Здібний учень - Кінг Стівен. Страница 20

Ледве помітна посмішечка, дуже схожа на Дюсандерову і зовсім не схожа на його колишню широку усмішку, ковзнула по його губах. У ній не було сонячного світла; то була посмішка, похмура посмішка. В ній не було веселощів, не було певності. Вона тільки промовляла: отак-то, хлопці.

Він переїхав сойку з витонченою повільністю; він чув шелест пір’я, немовби він переїхав газету, чув хрускіт маленьких порожніх кісточок, коли вони ламалися всередині пташки. Він дав задній хід, знов переїжджаючи її. Пташка ще сіпалася. Він знов переїхав її, однак закривавлена пір’їнка застрягла у спицях переднього колеса і крутилася вгору-вниз, вгору-вниз. На той час пташка вже не рухалася, пташка гигнула, дала дуба, полинула до великого пташника на небі, але Тод усе їздив туди-сюди по розчавленій пташині. Він робив це щонайменше п’ять хвилин, упродовж яких та дивна посмішка не полишала його обличчя. Отак-то, хлопці.

10

Квітень, 1975

Старий дід стояв, зупинившись у проході, й широко всміхався, коли Дейв Клінджерман ішов йому назустріч. Несамовитий гавкіт, що розлягався у повітрі, здавалося, вже не справляв на нього жодного враження, ані запах хутра та сечі, ані сотня безпритульних собак найрізноманітніших порід, що скавчали і скиглили у своїх клітках, бігаючи туди-сюди і тулячись до сітки. Клінджерман із першого ж погляду збагнув, що старий кохається в собаках. Усміх його був лагідний і приємний. Він з осторогою простяг Клінджерманові опухлу, покарлючену артритом руку, і Клінджерман обережно її потис.

— Добрий день, пане,— озвався він голосно і виразно. — Пекельний гармидер, га?

— Мені байдуже,— сказав старий. — Далебі. Мене звуть Артур Денкер.

— Клінджерман. Дейв Клінджерман.

— Радий познайомитися з вами, пане. Я прочитав у газеті — і не повірив своїм очам — що ви тут роздаєте собак. Може, я щось не так зрозумів. Авжеж, я щось не так зрозумів.

— Ні, ми справді їх роздаємо,— сказав Дейв. — Якщо цього не зробимо, доведеться їх знищити. Два місяці, саме стільки дає нам на це штат. Сором. Зайдімо до контори. Там тихіше. І запах кращий.

У конторі Дейв почув історію, що не була надзвичайною (хоча й зворушувала). Артурові Денкерові було за сімдесят. Він переїхав до Каліфорнії по смерті дружини. Був небагатий, але дуже дбав про те, що мав. Він був самотній. Його єдиним приятелем був хлопчик, який інколи приходив до нього і читав йому. У Німеччині він мав чудового сенбернара. Нині тут, у Санта-Донато, у нього будинок з величеньким подвір’ям. Подвір’я обгороджене. І він прочитав у газеті... то, може, він міг би...

— Ну, сенбернарів у нас тут зараз немає,— сказав Дейв. — Їх дуже швидко розбирають, бо вони лагідні з дітьми...

— О, розумію, але я не мав на увазі, що...

—... але в мене є чимале щеня вівчарки. Вам підійде?

Очі у пана Денкера заблищали; здавалося, він ось-ось заплаче.

— Чудово,— сказав він. — Це було б просто чудово.

— За собаку платити не треба, треба буде тільки оплатити певні послуги. Щеплення від чумки та сказу. І ще — дозвіл мати собаку. Усе це разом коштуватиме десь двадцять п’ять баксів для більшості людей, але якщо вам за шістдесят п’ять, штат сплачує половину — згідно з програмою «Золотий вік», яку провадить штат Каліфорнія.

— Золотий вік... тобто я зараз у цьому віці? — сказав Дюсандер і засміявся. На мить — безглуздя якесь, та й годі! — Дейвові зробилося моторошно.

— Еге ж... гадаю, саме так, пане.

— Що ж, платня невелика.

— Авжеж, ми теж так вважаємо. Такий собака в зоокрамниці коштував би вам двадцять п’ять доларів. Та люди йдуть туди, замість іти до нас. Вони платять там гроші за папери, а не за собаку. — Дейв похитав головою. — Аби тільки вони знали, скільки гарних тварин щороку опиняється на вулиці.

— А коли за два місяці вам не щастить знайти для них підхожу оселю, ви їх знищуєте?

— Атож, присипляємо.

— Присипаєте? Вибачте, моя англійська...

— Це розпорядження міськради,— сказав Дейв. — Не можна допустити, щоб зграї собак гасали вулицями міста.

— Ви їх стріляєте?

— Ні, труїмо газом. Це дуже гуманно. Вони нічого не відчувають.

— Ні,— кинув пан Денкер. — Я певен, що ні.

На уроці алгебри Тод сидів на четвертій парті у другому ряді. Він сидів там, намагаючись прибрати байдужого вигляду, коли пан Шторман роздавав контрольні. Проте його покусані нігті знову вп’ялися в долоні й, здавалося, все його тіло повільно вкривається їдким потом.

На що ти сподіваєшся? Не будь бовдуром. Ти не міг її написати, і край! Ти ж бо знаєш, що ти її завалив.

Проте позбутися цілком своїх безглуздих сподівань він не міг. То була перша контрольна за останні кілька тижнів, яка не здавалася йому написаною грекою. Він був певен, що через знервованість (знервованість? ні, називай усе, як воно було насправді: неприхований жах) він не міг написати її як слід, а все ж, може... може... ба, якби ж то був хтось інший, а не Шторман з комп’ютером замість серця.

Облиш! — наказав він собі, і мить, якусь страшну мить, він був певен, що прокричав ці слова вголос на весь клас. Ти провалився, і ти це знаєш, і ніщо в світі цього вже не змінить.

Шторман мимохідь дав йому контрольну і пішов далі. Тод поклав її лицем донизу на парту, на якій було нашкрябано безліч ініціалів. Йому здавалося, що він не знайде досить сили навіть, щоб її перевернути і розвіяти непевність. Нарешті він перевернув її, перевернув так раптово, аж аркуш розірвався. Язик прилип до піднебіння, коли він дивився на нього. Здавалося, серце його перестало битися.

Угорі на аркуші колом було обведене число 83. Нижче стояла оцінка «задовільно» та ще й з плюсом. Ще нижче видніла коротенька нотатка: «Набагато краще! Гадаю, я щасливіший за тебе вдвічі. Старанно проаналізуй помилки. Щонайменше три з них більш арифметичні, ніж концептуальні».

Серце його знов закалатало, одначе втричі швидше за нормальний ритм. Його охопило відчуття полегкості, проте воно не відсвіжувало — було гаряче, складне і дивне. Він заплющився, не чуючи, як гуде над контрольними клас, готуючись до баталії за додаткові бали. В очах у Тода стояла червона мла. У ритм биття серця вона пульсувала, мов кров. Тієї миті він ненавидів Дюсандера більше, ніж будь-коли. Він стис кулаки і жадав, жадав, жадав лише одного, щоб тонка куряча шия Дюсандера опинилася зараз у лещатах його пальців.

Дік та Моніка Боудени мали окремі ліжка, між якими стояла тумбочка з гарненькою настільною лампою а ля Тіфані. Їхня спальня була оздоблена справжнім червоним деревом, полиці на стінах — заставлені книжками. На протилежному кінці спальні поміж двома підпірками для книжок (слонівка — два слони, самці, робили стійку на задніх кінцівках)

— стояв круглий телевізор «соні». Дік у навушниках дивився програму Джоні Карсона, а Моніка читала нову книжку Майкла Крічтона, яка щойно надійшла із клубу книголюбів.

— Діку? — вона вклала закладку («САМЕ ТУТ МЕНІ ЗАХОТІЛОСЯ СПАТИ», було написано на ній) до книжки Крічтона і загорнула її.

По телевізору Беді Хакет щойно примусив усіх заусміхатися. Дік теж засміявся.

— Діку? — покликала вона голосніше.

Чоловік скинув навушники.

— Що?

— Як ти гадаєш, із Тодом усе гаразд?

Якусь мить він дивився на неї спідлоба, потім злегка похитав головою: «Je ne comprends pas, cherie» [17]. Його погана французчина була предметом жартів між ними двома; він здибався з нею в коледжі, коли провалив іспит із французької. Його батько надіслав йому додаткові двісті доларів, щоб він узяв репетитора. І він знайшов Моніку Дерроу, взявши навмання її візитівку, пришпилену до студентської дошки оголошень. Під Різдво вона вже бавилася з його прутнем... а він мав «задовільно» з французької.

— Ну... він якось схуд.

— Так, він трохи худорлявий, свята правда,— сказав Дік. Він поклав на коліна навушники, з яких чулися тоненькі пискляві звуки. — Він росте, Моніко.