Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович. Страница 3

— Як би там не було, але нам потрібно зв’язатися із Землею.

— Нічого не вийде, колона розбила наш передавач і антена зламана. Таке пошкодження ми навряд чи ліквідуємо своїми силами.

— Погані справи. Ми засіли тут навічно.

— Але через деякий час хтось повинен прилетіти сюди, якщо ми не повернемося!

— До того часу ми не протримаємося.

— Отже нам всім ...

— Спинися. Краще спокійно обміркуємо ситуацію.

— Тарасе, не дави на психіку. Мені шкода і себе, і вас, до того ж смерть Чуба на моїй совісті. І мені страшно.

— Ти ж командор.

— Тепер ми всі рівні.

Наталка сиділа між чоловіками і тихо плакала. Тарас штовхнув її ліктем убік.

— Тихо, тихо... Плакати — це найгірше з того, що ми зараз можемо зробити.

— Але все це просто жахливо!

— Мовчи, про це не будемо.

— Усе підлаштовано. Хтось робить так, щоб ми померли.

— Та кому ми потрібні? Давайте забудемо це на годинку і подумаємо про твою ногу. А зараз знімай штани і подивимося, що сталося з твоєю чарівною ніжкою.

— Не сюсюкай до мене, як до дитини. — Хвойна лихоманно розстібнула пряжку свого ременя і зупинилася. — Андрій там так і буде лежати?

— Займемося живими, тобто тобою.

— Добре. — дівчина слухняно стягнула штани, і Береговий почав обмацувати її ногу.

— Переломів не видно.

— Але болить!

— Можливо, тріщинка. Хто останнім бачив наш рентгенограф?

— Він у запасному відсіку. — відізвався Шуминський. — Я його там залишав.

Тарас встав і побрів по плінтусі до дверки кабіни. Він довго до неї добирався і, врешті, схопився за одвірок і вповз у коридорчик.

— Ти лежи спокійно, а я гляну в ілюмінатор. — Остап поліз по пультах до протилежного боку кабіни. Наталка накрила голі ноги штанами, оберігаючи їх від мимовільних поглядів командора.

— Кажи «вікно», а не «ілюмінатор». Так краще.

— Гаразд. — підтягнувшись до вікна, Шуминський обережно визирнув у нього. Хвильку його очі бігали поглядом по смерекових рядах, по знівеченому фасаді станції, а потім він чомусь полегшено зітхнув і сказав: — Все, як і було — розгром.

— Андрій прожив свій термін чудовою людиною.

— Так завжди кажуть про трупів.

— Не називай його трупом, він ще теплий.

— Так, теплий, хоча вже не рухається, не відчуває, не думає, без майбутнього. Теплий і мертвий, а ми теплі і живі.

— Остапе, заткнись. Я не хочу погано думати про тебе і з такою думкою дожити своє життя тут поряд з тобою.

— Така перспектива мене теж не влаштовує, хоча ти — просто чарівна. Я все одно планую відремонтувати космоліт і вилетіти звідси ще до власної старості.

— Давай краще помовчимо, щоб не наговорити дурниць.

— Ні, краще поговоримо, але зараз не потрібно ображатися на слова, зараз у розмові ми виплескуємо своє незадоволення, страх — їх стає від цього менше, краще звільнитися від негативних емоцій.

Повернувся Тарас з ренгенографом. Він скотився на плінтус, по ньому перейшов до Наталки та присів біля неї. Після короткого обстеження виявилась тріщинка біля діафізу стегнової кістки.

— Через кілька тижнів заживе. А поки що прийматимеш знеболююче і не будеш стрибати як коза. — Береговий обернувся до Остапа, той відразу ж відчув цей погляд у спину і теж обернувся. Обидва деякий час так і дивилися один на одного, немов влаштували дуель гіпнотизерів. Шуминському здалося, що в очах його штурмана горбатим знаком питання стоїть німе звинувачення. Невже, він походив, подумав і вирішив, що у всьому винен їхній командор? Ніякої злості, тільки обвинувачення. Остап врешті закрив очі, відвернувся до вікна і знову глянув на світ навколо них. Кілька секунд він мовчав, а потім з’їхав вниз до плінтуса і сказав:

— А, можливо, це була випадковість.

— Як випадковість!? — обурився Береговий. — Ця станція розрахована на землетрус на дванадцять балів, а тут раптом її фасад обвалюється без видимих на це причин.

— Між колонами і їх підставками могло потрапити щось змазуюче, наприклад, водорості.

— А яка фірма виготовляє станції такого типу?

— Здається, що «Лінгвік» з Венери.

— У нас є їхні проспекти?

— Повинні десь бути, я недавно бачив їх.

— Пошукаєш? Але тепер твоя черга блукати по перевернутих відсіках.

Шуминський кивнув головою на знак згоди, звівся на ноги і, похитуючись, пішов до дверей-люку.

— Я все таки не розумію, навіщо нам тут сидіти? — Наталка похмурим поглядом окинула кабіну. Постать командора зникла у дверному пройомі.

— Тут ми у відносній безпеці.

— Хіба що у відносній, бо коли хтось хоче нам зла, то спокійно дістане нас і тут: це ж звичайний дальній космоліт, а не військовий корабель — нас легко тут добити. А якщо тераса обвалилась сама по собі, то тим більше не має сенсу сидіти тут. Потрібно піти до станції і вияснити, куди зникла дослідна група.

— Вони не могли зникнути самі. Хтось допоміг їм у цьому.

— Ще як могли. Може вони поїхали в ліси на польові дослідження, може розбили табір десь далеко звідси, біля об’єкту, що їх зацікавив.

— Давай трохи відсидимось тут, а далі вирішимо, що робити.

— Навіщо? Ти не розумієш, на станції ж є нормальні умови для життя, а чим більше ми сидітимемо тут, тим більше боятимемось звідси вийти.

— Навіщо ризикувати? Я, наприклад, після безглуздої смерті Чуба не маю ані найменшого бажання прогулюватись біля станції.

— А я думаю, що було б правильно, якби ти сходив туди, всередину, і подивився, що там відбувається. Це ж дуже важливо знати!

— Я? — штурман скривився, наче проковтнув муху. — Це ж абсурд!

— Остап не піде, він занадто обережний.

— І він правий у цьому. Обережність себе виправдовує. От казали ж Андрію — не йди, а він наполіг на своєму, навіть командор не зупинив його, і ось, що трапилось. Якби він прислухався до здорового глузду, то зараз не лежав би з розплющеною головою.

— У такій ситуації кожен з нас може вирішувати сам за себе — так записано у статуті компанії, тому я піду туди, хоч кульгаючи, але піду.

— Тебе туди ніхто не пустить.

— Ну то йди ти.

— У мене таке враження, що ти просто мрієш побачити, як мене теж погладить по голівці щось вагою в кілька тонн.

— Дурень. І боягуз.

— Я чудово розумію, що ти намагаєшся випхати мене звідси. Тобі так хочеться, ти так вирішила. Сама б ти ніколи в такій ситуації не вийшла з космольоту. І навіщо? Адже є я. Я все чудово розумію, але піду. Якщо за півгодини не повернуся, то це означатиме, що зі мною щось трапилося.

Наталка мовчала, насуплено з-під лоба позираючи на свого супутника.

— Ти нахаба.

— Дякую! — Тарас усміхнувся, як йому здавалось, востаннє. Він виліз з кабіни, пройшов по центральному тунелю і опинився біля трапу, верхня сходинка якого темніла на фоні яскравого свіжого неба. Звідси важко злізти, бо сходи не спускаються вниз, а стирчать паралельно до поверхні космодрому.

Хвойна, чіпляючись за крісла, які під кутом випинались з долівки, кількома ривками добралася до вікна. Вона побачила, як Береговий швидко йде по доріжці. Його м’язи напружені, готові відреагувати на будь-що в кожну мить.

Чоловік перейшов стежку, обсаджену ялівцями, що тонули у високій траві. Деякі деревця лежать поламані, збиті колоною, їхні потрощені гілочки розкидані по всьому газону. Ось він зупинився над тілом Андрія, схилився до нього, але відразу ж встав і пішов далі. Вилізши на повалену терасу, Тарас стишив крок, ідучи далі повільніше.

Напівзавалений вхід з кодовою панеллю. Чоловік набрав на ній завчену комбінацію слів, і стулки входу здригнулися так само, як і візитер. Дверки швидко розсунулись, але ця мить для Тараса здалась вічністю. З тихим тривожним шурхотом відкрилися листи входу.

М’язи обличчя чоловіка застигли, очі втупилися в щілину, яка розширялася. Нерви мало не дзвеніли від напруги. Розбурхана уява малювала різні страшні картини того, що може відкритися за дверима. В мозку чомусь засіла впевненість, що з щілини між пластиковими стулками, між металевими торцевими пластинами зараз вихопиться чорна волохата рука з підгнилим м’ясом на жовтих кістках і потягнеться до горла.