Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович. Страница 2

Люди синхронно ковтнули ще по одній таблетці фітону і знову розмякли у кріслах. Не потрібно відразу виходити назовні, нехай свідомість спочатку звикне до цієї смерекової радості і чистоти.

— На Землі тепер таких лісів не побачиш.

— Недавно СКЕУ прийняло на розгляд один цікавий проект. Його основний зміст — переселити на 300-400 років усе людство на Венеру і Сарматію, а Землю залишити для самовідтворення.

— Це схоже на сівозміну. Ніхто на таке не погодиться.

— А кого питатимуть? Якщо альянс так вирішить, то все буде вирішено само по собі.

— Диктатура не входить у заповіді альянсу. Якщо хтось не захоче переселятись, то ніхто не має права присилувати його робити це.

— Нехай цією проблемою займаються на Землі. — урвав розмову Шуминський. — Наше завдання, не допустити такого лікування тут. Ця планета дика, тож хай такою і залишається.

— На Океані до такого не дійде, бо СКЕУ...

— СКЕУ залишилось на Землі. Тут — «Смерековий Рай»!

— Хлопці, ви собі балакаєте і не помічаєте дивної обставини. — Наталка вже стояла біля бокового ілюмінатора й уважно роздивлялась ліс і металопластикову коробку станції.

— Що саме? — усі подивилися на дівчину, а вона далі продовжувала вивчати галявину, що мінилась хвилями трави навколо.

— А те, що нас ніхто не зустрічає. Вам не здається, що це просто не виховано з їхнього боку?

— Дійсно! Могли б, принаймні, вийти. Як не як, а до них тут не щодня прилітають гості.

— Хто зна, можливо, й щодня. — пожартував Тарас, але ніхто не усміхнувся. Усім раптом чомусь стало якось не по собі.

— Не мели дурниць, Тарасе, у системі двох Сонць люди — єдині розумні істоти.

— Ти правий, інших ще ніхто не бачив.

— О! Здається, про нас згадали. — Наталка показала рукою на метеорологічну вежу.

— Де? Я нікого не бачу. — Остап зупинився біля дівчини, пильно вдивляючись у скляні висотні еркери вежі.

— Мабуть, мені просто здалося, — білявка потиснула плечима і відійшла від ілюмінатора, — здалося, що помітила якийсь рух в еркерах.

— Можливо, там хтось був, але відійшов?

— Пішли на станцію, подивимось. Навіщо гадати? — запропонував Андрій, що останнім звільнився від пасків і тепер запихав їх у порожнинні кишені крісла.

— Мені ця ідея не подобається. Йти відразу на станцію недоречно, краще вислати відеоавтомат. — відповів йому командор, не зводячи погляду зі станції.

— Це вже перестраховка. Давайте просто підемо туди і все.

— А я наказую вислати робота!

— Командоре, це ж смішно.

— Безпека смішною не буває. Чому ж вони не виходять?

— На це можуть бути сотні причин.

— Не розумію, що ти маєш проти автомата?

— Просто, це вже занадто! Уяви собі — наші там сидять, п’ють каву у кают-компанії і тут влітають вибиті двері й в кімнату в’їжджає робот.

— Ніхто дверей вибивати не збирається, але, якщо ти вважаєш це доречним, то йди замість відеоавтомата. Повернешся і розкажеш, що там з ними.

— Піду. Чому б і ні? — Андрій усміхнувся й вийшов з кабіни. Шуминський пробурмотів йому вслід:

— Погане у мене передчуття.

Усі підійшли до ілюмінаторів і почали дивитися, як по втрамбованій посадковій площадці йде Андрій Чуб. А він, розуміючи, що за ним спостерігають, обернувся до корабля і помахав своїм супутникам руками.

— Він би ще гопака станцював. — буркнув командор.

— Веселий хлопака. — знизав плечима Тарас і сів у крісло. Його напарники мовчки спостерігали за Чубом немигаючими очима, ніби він йшов до якогось страшного дракона, який мав його або з’їсти, або подати лапу. Звідкілясь у кабіні з’явилась дивна сіро-моторошна напруга.

— Нелюдська планета. — не відомо до чого сказав Шуминський і недоречно посміхнувся.

Андрій вже проминув площадку маленького космодрому і тепер бадьоро крокував по стежці з декоративних плит до входу у станцію, сходи якого оточувала колонада з титаніту. На колонах покоїлась прогулянкова тераса. Усе спокійне і виблискує своєю непорушністю.

Чоловік зупинився на стежці, присів і зірвав із клумби тремтливу ромашку на метровому стеблі — квітка Океану, хоча й дивовижно схожа на земні ромашки.

— Можливо, у теорії подвійної Сонячної системи ще не все до кінця доведено? — припустила Наталка, бачачи як Чуб нюхає жовте серце квітки, набираючи на свій ніс золотавого пилку.

— Все, — заперечив їй Шуминський. — астрофізик Сінулі повністю її обгрунтував, це одна з найбеззаперечніших теорій земної науки — Океан тільки випадково так схожий на Землю.

— Все одно дивно, просто неймовірно.

Чуб вже піднімався невеличкими сходами до входу в «Смерековий Рай». Здавалося, що титанітові колони над його головою тримають весь Всесвіт. Стоячи перед капсульними дверима станції, чоловік обернувся до корабля і знову привітливо замахав рукою. З ілюмінаторів видно його посмішку, однак ця світлинка враз зникла з обличчя Андрія. У вуха вдарив до болю сильний скрегіт. Колони різко похилились і тераса поїхала вниз.

Чуб кинувся бігти назад і встиг вилетіти з-під тераси за мить до того, як вона розплющила під собою сходи. Він біг, не озираючись, його куртка тріпотіла, наче полум’я.

Вдарившись об землю, тераса підняла стовпи грунту, разом з ним у повітря здійнялись трава і ромашки. Одна з колон випорснула з-під ваги тераси. Наталка й Остап бачили, як вона летить на висоті двох метрів над землею, крутячись навколо своєї осі, наздоганяє чоловіка і падає в кількох метрах за ним, а він вже лежить обличчям донизу, з його голови тече кров, забарвлюючи здеформований череп у червоний колір — багато крові, дуже багато. Колона закрутилась трохи вбік і припрасувала своєю масою кущики ялівцю обабіч доріжки, не зупиняючи свого стрімкого руху.

Ніхто у кабіні навіть не скрикнув. Тарас, почувши страшний шум, зірвався з крісла і кинувся до своїх товаришів.

Колона котилася з підвищення, на якому стояла станція, набираючи все більшу і більшу швидкість. Вона чесала своїми краями рядки підстрижених кущиків, мнучи їх, втоптуючи в землю, і далі прямувала на космоліт.

У наступну мить усіх у кабіні підкинуло від потужного удару. Світ за ілюмінаторами закрутився, сонце замерехтіло за верхівками дерев. Корабель різко перехилився в сторону, спершись крилом на поверхню космодрому — зламався лівий боковий стояк.

Шум зник, усе затихло. Затихли й смереки.

Тарас тихо застогнав. Він лежав на стіні, а зверху ще чиєсь тепле тіло. Воно ворушиться. Це -Остап, живий.

Обидва посідали на стіну, ворушачи ногами й руками, — кістки цілі, тільки кілька синяків. Остап широко розплющеними очима подивився на синє небо в боковому ілюмінаторі і безпорадно прошепотів:

— Казав ж я йому, просив... — потім запитав, — Наталко, ти жива?

— Здається, що так. — вона відпустила спинку крісла, на якій висіла, і перелізла на його бильце. — Ви бачили? Там Андрій! Йому потрібно допомогти!

— Заспокойся. Він... мертвий. Помер відразу.

— О, Боже! Його ж потрібно забрати. — дівчина спробувала сісти у перекошене крісло, але не втрималась в ньому і гепнула на стінку поміж чоловіками. Її обличчя відразу ж перекосила гримаса болю, брови збіглися на переніссі, очі перетворилися в дві щілини.

— Що з тобою?

— Ногу зламала. Болить!

— Яка? Ліва чи права?

— Права.

Тарас і Остап звелися на ноги і Береговий потягнувся до аптечки, відкрив її і на нього полетіла ціла купка пляшечок, ампул, коробок, шприців, клейстерів. Він обтрусився від цього добра й витягнув бинти і шини. Шуминський же стояв, припершись до підлоги, і продовжував дивитись на небо.

— Це ж не випадковість! — врешті вигукнув він. — Обвал колонади! Хтось все це підлаштував!

— Хто? Дослідники зі станції?

— Може вони збожеволіли?

— Не впевнений, що це зробили саме вони.

— А хто? Гуманоїди на десертних тарілках?

— Не обов’язково. Хтось міг прилетіти з Венери чи із Сарматії.

— Координати Океану засекречені, а просто так на нього навряд чи хтось міг потрапити.