. Отепер вони й візьмуться до роботи. Уночі, поки не зійшов місяць, перепливуть Дунай. О, і в Микули, і в Ангела ще дужі руки й ноги. Не самі вони пропливуть, вода їх пронесе мимо ромейських кораблів, далі й далі, аж до лівого берега. А вже там, аби тільки добратись, зійде місяць, все буде видно, Ангел проведе Микулу кущами. На берегах він знає кожне село, а в кожному з них – свої люди. Вони відкриють двері воям. Ці двері і зараз відкриті…
Що робити далі? Другарі домовились і про це. Вони вийдуть вище й вище по Дунаю, знайдуть човен, насиплють його зерном і попливуть темної ночі до Доростола. Пливтимуть за водою, щоб не ворушити її веслом, зрідка хіба хто з них копирсне за бортом рукою, і так допливуть. Вода принесе їх до самого Доростола.
Уночі вони й пішли. Прощаючись з Цвітаною, Микула сказав:
– Ось тобі, жоно, дарунок. Ти вже поїж…
Він дав їй шматок сухого, черствого хліба, який приніс з-над Росі.
– Що ти? Що ти? З’їжте самі.
– Нам що? – говорив Микула. – Ми знайдемо. Аби за Дунай, а там села, люди.
Так вони й пішли.
Почувши розмову Ангела і Микули, Цвітана зрозуміла, що там, за стінами Доростола, воям доводиться дуже важко. Їх стає все менше й менше, а ті, що лишились живими, – поранені, порубані, мають мало сили.
А хіба сама Цвітана не бачила цього?! Було багато воїв у Доростолі – лишилось, може, половина. Піди до городу – скрізь попід стінами, на торзі лежать поранені, а поруч із ними мертві, руські і болгарські вої мовчки терплять, але хіба не видно, що вони стомились, конають, голодні?
Цвітана, звичайно, допомагала чим тільки могла. Не лише вона, всі жони й дівчата, які були в Доростолі, дбали, щоб легше було воям. Уночі вони виходили за стіни, брали мертвих, ховали їх; допомагали воям копати рови, лагодити стіни, виходили до Дунаю й носили воду.
Та цього, виявляється, було мало. Воїв усе менше, ті, що живі, не мають сили тримати зброю, – от що зрозуміла Цвітана, почувши розмову Ангела й Микули. «Так чим же мені їм допомогти?» – думала вона. І Цвітана зрозуміла, чим може допомогти воям, що має зробити… Перед світом, коли вої прокидались від важкого сну, ставали в лави й рушали до воріт, Цвітана одягла шолом, що лишився біля їхнього вогнища, пішла слідом за воями. Біля воріт, як і інші, взяла спис.
На воротях її ніхто не затримав. Хто пізнав би у ній, одягнутій, як вої, із списом у руках, жінку? Хто став би затримувати того, який йшов із города в поле перед грецьким станом – на життя чи смерть?! Навіть вої, до яких приєдналась Цвітана за стіною, не пізнали, хто йде поруч із ними.
– А ти взяв ніж? – запитав її воїн, що був по праву руку.
– Взяв, – відповіла Цвітана й пошкодувала, що не взяла його…
А потім був бій, і Цвітана все робила, як інші вої, тільки коли інші вої орудували луками й мечами, а часом ножами, вона била ромеїв своїм списом, – била, доки сама не впала на полі.
Пізно виплив із-за Дунаю й став над плесом великий повний місяць. Він залив ріку й береги рівним ясним сяйвом, освітив усе до бадилиночки. На недавньому полі битви стало видно зброю, щити, мечі, темні тіла мертвих, хижих птахів, що й тепер, уночі, ширяли над ними.
Руські вої ходили біля стін города в полі, збирали своїх воїв, щоб до сонця віддати їх землі. Так само ходили й ромеї навкруг свого стану…
І раптом ромеї зупинились. Вони побачили закривавлене чоло одного руса, що, витягнувши вподовж себе руки, з високими грудьми лежав проти місяця, широко відкритими очима дивився на небо, хмари, зорі.
Ромеї жахнулись.
– Він живий!
Але воїн був неживий. Він бився до загину й помер так, як стояв у бою: не боячись ворогів і смерті, дивлячись на світ перед собою.
Проте не тільки це вражало в мертвому воїні. Із голови в нього скотився шолом, воїн лежав, одкинувши голову, буйне волосся вкривало її, падало на плечі, землю…
– Це жінка! – сказав хтось із ромеїв.
Так, це була жінка, проста жінка з болгарського села, Цвітана.
– Страх! – говорили ромеї. – Вони воюють усі.
Над полем все вище й вище вставав місяць.
Ще через ніч повернулись Микула й Ангел. Вони не дістались до болгарських сіл, – на лівому березі також стояли ромеї. Стикнулись з ними, ледве втекли. Ангел був тяжко поранений у ногу.
Коли б не Микула, Ангел би загинув. Він не міг ходити, не зміг би й пливти через Дунай. Але Микула встиг, коли налетіли ромеї, сховатись у комишах. Уночі, тримаючи друга, поплив через Дунай.
Через Подольські ворота Микула на руках приніс Ангела до вогнища. Була темна ніч. Вони сіли на холодній землі, Ангел покликав Цвітану.
Вона не озвалась, певно, допомагала комусь під стінами. Вої спочивали, довго ждали її. Цвітана не прийшла до вогнища й тоді, коли зійшов місяць.
– Де ж вона? – подивившись сполоханими очима на Микулу, промовив Ангел.
Микула мовчав. Біля вогнища не було шолома. Цвітани вже немає.
8
Яка це була битва? Десята, двадцята? Хіба порахуєш?
Місяць уже робить другий круг, десь там достигло жито, десь падає на землю плід, десь дозріло всяке зело…
Десь ще й тихо: можна стати в полі, говорити на повний голос, співати, сміятись…
Хто сказав, що можна сміятись? Руські вої загибають на полі за Доростолом, вони гинуть в городі від голоду й хвороб, уже в городі немає на деревах листу, немає й травинки. Та й це не рятує – смерть, навкруги смерть.
Імператор Іоанн велить взяти на полі й привести до нього бранців. Нехай вони скажуть йому, чим живуть ці руси, де вони беруть силу, скільки їх є, скільки ще вони можуть триматись?
Бранців привели. Імператор думав, що їх багато, бо вів їх, оточивши колом, великий загін. Але коли загін наблизився до імператора й безсмертні розірвали коло, розступились на два боки, то імператор побачив, що там стоїть тільки один чоловік.
Хто знає, скільки йому було літ? Гострі плечі переконували, що людині цій чимало і дуже важко довелося попрацювати на своєму віку. Довгі темнуваті вуси спадали аж до грудей, але бліде, без зморщок обличчя, блискучі очі промовисто свідчили, що ця людина ще молода, жити б їй та ще жити…
З одягу на бранцеві були тільки прості недовгі полотняні штани з ремінною попружкою, та й то вони так подерлися, що крізь них світилося тіло. Груди ж його були голі, у кількох місцях порубані, біля серця зяяла глибока рана.
Але він ніби забув про рани, без страху дивився на імператора й його воїв. Щось перекипіло й переболіло вже в його душі, він немов переступив за якусь межу життя і не знав більше страху, навіть сміявся.
Імператор лютував.
– Запитай, – велів він товмачеві, що стояв поруч, – чого він сміється?
Товмач поспішив сказати бранцеві, чого від нього жадають, пояснив йому й те, перед якою високою особою той стоїть…
Бранець щось крикнув у відповідь на слова товмача й знову сміявся.
– Що він говорить? – заволав Цимісхій.
– Він говорить, великий василевсе, що бачив…
Товмач затявся.
– Що? Що? – закричав дужче імператор.
– Він говорить, що бачив мертвих князів, але живого імператора ще не бачив. А тому й сміється…