Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 69

Крокуючи цим шляхом і часто зупиняючись, щоб передихнути, василік пильно примічав усе, що бачив, і порівнював з тим, до чого звик у Константинополі. Тут, у Києві, не було, як там, високих стін і кам’яних споруд, багатьох вулиць і площ, оздоб, колон, статуй. Проте все, що бачив василік, – глибокий Боричів узвіз, де проходив єдиний від Дніпра шлях на Гору, старі дерев’яні стіни, що стояли над глибокими урвищами, а мали ще й присипи з гострим околлям, перекинутий через глибокий рів міст, город на Горі з теремами й клітями, гридниці, навкруги яких василік побачив багато воїв, требище, де перед Перуном, що дивився золотими очима на Дніпро, палахкотів вогонь і творилась вранішня жертва, – все це примусило василіка здивуватись і здригнутись: високо сидять київські князі, нелегко до них доступитись!

У Золотій палаті, куди через сіни й Людну палату завели василіка, все також було суворим і таємничим. Тут горіло багато світильників, відблиски яких грали на позолоченій і срібній зброї, попід стінами на лавах сиділи поважні, бородаті, одягнені в темні вбрання люди, на помості в кінці палати василік побачив князя Святослава.

Василік пішов уперед, низько вклонився князеві й через товмачів сказав:

– Вірний у бозі імператор Східної Римської імперії Никифор послав мене, патрикія Калокіра, з дарами і грамотою своєю до тебе, княже Русі, щоб ствердити любов, сущу з тобою й людьми руськими, на всі літа…

До палати зайшли раби, що крокували слідом за василіком, і поклали перед київським князем дари – коштовні паволоки, узороччя, позолочений щит і меч.

– Грамоту я приймаю, – з посмішкою глянувши на добру зброю, сказав князь Святослав, – і за дари дякую… Передай, патрикію Калокіре, імператорові ромеїв, що князі руські, боярство і всі люди руські бережуть любов, сущу межи нами, і да не розрушиться вона, дондеже сяє сонце.

Після того, як водиться, князь Святослав запитав посла, як йому їхалось у далекій дорозі, як почуває він себе нині, запрошував бути в Києві-городі скільки охота, а тіунам своїм одразу ж велів давати василікові, сторожі його й рабам на хеландії повний покорм і всілякі меди з своїх клітей.

Низько вклоняючись, патрикій Калокір щиро дякував київському князеві, боярам і руським людям за добрі побажання, за покорм і меди, сам побажав йому, родині і усім боярам, які сиділи в Золотій палаті й були скрізь по Русі, доброго здоров’я й щастя на многі літа…

Звичайно, це було не все, що хотів і мав сказати василік. Прощаючись, він сам висловив надію, що князь Святослав знайде час і нагоду ще раз з ним поговорити.

Князь Святослав розумів посла Візантії. Всі вони – оці василіки – улесливі, хитрі люди. Що ж, вони ще зустрінуться з василіком. Може, Калокір пообідає нині разом з князями?

Але і під час обіду василік Калокір не сказав князеві Святославу, що привело його до Києва. Може, сталось так тому, що на обіді було багато людей – сам князь Святослав, брат його Уліб, мати Ольга, три сини – Володимир, Ярополк, Олег, – чимало воєвод, бояр, різних мужів. Кожен із них щось запитував у посла, кожному той мусив відповідати, – так у бесіді та між розмовами й минав обід.

Василік Калокір, може, не зміг говорити ще й тому, бо цікавився, що подають і як їдять тут, у стравниці князів Русі. Адже в Константинополі в палатах Великого палацу подавали все й частували з розбором – кому грецькі горіхи, а кому шкаралупина…

Зовсім не те побачив Калокір у стравниці руських князів. Подавала страви молода ще, вродлива жінка, яку усі називали Пракседою. Їй допомагало кілька дівчат, що вражали своєю красою. Носили вони все з кухні до стравниці притьмом, миттю.

А носити їм доводилось чимало: коли запрошені на обід тільки зайшли до стравниці, там на столах була приготовлена й холодна веприна, й ведмежина, всіляка солона й копчена риба – осетри, пструги [134], судаки, різні овочі й зілля; під час самого обіду на столи подавали варену й смажену баранину, гов’ядо, юшки з сочива й риби, меди, ол, брагу, кваси.

Їли тут і запивали без зайвих слів, без перепрошень, – просто, як це буває вдома, в родині. Один тільки раз воєвода Свенелд, взявши чару, сказав, що хоче випити за князя. І всі з брязкотом підняли свої чари, келихи…

– П’ємо на тя, княже!

На кінець обіду всі, а так само й василік Калокір, відчули, що поїли досита, а меди й ол з княжих медуш міцні, п’янкі.

Саме тоді князь Святослав і запропонував василіку проїхати з ним на лодії, показати з Дніпра город Київ, його будівлі, вали, стіни. Князь Святослав звелів гридням приготувати лодію, спустився з василіком до Почайни, з кількома боярами й толковинами вони проїхали Дніпром аж до Чортория.

Чудовий був Дніпро й Київ-город у цю передвечірню годину. Ще була весна, від самого Верхнього Волока котив Дніпро могутні води, й тут, біля Чортория, де плесо його видно було вгору до Де'сни [135] й Вишнього города княгині Ольги, а вниз – до Вітичева й Лисої гори над ним, – тут здавалося, що немає йому кінця й немає краю.

У лодії, на якій сиділи князь Святослав, брат його Уліб, василік Калокір і бояри з толковинами, було двадцять гребців – по десять з кожного боку. Під дужими ударами їхніх весел лодія швидко линула вперед, позад неї на блискучому лоні стелився, як біла полотнина, запінений слід. Київ і гори тікали й тікали назад.

І тоді в усій величі своїй постав перед ними древній город над Дніпром, город, стіни якого закладені були князем Києм. Багато літ минуло відтоді, а вони росли й зміцнювались, як і все за ними, як і все навкруг Києвого города над Дніпром.

Три гори височіли вдалині, і до них прикуті були очі всіх на лодії: Києва гора, де й був тепер княжий город – Гора, гора Щекавиця, де поставив перші стіни Київ брат Щек, та ще гора Хоревиця – вотчина Хорива, другого брата Кия.

Колись це були три двори-городища на горах над Дніпром. Тепер над всі гори стояв Київ-город з високими стінами, вежами й дахами княжих теремів, що золотом грали в промінні згасаючого сонця, з схилами, що круто обривались над Дніпром, густими лісами, що оточували город, глибокими юрами, в яких уже лежали пізні темні тіні. Це й була Гора, справжнє орлине гніздо над Дніпром, з стін якого на багато поприщ видно було все навкруг, але до якого жоден ворог не міг доступитись.

Невпізнанно змінився Київ-город відтоді, коли було закладено перші його стіни. Вже не тільки на Горі жили тепер люди. Одразу ж біля стін города скрізь на схилах виростав новий город, де жила княгиня Ольга й чимало бояр. Над Боричевим узвозом, над ярами, а часто і в них у цю годину видно було вогні й димки – там жило й трудилось передграддя, за ним до Почайни тягнувся Подол, ще далі Оболонь – рольні землі князів, воєвод, бояр.

– Чуден Борисфен і город твій, княже Святославе! – вигукнув, дивлячись на гори й плесо Дніпра, василік Калокір.

– Може б, ми стали до берега й подивились звідти на Київ, – запропонував князь Святослав.

– О, я був би вельми радий! – захоплено відповів Калокір.

І саме тоді, коли ніс лодії зарився у пісок на Чорториї і коли князь Святослав, Калокір, а за ними княжич Уліб, бояри й толковини сходили на берег, саме тоді василік уповільнив крок, пішов поряд з князем і тихо промовив:

– Може б, ми пішли далі самі, з тобою тільки, княже?

Ці слова були сказані не через толковинів, а звичайною руською мовою, і тому князь Святослав зупинився, здивовано поглянув на посла імператора.

– Я хотів би поговорити тільки з тобою, віч-на-віч, – ще раз сказав Калокір.

– Добро! – так тихо, що ніхто з бояр його не почув, промовив князь Святослав.

І, коли всі зійшли на берег, він звернувся до брата Уліба, бояр, толковинів:

– Ми підемо з патрикієм Калокіром удвох, хочу показати йому береги, а ви тут спочиньте…

Коси над Чорториєм сягали далеко в Дніпро жовтогарячими стрілами, навкруг них перламутром мінились води, у берегах ледь зітхали заблукалі хвилі. Князь Святослав і патрикій Калокір довго йшли тугим, змоченим піском, що рипів під їхніми ногами. Уже далеко позаду лишилась лодія з людьми, велика тиша приймала й обгортала їх, тільки сполошені кряки й кулики тоскно кричали й били крилами. А вони йшли далі й далі – у роздумах і мовчанні…