Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 70

– Отже, ти знаєш нашу мову? – зупинився нарешті князь Святослав і подивився на василіка Візантії.

Калокір також зупинився. Він довго стояв – з темним, засмаглим обличчям і гострими вилицями, на які лягав відсвіт червоного сонця, горбоносий, з примруженими очима, що дивились на Київ і Дніпро. Щось уперто думав, а потім посміхнувся до князя й відповів:

– Так, княже Святославе… Я знаю твою мову і добре знаю руських людей.

– Хто ж ти єси?

Від правого берега Дніпра, з Оболоні, війнув вечірній вітер, і темне, підперезане шнуром платно обхопило кощавий стан патрикія.

– Імператор Никифор, – сказав Калокір, – послав мене як василіка свого з Константинополя, але я живу в Кліматах, у Херсонесі, де батько мій служить протевоном [136]. А херсоніти, як відомо князеві, і русів, і мову їх добре знають…

– Честь і слава імператору ромеїв, – сказав князь Святослав, – що посилає своїми василіками до нас людей, які знають Русь. Але якщо імператор посилає василіком до мене таку поважну людину, то, певне, не тільки заради того, щоб передати своє вітання?!

– Звичайно, ні, – посміхнувся Калокір. – Імператор Никифор велів дякувати за любов, сущу між імперією і Руссю, і за те, що князі руські вже не раз допомагали їм могутньою збройною силою, а тепер імператор Никифор просив, щоб ти ще раз допоміг йому, княже Святославе.

– Проти кого ж думає іти на брань імператор Никифор?

– Імперія не може починати зараз брані сама, – відповів Калокір, – бо неспокійно в Азії і Єгипті… Але імператор Никифор посварився з болгарами і мусить негайно покарати їх, а тому просить князя Святослава піти з воями своїми на Болгарію й скорити її.

Калокір замовк, але одразу додав:

– За це імператор Никифор щедро подякує князеві Святославу і його воям… На хеландіях у мене лежить для тебе, княже, п’ятнадцять кентинаріїв [137] золота.

Князь Святослав не затримався з відповіддю, але це була, здається, не та відповідь, на яку міг розраховувати василік Калокір.

– Дивно мені це чути, – одверто сказав князь. – Ти говорив правду, за рядом, який давні князі наші уклали з Візантією, Русь не раз давала їм поміч збройною силою…

– О, вої русів – добрі вої. Це знає весь світ! – захоплено вигукнув Калокір і облизав пересохлі уста.

Князь Святослав ніби не почув його слів і вів далі:

– Але як може імператор Никифор просити в мене помочі проти болгар? Адже, наскільки я знаю, між імператорами ромеїв і Болгарією існує мир. Кесар одружений з дочкою римського імператора, Візантія навіть дає дань болгарам…

– Який мир і що за дань? – голосно засміявся василік. – Усі кагани болгарські, а найпаче гордий каган Симеон, люто ворогували з ромеями, завдавали їм великої шкоди. За Петра, сина Симеона, між Візантією і болгарами був нібито мир. Кесар Петро – це правда – взяв собі в жони дочку імператора Христофора. Але болгари однаково носили й носять у своїх серцях люту ненависть до ромеїв, вже давно пів-Болгарії іде проти Константинополя і одмовилось від Петра й Преслави. А тепер, коли дочка імператора Христофора і дружина кесаря Петра Ірина померла, імператор Никифор відмовився платити дань болгарам, послів кесаря, що з’явились по неї до Константинополя, велів бити по обличчю й вигнати за город.

– Жорстоко карає імператор, – глузливо процідив князь Святослав, – кесаря свого Петра, що так довго й вірно служив йому і дослужився до того, що й Болгарія розпалась. Отже, тепер, після довгого миру з Петром, імператор хоче добити, знищити Болгарію?

– Так, княже, – відповів Калокір, прикипівши темними своїми очима до обличчя Святослава. – Імператор Никифор, як і завжди, діє рішуче, і він, звичайно, рушив би супроти Петра сам, але зараз у імперії неспокійно, почався новий заколот у Сирії й Антіохії, імператор мусить вирушити туди, в Азію, а тобі посилає золото… Він думає, що ти згодишся, підеш на болгар, і доки з воями своїми вийдеш на Дунай і скориш кесаря Петра, він сам повернеться із земель азіатських, вийде в Македонію. Так, з допомогою бога, буде покарана Болгарія.

Князь Святослав якусь хвилину помовчав.

– Люту кару вигадав імператор ромеїв для болгар, – далі сказав він. – І коли б справді я з воями своїми пішов за Дунай, а він рушив би назустріч мені з Македонії, з Болгарією було б покінчено довіку, назавжди! Тільки ж я, василіку Калокіре, на Болгарію не піду. Ні, ні!

– А чого ти не підеш, княже Святославе? – хижо запитав Калокір. – Може, ти вважаєш, що я привіз мало золота? Так це ж не все. Коли закінчиться війна, ти матимеш ще багато золота і дань.

– Ні, – ще раз сказав Святослав. – Не про золото і не про дань я думаю.

– Тоді чому?

Князь Святослав відповів:

– Коли імператори ромеїв просили нас, київських князів, дати їм поміч і воювати з ворогами своїми в імперії, ми, пам’ятаючи про ряд між нами, цю поміч давали. Зараз імператор Никифор посилає золото, щоб скорити болгар. Але ж імператор знає, що у нас з болгарами від віку існує мир, ми з ними одноязичні люди. Болгари – то сусіди наші, і ми мали від них тільки добро. Ні, василіку Калокіре, руські люди – не якісь печеніги чи хозари, за золото ми не воюємо. І коли б імператор Никифор прислав мені не п’ятнадцять кентинаріїв, а п’ятнадцять хеландій із золотом, то й тоді я сказав би – не згоден.

– Що ж, – задоволено сказав Калокір. – Це дуже добре, і коли я їхав сюди, то був певен, що ти, княже, у відповідь на прохання імператора скажеш – ні, не згоден!

Князь Святослав здивованими очима подивився на василіка, не розуміючи, як може він радіти, що київський князь не хоче допомогти імператору.

– Я бачу, що ти не розумієш мене, княже, – ніби вгадав його думки Калокір. – Тоді дозволь мені сказати те, чого не говорив і не доручав мені імператор Никифор?

– Дивний ти василік, Калокіре, – сказав князь Святослав. – Що ж, говори, я слухаю.

– Скажу все, все, княже, – здригнувся Калокір. – Але перед тим дай князівське слово, що те, що почуєш, знатимеш тільки ти, я та ще Борисфен.

– Ти хочеш клятьби, я ж звик клястись тільки на зброї. Проте слово даю – все буде між нами.

– Імператор Никифор, – почав Калокір, – вчинив безумство, коли розірвав мир і хоче почати війну з болгарами.

Князь Святослав засміявся, але посмішка враз зникла з його обличчя.

– Почекай, Калокіре, – суворо сказав він. – Ти посланець імператора ромеїв і просиш мене йти на болгар. А тепер ти говориш, що імператор чинить безумство, починаючи війну з болгарами. Чи можу я вірити своїм вухам?

– Я говорю, княже, те, що думаю, – відповів суворо Калокір. – Імператор Никифор уже давно втратив розум, бо довів імперію до голоду й злиднів. Він безумний, бо підозрою, чварами й лютими розправами обурив проти себе тисячі достойних людей в Константинополі і фемах. Він втратив останній глузд і зробив непоправну похибку, зламавши мир з болгарами…

– Василік імператора! – крикнув князь Святослав. – Для чого, скажи, говориш ти все це мені, київському князеві?

– Зараз ти мене зрозумієш, княже Святославе, – так само суворо вів Калокір. – Мій батько був звичайним вірменським ченцем, але змушений був виїхати до Константинополя, бо дома його ждала смерть від імперії. Тоді з Вірменії до Константинополя виїхало дуже багато наших людей, бо вже, гадали вони, краще бути в багатому Константинополі, аніж помирати дома… Але батько мій був дуже розумною людиною, і там, у Константинополі, це швидко помітили. його допустили до двору, про нього взнали імператори Роман і Костянтин, вони послали його василіком до печенігів, ще раз – до угрів. А коли помер кесар Симеон і Візантія хотіла укласти мир з болгарами, батька мого послали василіком до кесаря Петра, він повіз йому дари, умовив Петра, і той приїхав у Константинополь укласти мир і взяти в жони дочку імператора…

– Отже, твій батько був другом болгар і допоміг укласти мир між імператорами і кесарями?