Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 159

Так він і в’їхав до города – з вінцем на голові, з скіпетром у руці, з червоною багряницею на плечах.

Того ж дня надвечір імператор зробив вихід у Золоту палату. Там усе давно приготували для цього першого після війни виходу. Папія з своїми дієтаріями кілька ночей до цього не спали – мили мармурові підлоги, натирали до блиску світильники й панікадила, розвішували по стінах знамена й коштовні тканини, оздоблювали все квітами.

Кожен із сановників мріяв попасти на цей вихід, але імператор велів, щоб у Золоту палату пустили найперше посла Німецької імперії, посла з Венеції, усіх знатних чужоземців, полководців, і багатьом з сановників довелось навпочіпки стояти в конхах навкруг Золотої палати, а ще деяким – сидіти за зачиненими дверима в Орології – сінях перед палатою.

У славі й пишноті увійшов імператор до Золотої палати, сів на золотий трон, оглянув стовпище людей, дав знак логофету. І тоді до палати ввели кесаря Болгарії Бориса.

До нього одразу ж прикипіли тисячі очей. Тільки тепер зрозумів кесар, чому, залишаючи Преславу, імператор велів йому їхати слідом за ним, чому його везли в закритому візку, чому зараз примусили ждати так довго в Орології на сміх і глузування всім сановникам.

Але в боягуза-кесаря ще лишилась крихта надії, і по знаку логофета він рушив вперед, попрямував до імператорського трону. Це була страшна хвилина – іти і відчувати, що за кожним твоїм кроком стежить імператор, посли, знатні чужоземці, тисячі очей. Кесар Борис боявся, що впаде. І він, мабуть, справді впав би, коли б логофет не зробив йому знак стати на коліна перед троном імператора.

– Чому ти одягнув на себе багряницю й червоні черевики? – пролунав тоді голос імператора ромеїв.

«Кінець!» – подумав кесар Борис, встаючи на ноги.

І це справді був кінець: кілька дієтаріїв підскочили до нього й зірвали багряницю, ще кілька зняли черевики. Босий, роздягнений кесар Болгарії стояв серед Золотої палати. А втім, він вже був не кесарем, а найменшим, найнижчим з тих, що стовпились тут, у палаті.

І тоді Борис згадав про бога, – адже якщо імператор Цимісхій зірвав багряницю з нього – кесаря, то в Болгарії лишається ще патріарх, який не підвладний ні імператору ромеїв, ані константинопольському патріарху і який зможе захистити його.

– Я звертаюсь до бога, – заволав розвінчаний кесар, – я кличу на поміч собі церкву і патріарха болгар!

Стиснувши уста, імператор Цимісхій довго дивився на Бориса холодними очима, а потім процідив:

– Да буде тобі відомо, що болгарський патріарх також не існує, – є лише константинопольський патріарх, якому віднині підлягає й болгарська паства.

Так по слову Цимісхія знищувалась Болгарія – кесарі її, церква.

Та імператору ромеїв було й цього мало. Він хотів, щоб з кесаря Бориса, а відтак і з Болгарії глузували не тільки в Золотій палаті, а й по всьому Константинополю, по всьому світу.

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, – сказав імператор, – висвячує тебе моя від бога держава в магістра…

Блідий і розгублений стояв магістр Борис перед престолом імператора і знайшов єдине, що він міг зробити, – зігнув коліна, поцілував багряну сандалію імператора, від якої тхнуло пилюкою. Віднині він сам був пилом!

Військо Іоанна Цимісхія відходило від Дунаю дуже повільно. Легіони ж його стояли, грабували, об’їдали города й села. Тільки тоді, коли у гирлі з’явились перші хеландії з Херсонеса й купці на них розповіли, що бачили лодії із знаменами руського князя далеко в Понті, легіони рушили з місця й подалися в гори.

Після них в болгарських селах стало ще важче й гірше, бо новелою [212] імператора Іоанна багато земель понад Дунаєм жалувалось акритам [213]. А вони були ще більшими п’явицями для убогих болгар, аніж легіонери.

Акрити рушили в села, й дими вставали над бурделями й хижами, стогони й зойки лунали скрізь на вулицях. Акрити забирали все, що тільки можна було ще забрати, – хутра, жито, останнє ягня.

Ангел знав, що робиться в селах над Дунаєм, він швидко дізнався, що акрити з’явились в рідному його селі. Був би Ангел здоровий – рушив би в гори, наточив ніж, відплатив би кров’ю за жону, за образу. Але зламана нога Ангела все не зросталась, навіть з ціпком він не міг встати. Лежав у куточку бурделю на соломі, дивився на покровину, думав важку думу.

Правда, він не був самотнім. Біля нього увесь час були сусіди, вони приносили йому їсти, лікували рану, коли почались холодні ночі, в ногах у нього ставили мангал [214] з гарячим вугіллям. Ні, самотнім він не був, самотні були в нього тільки душа, серце.

Це серце тоскно стиснулось і забилось, коли Ангел почув крики на вулицях рідного села, а далі важку ходу акритів.

Вони, як вовки, вдерлись до його бурделю. Ангел сидів у куточку на соломі.

– Встань!

Він показав на покалічену ногу.

– Ти був у Святослава? Це ти показував йому стежки в горах?

Ангел довгим, сумним поглядом подивився на акритів, і ненависть стиснула його серце.

– Був, – відповів він, – і нині з ним серцем.

– Собака! Беріть його! – закричав один із акритів.

Ангел не міг ходити, і вони виволокли його з бурделю, потягли по мокрій дорозі. Це була неймовірна мука. У нього боліла не тільки нога, а все тіло. Проте, зціпивши уста, він мовчав, тільки раз чи двічі з його уст зірвалось страшне закляття.

Був вечір, коли Ангела прив’язали до сухої верби край гори за селом. Перед ним лежала глибока голуба долина, по якій ходили тумани, на заході сонце вже сховалося за темні гори, але на сході проміння його діставало ще до високих хмар і золотом обковувало їхні крайки.

Ангел бачив, як до дерева стягують сухе гілля, чув, як внизу викрешують вогонь. Він знав, яка невимовна мука й страхітлива смерть чекають на нього.

Він не боявся смерті, бо знав, що прожив правдиво, жив важко і після смерті йому, може, буде легше, ніж тепер. йому було невимовно боляче, що так довго, з великим трудом і все ж марно боролись вони з ромеями і що зараз вони повержені, загибає Болгарія і пішла на схід Русь.

А тим часом внизу вже загорівся вогонь, хвилею підійнявся, обгорнув Ангела, а потім клубками покотився на долину дим, вогонь обіймав вербу, сухе дерево палахкотіло й тріщало.

Ангел страждав. Вогонь палахкотів, його тіло горіло…

І коли Ангелові вже було несила терпіти, він закричав так, що крик його чули в селі. Крик цей полинув далеко-далеко по всій долині, до Дунаю:

– Княже! Святославе! А-ге-ей! Вої руські! Микуло! Чуєте! По-ми-и-раю!

З цими словами він і помер. Серед ночі, що насунула зі сходу, від Дунаю, довго ще горіла на високій кручі суха верба. І ще довго, коли з гір повівав вітер, спалахувало ясним вогнем дерево і сипались, летіли на схід іскри – все, що лишилось від Ангела.

Пізньої осені 976 року імператор Іоанн Цимісхій, повертаючись з Сирії до столиці імперії, зупинився на нічліг у долині поблизу гори Олімпу, в маєтку патрикія Романа.

Це уже був не той Іоанн, який колись вирушав з фалангами безсмертних у Родопи, який довгі місяці стояв під стінами Доростола й, гордий, пихатий, говорив колись на Дунаї з князем Святославом. Це був і не той Іоанн, який з славою колись повертався в Константинополь і зірвав багряне корзно з кесаря Бориса.

Болгарія була переможена, але народу Болгарії імператор Цимісхій скорити не міг. Болгарія розпалась. В одній половині її правували вороги імператора – Шишмани. Але й у другій половині її, приєднаній до Візантії, то тут, то там спалахували повстання. Обурений імператор сам з великим військом вирушив проти непокірних болгар, обложив город Тралицю, що став вогнищем повстання. Двадцять днів намагався він взяти копієм город, але не тільки не взяв його, а, навпаки, діждався, коли болгари самі напали на військо ромеїв.