Здібний учень - Кінг Стівен. Страница 21
— Так швидко? — запитала вона занепокоєно.
Він засміявся.
— Так швидко. Я в його віці підріс на сім дюймів — від курдупля, що мав п’ять футів шість дюймів у дванадцять років, до чудової маси м’язів у шість футів один дюйм, яку ти зараз бачиш перед собою. Моя мати казала: коли мені було чотирнадцять років, то вночі було чути, як я росту.
— Добре, що не все в тебе виросло до таких розмірів.
— Все залежить від того, як ним користуватися.
— Маєш бажання скористатися з нього сьогодні ввечері?
— Дівчина стає нахабною,— сказав Дік Боуден і жбурнув навушники через кімнату.
Опісля, коли він поринав уже в сон:
— Діку, йому сняться кошмари.
— Кошмари? — пробурмотів він.
— Кошмари. Я двічі-тричі чула, як він стогнав уві сні, коли спускалася до ванної кімнати. Я не хотіла його будити. Може, це дурниці, але моя бабуся казала, що людина може зсунутися з глузду, якщо її збудити під час страшного сну.
— Вона була полька, чи не так?
— Полька, так, полька. Чому б тобі було не сказати жидівка? Гарно побалакали!
— Ти знаєш, що я мав на увазі. А чому ти не користуєшся туалетом поруч зі спальнею? — Він сам поставив його два роки тому.
— Ти ж завжди прокидаєшся, коли я спускаю воду,— сказала вона.
— То не спускай.
— Діку, яка бридота.
Він зітхнув.
— Іноді, заходячи до нього, я бачила, що він геть спітнілий. І простирадла теж були мокрі.
Він усміхнувся в темряві.
— Ще б пак!
— Що таке... о! — вона легенько ляснула його. — Це теж бридота. До того ж йому лише тринадцять.
— Чотирнадцять наступного місяця. Він не такий уже й маленький.
— А скільки було тоді?
— Чотирнадцять чи п’ятнадцять. Точно не пам’ятаю. Проте пам’ятаю, що прокинувся з думкою, що я вмер і опинився на небесах.
— Але ти був тоді старший за Тода.
— Нині все це починається раніше. Може, від молока... а може, від флюориду. Знаєш, у всіх дівчачих туалетах у школі, яку ми збудували торік у Джексон-парку, поставлено автомати з тампексами. А школа ця лише неповна середня. І учням шостого класу тільки десять років. А скільки було тобі, як у тебе почалося?
— Не пам’ятаю,— сказала вона. — Але я знаю напевне, що сни Тодові не схожі... не схожі на ті, де ти вмираєш і опиняєшся на небесах.
— А ти питала в нього про ті сни?
— Одного разу. Тижнів із шість тому. Тебе не було, ти грав у гольф із тим чудовиськом Ерні Джейкобсом.
— Це чудовисько збирається зробити мене повноцінним партнером до 1977 року, якщо його доти не замордує любощами його жовтокоса секретарка. Крім того, він завжди сплачує за мене внески до клубу. І що ж відповів Тод?
— Що він не пам’ятає. Але... начебто по його обличчі промайнула якась тінь. Гадаю, він пам’ятав.
— Моніко, я не пам’ятаю нічогісінько з моєї золотої, хоча вже й мертвої юності, але одне я пам’ятаю напевне: не всі вологі сни були приємні. Сказати по правді, вони можуть бути вкрай неприємними.
— Як це?
— Почуття провини. Будь-якого походження. Декотрі з таких почуттів походять із раннього дитинства, коли маляті дали зрозуміти, що мочитися в ліжку — погано. І не забувай про перехідний вік. Хто знає, що викликає у нього полюції. Може, у всьому винен автобус? А може, у школі він зазирнув якійсь дівчинці під спідницю? Не знаю. Єдиний сон, який я пам’ятаю, був такий: у басейні Спілки християнської молоді у день спільного з дівчатками тренування я стрибаю з трампліна, і з мене злітають труси перед тим, як я занурююсь у воду.
— І тебе це збуджувало? — спитала вона зі сміхом.
— Ще б пак! Так от, якщо дитина не хоче розповідати тобі про свої проблеми із Джоном Томасом, не силуй її.
— Хай йому чорт, ми зробили все можливе, щоб він зростав без усіх цих нікому не потрібних почуттів провини.
— Цілком їх не уникнути. Він приносить їх додому зі школи, мов ту застуду, яку схопив колись у першому класі. А потім ще — друзі, вчителі, які деякі речі говорять лише манівцями. Може, воно з'явилося в нього ще й під впливом мого тата. «Ніколи не доторкайтеся до нього вночі, а то матимеш волохаті долоні, осліпнеш, стратиш пам’ять, а невдовзі він у тебе почорніє і відпаде. Тож стережися, Тоде».
— Діку Боудене. Твій батько ніколи б...
— Ніколи б? Сто чортів, він це робив. Так само, як твоя бабуся полька-єврейка казала тобі, що коли дитину збудити посеред кошмару, вона може збожеволіти. Він також казав мені, щоб я завжди витирав стільчик у громадських туалетах, перш ніж на нього сісти, тоді я не схоплю «чужих мікробів». Гадаю, так він називав пранці. Я певен, що твоя бабуся утовкмачувала тобі те саме.
— Ні, матуся,— кинула вона неуважно,— а ще вона казала, щоб я завжди спускала воду. Ось чому я вночі спускаюся на перший поверх.
— Все одно я прокидаюся,— буркнув Дік.
— Що?
— Нічого.
Цього разу він уже задрімав по-справжньому, коли вона звернулася до нього знов.
— Чого тобі? — запитав він трохи нетерпляче.
— Чи тобі не здається... ет, пусте. Спи.
— Ні, кажи. Раз ізбудила знов. Не здається — що?
— Той старий... Пан Денкер... Чи не здається тобі, що Тод проводить із ним забагато часу, га? Може, він... ну, не знаю... розповідає Тодові забагато всіляких незвичайних історій.
— Ох, і страшні історії! — зауважив Дік. — Про те, як одного разу його завод двигунів у Ессені виготовив двигунів менше планової кількості.
— Він пирхнув.
— Ну, я просто так подумала,— сказала вона трохи незгідливо. Зашурхотіла ковдра: вона перевернулася на бока. — Вибач, що не даю тобі спати.
Він поклав руку на її оголене плече.
— Ось що я тобі скажу, дівчино,— промовив він і змовк, на мить замислившись, старанно добираючи слів. — Іноді я теж тривожуся за Тода. Але мене тривожить інше, не те, що тебе. Проте тривога є тривога, чи не так?
Вона повернулася до нього.
— Що тебе тривожить?
— Ну, я зростав у зовсім інших умовах, ніж він. Мій батько мав крамничку. Всі звали його Вік Бакалійник. У нього була книга, куди він записував прізвища боржників і суму боргу. Знаєш, як він її називав?
— Ні. — Дік рідко розповідав про своє дитинство; їй здавалося, ніби воно не викликало в нього приємних спогадів. Вони наставила вуха.
— Він звав її Книгою лівої руки. Він казав, що права рука — то бізнес, але права рука ніколи не повинна знати, що робить ліва. Він казав, що якби правиця це знала, то вона, мабуть, схопила б сікача і як стій відрубала лівицю.
— Ти мені ніколи про це не розповідав.
— Бачиш, коли ми тільки-но з тобою побралися, мої стосунки з ним були не найкращі, і, мушу визнати, що й тепер багато чим він мені не до вподоби. Я ніколи не міг зрозуміти, чому я повинен ходити у штанях із Доброчинного фонду, штанях, які вже носили до мене, тим часом як пані Мазурська брала у батька шинку набір, розповідаючи йому одну й ту саму казочку про те, що її чоловік знов стає до праці наступного тижня. Але єдина робота, яку будь-коли виконував той нікчемний п’яничка, той Біл Мазурський, була тримати за шийку пляшки з пійлом за дванадцять центів, аби та пляшка, крий Боже, кудись не поділась.
— У мене було єдине бажання: здихатися таких сусідів і мати якнайменше спільного з життям мого батька. Тож я старанно вчився, змушував себе займатися спортом і спромігся здобути стипендію для навчання в університеті Лос-Анджелеса. Тим я пнувся зі шкури, щоб залишитися в числі найкращих студентів курсу, бо єдиною Книгою лівої руки, яку мали коледжі на той час, була армія, що саме тоді воювала. Мій тато надсилав мені гроші лише на підручники, і тільки раз я отримав від нього додаткові гроші, коли у відчаї написав додому, що провалив французьку. Так ми зустрілися з тобою. А пізніше я довідався від пана Генрайда, нашого сусіди, що батько заставив свій автомобіль, щоб нашкрябати мені оті дві сотні баксів.
— Так от, у мене з’явилася ти, потім у нас з’явився Тод. Я завжди вважав його збіса гарним хлопцем і завжди намагався забезпечити його всім, що йому було потрібне, всім, що допомогло б йому виростити путящою людиною. Раніше я завжди сміявся з балачок, ніби чоловік хоче, аби його син заламав його самого, проте з часом мені це здається вельми схожим на правду. І ніколи не хотів, щоб Тод ходив у чиїхось приношених штанах, через те, що дружина якогось п’янички купувала набір шинку. Ти мене розумієш?