Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович. Страница 40

Дороті зітхнула і примружила очі, сфокусувавши погляд на вікні. Добре це, чи погано? Тарас симпатичний і чуйний, але дуже молодий і сам ще не знає, чого хоче. А Остап? По-перше, він врятував її, по-друге, він їй просто подобається. Тарас же ж пропадає за Наталкою, бо вона спокуслива і зваблива — його мрія; а біда тої лише в тому, що віднедавна вона стала паранормальним явищем, і бравий кавалер боїться, що його почуття обернеться проти нього, тому вирішив перекинутися зараз до Дороті, значно старшої, худої, не настільки принадної. Отже, не варто затягувати ці стосунки, а слід швидше розставити всі крапки над "і". Тараса ж потрібно постійно контролювати, інакше, він може пересилити свій страх і звільнити Наталку, а тоді їй, Дороті, стане непереливки.

Едмінгтон губами стягнула пшеницю з ложки, кілька секунд перемішувала зернятка по роті, сильно збліднувши, а потім відкинула від себе ложку і виплюнула все назад в тарілку.

Крик огиди і переляку заставив Берегового відразу ж кинутися до холу:

— Дороті, що сталося?

— Це не кленовий соус, — вона витерла губи салфеткою і встала з-за столу,— це свіжа кров!

— Як так?

— Ти..?

— Я цього не робив!

— Коли я брала банку зі складу, то скуштувала цей соус, він був нормальним, звичайним кленовим соусом, отже, хтось підмінив його тут.

— Це неможливо. Я швидше повірю, що соус міг перетворитись у кров.

— Схоже на диво.

— Навряд, чи диво, швидше Наталка.

Вони обоє обернулись в сторону фіксаційного столу. Пальці на ногах Хвойної смішно посмикуються. Дороті підійшла до неї і відкрила звуковий фільтр шолому — кают-компанія наповнилась глумливим істеричним сміхом.

— Сука! — Едмінгтон закрила фільтр назад, але жорстокий сміх ще довго лунав у вухах.

Туман не розвіюється. Здається, що він вічний страж долини снів. Остап сперся на гладенький стовбур бука і всміхнувся. Ще б пак, тепер можна вважати себе повністю щасливим, немає жодної причини, яка б завадила щастю, тобто вони є, але на них не варто зважати.

Цей туман насичений певно якимось мрійливим наркотиком, бо в ньому почуваєш себе чудово: ніхто тебе не чіпає, тікати ти не збираєшся, бо й сам не знаєш, куди і навіщо, просто сидиш і дивишся на фей-воїнів, які то розчиняються в тумані, то з’являються з нього. За ними доволі приємно спостерігати, адже шкіряні ремені і лати не ідеальні охоронці жіночих секретів. Потрібно звикнути до міцних талій, довгих ніг, пронизливих очей, щоб тепер вже втриматись на ногах, коли одна з фей піде купатися в озеро.

Руки вже почали згинатися в ліктях, а от ногами пересувати ще важко.

За стільки часу жодна з фей навіть не спробувала заговорити з ним, вони лиш дивляться і усміхаються. В принципі, називати їх феями не зовсім правильно, вони швидше схожі на амазонок, просто їх можливості співпадають з описами фей О’Лара.

Одна з них сіла на землю в кількох метрах від бука. Командор ковзнув поглядом по стегні, яке визирнуло з-під вовчої шкури, по міцних грудях, що ледве ховалися під металевими пластинами. Йому згадався Наталчин донор, у тої не було одягу вище поясу, а ці красуні всі одягнені в нагрудники.

— Ей! — Остап привітно помахав діві рукою. — Привіт.

Та на нього не звернули ні найменшої уваги, тоді чоловік повільно підійшов до неї і сів поряд. Вона здивовано глянула на нього, в яскраво-смарагдових очах зблиснула цікавість.

— Я — Остап, а хто ти?

Фея засміялась і опустила очі донизу, зшиваючи міцними нитками шкіряний пояс.

— Ти розумієш мене? ... Ні, не розумієш. — якщо слова не сприймаються, то може використати жести, доторкнутися до неї. Шуминський підніс руку до переливчастого волосся і погладив його. Вона жива і реальна! Чому ж вони всі такі красиві і без чоловіків?

Командор легенько провів пальцем по її шиї до плеча. Фея не закричала, не почала битися, а просто знову подивилася на нього, і в зіницях — та ж цікавість, що й при погляді на нове дерево, на коня, хоча ні... Вечірній вогонь цих зелених очей ставав дедалі яскравішим і повнився магічною силою. Остапа залихоманило від хвилювання, страшно визнати, але перед тобою не інопланетянка, а неймовірно красива дівчина — серце спалахує від одного погляду на неї, його напіввідкриті губи замерехтіли теплом. Майже не усвідомлюючи своїх дій, Шуминський потягнувся губами до її обличчя, ще мить — і він поцілує фею, вона не відхиляє голови, не ухиляється, а чекає. Краще їх цілувати, ніж стріляти в них. Коли між губами чоловіка і діви не залишалося майже нічого, Остап відчув на своїх вустах холодний палець, який легенько притиснув його губи, забороняючи поцілунок. Вона встала і просто пішла геть.

Солодкий полон, фантастичні діви в одязі амазонок, наркотизуючий туман — що це?

— Біокамера, де можна виростити кохання. — сказав сам до себе командор.

Копита вибивають з-під себе жмути злежаної хвої, ламають дрібні гілки і чавлять шапки грибів. Семеро коней скачуть розгорнутою лінією по вечірньому лісі. Вершниці підганяють їх гострими шпорами, світловолосі, з притороченими до сідел арбалетами, сотнями металевих браслетів на руках і ногах. Пасма їхнього волосся і голі груди піднімаються верх-вниз в такт рухам коней. Діви схвильовані, спантеличені: вони загубили свого втікача і зайшли на чужу територію.

— Це не вона! Шолом ізолює біовипромінювання.

— Якщо не вона, то хто?

— Ті, хто і завжди.

— Але вона знала, що сталося, вона ж сміялася..! Ми не витримаємо так довго. Я вже думала, що все припинилось. — Дороті витерла рукою очі, і на долоні залишилася мокра смуга.

— Серед нас ти пережила найбільше, але вистояла, не зламалася, тому я впевнений, що витримаєш ще трохи. Потім ми полетимо на Землю. Не здавайся! Інакше, що я робитиму без тебе?— він легенько поцілував її в плече і погладив по щоці. Та ця ніжність вийшла занадто вимушеною, Тарас відчув, що погано грає роль закоханого чоловіка, і Дороті не може не помічати цього. Вона все чудово розуміє, але мовчить.

— Я б хотіла поговорити з цією шльондрою. Мені цікаво, що вона скаже нам.

Дороті стояла над Наталкою, розглядаючи її нерухоме тіло.

— Не називай її так. До останнього рейду вона була звичайною дівчиною.

— Тоді облишмо цю тему. Вона намертво зафіксована, і не зможе заподіяти шкоди, давай поговоримо про щось інше.

— Про що? Надворі вже темно. Треба лягати спати.

— В одній спальні?

— І на одне ліжко.

— Я згодна, але, якщо ти будеш занадто нахабно лізти до мене, то я вижену тебе на підлогу.

— Буду дуже чемним.

Вони обоє відразу ж заснули, бо сон — надійний захист від неспокою. Сон і тепле тіло біля тебе заспокоюють дуже гарно.

На нічному небосхилі розпливчасті світлі хвилі хмар. Міріади зірок визирають з-за їх кучерів, місяць кутається у димчасту шаль, самотній і сумний. Під цим небом можна в одному місці плакати і кричати, вити від горя, в іншому — сидіти і гладити щасливим поглядом зірки і верхівки дерев.

Станція повільно перетворюється на примару. Ніхто не сказав би, що в ній хтось живе. Давно некошені трави наповзають на плити доріжок, душать собою маленькі кущики ялівцю.

У всіх приміщеннях станції ніч рахує секунди, дістає їх з однієї вази і кидає в іншу, кожна секунда при падінні голосно стукає, і стук цей бігає за годинниковими стрілками. У холі механічні удари великого годинника глушать злий стогін. Ніжні пальці потріскують, стискаючись у кулаки, зап’ястя викручуються під затискачами, шолом дрібно тремтить — не можна надовго фіксувати людину, бо це їй може не сподобатись.

Через власну дволикість стаєш огидним самому собі. Лицемір! Навіть кохання перетворюєш на втечу. Наталка сильніша за тебе. Ти кохаєш її і водночас боїшся, тому заставляєш страждати, мучиш цю красуню, мстиш їй за свою слабкість.

Тарас зіщулився на ліжку. Так сталося, що він кохає одну, а лежить в обіймах іншої, та все це ще можна змінити. Дороті спить, їй затишно і зручно поряд з ним.

Потрібно підвестись і піти до Наталки, звільнити її. Вона не може бути потворою, бо занадто симпатична для цього. Береговий обережно зняв руку Дороті зі свого плеча і безшумно встав з ліжка. У холі горить світло, невже його забули вимкнути на ніч? Двері каюти напівпрочинені.