Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович. Страница 39

"...Навіть нещастя, що прийшли до станції невідомо звідки, не об’єднали нас, а, навпаки, повністю зруйнували добротерпимі стосунки між нами. Потрібно якомога швидше тікати звідси" — Дороті важко зітхнула і почала збирати зі столу порожній посуд на піднос.

— Тарасе, ти згадаєш мої слова, коли побачиш цю планету в ілюмінаторі. — вона підбадьорююче посміхнулася і пішла на кухню.

Береговий зсунув брови на перенісся. Які слова? Про що вони стільки часу говорили? Потрібно було хоча б трохи слухати її. З кухні долинає плескіт води і дзенькіт посуду, який Дороті миє вручну.

Він встав і повільно підійшов до столу, на якому лежала Хвойна. Звідси видно тінь Едмінгтон на плямі світла, що падає на підлогу з кухні.

Чому зараз усі думки крутяться навколо Наталки? Потрібно щось робити із собою, рятувати свою душу, яка тоне в непристойності, інакше ця блондинка загубить тебе, проковтне, знищить твоє тіло. Чому вона така приваблива, сексуальна? Феромони, чорна магія? Тут справді, щось відбувається, і необхідно знайти сили, щоб не піддатися спокусі. Але де ж їх шукати?

Тарас наступив ногою на тінь Дороті. Власниця тіні підвела голову і усміхнулася, її руки в піні миючого засобу, вона симпатична жінка, вона — шлях до порятунку. Чоловік ніби засвітився відбитим сонячним промінням, і пішов до неї.

— Дороті, якщо я зараз тебе не поцілую, то збожеволію!

Її усмішка стала ще ширшою, ще яснішою. Вона витерла руки об фартух.

— Ти знаєш, я давно чекала цього. Тільки побачила тебе, одразу знала, що так буде.

— Стоп. — Береговий знову спіймав на своєму чолі тінь від хмарки за вікном. — Ти брешеш. Тобі подобається Шуминський, так не можна.

Усмішка зникла. — Тарасе, він подобається мені, бо врятував мені життя, але зараз поряд ти.

— І...

— Я просто засохну без чоловічої ласки.

— А це вже схоже на правду. — Чоловік здоровою рукою обійняв жінку за талію, вона ж поклала свої вологі теплі долоні йому на плечі і поцілувала в щоку.

— На перший раз досить. — потім в губи і поцілунок продовжувався хвилин десять.

Під важким шоломом очі Наталки пропікали темряву, з рота вилітало тихе гарчання. Він не мав права так чинити, як він міг! А Дороті просто нікчемна злодійка, яка вкрала таку соковиту чоловічу жертву.

Дим заслав усю галявину і перемішався з ранковим туманом. З цього безтілесного місива випинались верхівки кущів, виринали постаті і пропливали повз тебе. Це — жіночі постаті, з довгим волоссям, у шкіряному одязі, із зеленими очима, на них багато металу. Амазонки, феї чи реальні люди? Остап спробував встати, але не зміг. Усе тіло побите, поламане, подерте, але, очевидно, що смертельних пошкоджень немає.

Туман надто сильний, щоб роздивитися все навколо. Схоже, що це тимчасовий табір: он палахкотить велике вогнище, під кронами дерев форкають невидимі коні, на вбитих в землю стовпах висять сідла, вуздечки, зброя, металеві лати, повз них проходять ці жінки.

Як тут прохолодно і свіжо, як добре, хочеться назавжди залишитись у цьому місці. Біль не відчувається, і Остап нарешті насмілився роздивитись своє тіло. Шкіра жовто-синя, вкрита сіткою подряпин, є кілька рваних ран, та вони не страшні. До вух долинає шум сонних хвиль. Остап повернув голову вбік і побачив за туманом світлу смугу — вода, вода! Кожна клітинка його тіла вимучена спрагою і ладна навіть окремо від тіла повзти до води. Командор послухався голосу тіла і повзком, помаленьку, направився до озера.

Скільки часу проминуло? Який сьогодні день? Здається, що він впав з обриву вчора, а вже сьогодні його руки зміцніли. Невже кістки почали зростатись так швидко? А хто їх вправив? О, Боже, тільки не так, як рана Наталки!

Поволі, вперто, хоч і незграбно, Шуминський повз до води, розглядаючи навколо себе казкову природу: таємничі звуки, сизий туман, розсіяне світло, фей...

Підборіддя вткнулося у воду — кришталево чиста, прохолодна, приємна на смак вона освіжила чоловіка. Колись, ще хлопчиком, він тримав вдома вужа, якого годував дрібними жабками, тоді чомусь навіть не приходило в голову, що змії теж п’ють, і, коли малий Остап присів з вужем біля відра з водою, вуж вихопився з рук і звісився у воду, занурившись з головою. Пив, широко розкриваючи рота, і ковтав, ковтав — рідина йшла по його тілу, як по шлангу. А тепер він пив так само, як той вуж, здавалося, що зараз перетворишся на довгий шкіряний мішок з водою.

Нарешті втамував спрагу. У нутрощах хлюпочеться справжнє море випитої води. Остап поклав руки у воду, спер на них голову і задоволено примружився на світло, яке відбивалось плесом озера.

Як тут спокійно, затишно, зовсім не так як на станції, тут немає ніякого страху, ніякої напруженості. Долина мрій. Це не смерековий, це озерний рай. Тут закохуєшся у все, що є навколо: любиш воду, очерет, туман, сонце над ним, багаття, траву.

Плюскіт. Метрів за десять від берега вода розбігається косими хвильками, хтось пливе. Дівчина встала біля берегу з води, і Остап побачив її обличчя, шию, плечі, біляве волосся. Які в неї глибокі і красиві очі, такі добрі й щирі. У серці щось солодко залоскотало. Шуминський зачаровано спостерігав, як красуня викручує свої довгі коси, робить крок вперед, виходячи на берег. З води виринають схили грудей, на мармурові шкірі яких застигли великі краплинки води, а зараз вони з’являться повністю... Лоскіт в серці переріс в електророзряд.

Тільки-но груди білявки вирвались з водяного полону, як голова Шуминського впала у мокрий пісок берега — знепритомнів бідолаха.

Слони добрими оченятами дивляться зі стін на Дороті і Тараса. Жінка лежить із заплющеними очима — вона задоволена. Її голова схилилась на коліна Берегового, рука якого під вирізом її сорочки ніжно погладжує жіноче тіло.

— Якби ти не стала науковцем, то прославилась б як модель, у тебе гарна фігура, чарівна посмішка і миле обличчя.

— А як порномодель?

— Для порно ти занадто пристойно виглядаєш.

— Ми вже три години тут байдикуємо.

— А у нас немає жодної термінової справи, крім чекання.

— Допоможи мені одягнутись і поцілуй.

— Чому ми швидше до цього не додумались?

— До чого? Одягнутись?

— Отак проводити час. Коли в тебе під рукою шовковиста шкіра жіночих грудей, то небезпека стає неактуальною. А як щодо сексу?

— Без кохання? Ні, у цьому я дуже консервативна. Секс і кохання разом приносять справжню насолоду, а порізно — прісніють, міліють.

— Тоді почекаємо.

— Знаєш, я така голодна. Давай доїмо кашу з кленовим соусом?

— Чудова ідея. У нас, на Україні, є схожа страва — кутя. Її готують тільки на зимові свята. Вони повільно встали з ліжка, раз-по-раз зиркаючи один на одного, винувато, засоромлено, але з гордістю.

Коли вийшли в хол, синхронно повернули голови в сторону стола з Хвойною: усе як було — кайдани, шолом, паски.

Тарас сів за стіл, відчуваючи як задоволення вивітрюється з його тіла і хвилями просочується в долівку. Задоволення? Чим? Він же зрадив свої справжні почуття. А може і не почуття, може зрадив тільки фізичний потяг. Чому ж зараз почуваєш себе винним, адже кілька хвилин тому було добре і ти ні про що не думав, ні про що не шкодував?

З кухні повернулась Дороті, поставила на стіл дві тарілки, горщик з кашею і пляшку з соусом. Ця худенька майже тридцятилітня жінка виглядає якщо не щасливою, то, принаймні, безтурботною.

— Тобі щось не сподобалось? — запитав він її.

— Хіба те, що ми неодружені. — жартує Дороті.

Можливо, говорить вона всерйоз, бо це все насправді неправильно. Якщо так, то дійсно, негарно придумувати собі кохання до однієї жінки, щоб втекти від непридуманого до іншої.

Червоні клякси соусу розповзлися по каші, Дороті занурила ложку в страву, набрала рідкого молочка з пшениці. Поверх розварених зерен — кілька солодких крапель.

— Тарасе, як ти дивишся зараз на коктейль?

— Я не проти. Що тобі для цього потрібно?

— Пляшку вермуту, фрукти і лід.

— Зараз принесу. — Береговий побіг на склад.