Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович. Страница 39

Наступного дня загін дістався зони льодовиків, потерпаючи від крижаного вітру й поземки. Проте вершина вимальовувалась уже настільки близько, що ніхто не хотів зупинятися. Усіх заінтригувало те, що на тлі засніжених схилів гори її верх виділявся чорнотою. Над горою в небі стояла невелика сіра хмарка, ніби хтось постійно палив багаття.

Під вечір троє заземельців і дванадцятеро доріжан зупинилися на межі снігу й чорного каміння, що нагадувало пористу пемзу на берегах моря. Вітер, сніг і вода вирізьбили в цій гірській породі дивовижні отвори, заокруглили лінії брил і здалеку здавалося, що на схилах розкинулось мертве місто, яке охороняють різні нерухомі чудовиська.

— Останній привал перед зустріччю з Правдою. Наберіться сил, — сказав Морфід, ступаючи на чорну землю. — Думаю, нам доведеться ще раз зіткнутися з варами. Ці прибічники злих демонів спробують завадити нам досягнути мети. Не бійтеся їх, будьте сміливими й пам’ятайте, що ми прийшли сюди, щоб змінити цей світ на краще. На кожному з нас велика відповідальність за долі наших народів. Ми повинні зупинити те жахіття, яке спустошило процвітаючі країни на півдні й уже підбирається до вашої долини!

На обличчя доріжан наче зійшло небесне просвітлення. Зникли сумніви, страх, жалість до себе — вони стояли на порозі нового світу. Вони повинні зупинити зло, й у цьому їм допоможе Правда. Зустріч із нею враз стала реальністю. Варто лише відчинити двері й зібратися з духом для останнього ривка.

Шіта з Морфідом пішли вперед, щоб оглянути місцевість. Хоча жінка-воїн була поранена, це ніяк не виявлялося в її поведінці. Вона й словом не обмовилась про свій біль чи ослаблення, що змушувало інших ще більше поважати її, захоплюватись її силою й незламністю.

Загін влаштував привал. Доріжани повитягували їжу з наплічників, які тепер були майже порожні. Коли всі почали їсти, Прутик Яблунько, який останнім часом був напрочуд мовчазним і задумливим, раптом встав і пішов за людьми, сказавши, що йому потрібно поговорити з Морфідом. Ніхто на це не звернув уваги, бо всі були зайняті їжею.

Прутик обійшов кілька вигадливо вигнутих кам’яних стовпів і опинився на крутому схилі. Угорі височіла чорна голова гори з п’ятьма скелями на краях. З її вершини в небо сочилися сірі віхті диму, а попереду різкими обривами темніла ущелина, що глибоко врізалася в тіло гори. Прірва розсікала землю згори донизу, і шлях до вершини пролягав її краєм. З іншого боку нависала стіна застиглої лави, з якої вітер випиляв гострий хребет. Мабуть, це остання перепона на їхньому шляху, якщо не враховувати злих варів. Але що там вари, якщо заземельці в союзі з непереможними зміями.

Морфід і Шіта стояли на краю ущелини. Він обнімав жінку за талію і щось шепотів. Потім почав її цілувати, відгортаючи зі щік Шіти пасма густого волосся. Вона його жінка? Чи це такі дивні звичаї у людей? Прутик забарився, не знаючи, повертатися назад чи йти до заземельців.

Командир ураз відступив від Шіти і сказав їй… Яблунько похолов усередині. Він не міг повірити в те, що почув, хоч слова заземельця прозвучали чітко і ясно. Морфід не міг такого сказати, він говорив інше. Правда повинна врятувати світ від війни своїми знаннями, своєю мудрістю, а він… він… Невже вони прийшли сюди саме задля цього? Подолали таку велику відстань, перемогли стількох потвор, втратити своїх друзів і все це заради…

Морфід різко обернувся й подивився вгору. Прутик зірвався з місця, але не встиг він пробігти й кількох метрів, як у спину йому вп’ялася стріла, випущена командиром. Хлопець зупинився, хапаючи ротом повітря. Доріжанин зробив кілька кроків убік, зірвався зі схилу й полетів у провалля. Морфід і Шіта мовчки спостерігали, як його тіло кілька разів ударилось об стіни ущелини і зникло у випарах, що піднімалися з її дна.

— Він розбився на смерть, хоч ти й не влучив йому в серце, — без тіні жалю чи здивування сказала Шіта.

— Сподіваюся, що розбився, — знизав плечима Морфід й обоє швидко попрямували до свого загону, роззираючись навколо.

Доріжани і Тайбе якраз закінчували наминати сухарі й сушені фрукти, як до них підбіг командир. У його погляді світився справжній розпач.

— Прутик зірвався зі скелі, — тихо промовив він. — Він ішов до нас, як раптом оступився й полетів у провалля. Ми не змогли його врятувати! — І Морфід потупив очі додолу. Позаду нього стала Шіта, з сумом вдивляючись в обличчя доріжан, які перестали їсти, завмерши з хлібом у руках.

— Він загинув? — спитався Чисторос. У відповідь Морфід лише кивнув головою.

46

— Чому ви раніше не виходили до нас? — запитався Солевій у Рудого Лиса, сидячи на поваленому дереві й наминаючи запашний хліб лісових людей.

— Нашою домівкою є ці безмежні лісові простори, а вашою — маленька долинка. Ми ніколи нічого не шукали у ваших степах. Ліс дає нам усе необхідне для життя.

— А вам не хотілося дізнатися, як ми живемо, познайомитись з нами?

— Ні. Ми, лісовії, завжди спілкувалися тільки з племенами дібровників. Вони схожі на нас. Навіщо, щоб хтось з інших народів знав про нас, втручався у наші справи? Ми жили щасливо й затишно і нам більше нічого не було потрібно. Так само, як і ви у своїй долині.

Вони сиділи біля дому, збудованого з колод навколо стовбура величезного граба. Точніше це дерево було схожим на граб, тільки раніше Моряний ніколи не думав, що вони можуть виростати мало не до неба. З даху будинку по стовбуру вгору вилися майже невагомі сходи з патиків і мотуззя.

— А що у вас там вгорі? — спитався Солевій, показуючи на крону дерева.

— Там є ще кілька маленьких кімнат, сплетених з лози. Такі собі житлові кошики, де ми відпочиваємо, слухаємо вітер і птахів, сушимо гриби й ягоди, а влітку й живемо, бо внизу інколи буває дуже спекотно. У стовбурі дерева є ще одна кімнатка в дуплі. Туди веде хід у тріщині граба. Там є скарбниця мого роду з його книгами. Під корінням граба у норах розкидано кілька погребів для зимових запасів.

— А чи є у вас Небесний храм?

— Так. На острові посеред Вічного озера, куди впадає річка Днів і річка Ночей, у кроні наймогутнішого дерева наших лісів збудовано великий підвісний майдан, на якому і стоїть наш храм. Він дивовижно красивий, там ти відчуваєш, що твої надії і мрії поєднуються з прагненнями нашого Небесного Отця. Ти стаєш іншим, бо зникають нечестиві й облудні помисли, а твій дух очищується від накипу гріхів. Туди щороку зобов’язаний прийти кожен лісовій. А той дуб, на якому збудовано це диво, називається Батьком Лісу. Це дерево вп’ятеро більше за мого граба і здалека здається зеленим пагорбом. На його гілках можуть розміститися тисячі лісовіїв. Кажуть, що сам Бог посадив його й дав йому сили на такий ріст. Батько Лісу буде рости доти, доки існуватиме наша земля.

— Ваші традиції прекрасні, як і ваші домівки, і ваші ліси. Просто збагнути не можу, що ви попри такі щирі й добрі душі вмієте вбивати.

— У лісах безліч хижих звірів, без зброї ніяк не обійтися. А з іншими народами ми ніколи не воювали.

— У вас багато родів?

— Двадцять чотири. Кожен рід називається за іменем якогось звіра. Мій рід — рід Лиса. Лісовії з нашого роду знають усі звички й особливості лисів, це — обов’язок роду. Щоб відрізнятися від інших, кожен лісовій має одяг зі шкур звірів, чию назву він носить. Тому ми завжди відразу знаємо, хто є хто.

— У вас є Мудра Рада? Як у вас обирають старійшин?

— Кожні десять років у Раді Родів головують представники одного роду. Тепер триває десятиріччя головування Лисів.

— Розкажи щось про лісових демонів. Морфід розповідав, що вони розбили вщент їхній загін.

— Наскільки я знаю, через ліс рухається не загін, а справжня армія, десятки тисяч воїнів. Якщо лісові демони ще не постелили їх під коріння…

— Хто ж вони, ці демони?

— Це народ першоістот, створінь, які жили в цьому краю ще до того, як Небесний Бог привів сюди наших предків.