Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович. Страница 41

— Чоловіче, скажи де? Куди вона йшла?

— Вчора я збирав трави на північ від Пічкурика й бачив, як Рута йшла по Єдиній Дорозі геть від долини. Я подумав, що й вона подалася на збори ковили й полину, тому не перепинив її. Тепер розумію, що вчинив велику дурницю.

— Треба за нею піти слідом! — вигукнула в запалі Травничка, але відразу опустила очі. — Але навряд, чи ми знайдемо її.

— Знайти можна тих, хто хоче, щоб їх шукали, — пробурмотів Ліводверник, всідаючись на лаві. — Ми можемо вислати людей на північ, але далеко вони не підуть. У всіх склалося враження, що навколо нашої долини живуть різні потвори. Може, це і правда.

— А що ти скажеш про наше теперішнє життя? Як нам правильно вчинити? Так, як мій чоловік? — запитала Зілена. — Чи так, як ті, хто приймає лестощі й пекельний кусат від солдатів?

— Ні так, ні так. З будь-яким злом можна боротися, треба лише знати як. Доки ми цього не знаємо, слід вичікувати. Я маю велику надію на загін, що повернеться з гір. Вони повинні принести нам якусь Правду, якої ми не знаємо тут і без якої всі наші зусилля будуть марними.

— Дай Боже, — одночасно прошепотіли жінки. Зілена налила всім старого доброго верескляку й вони ще довго сиділи й розмовляли про життя в долині.

Коли Репинга примчав до будиночка, в якому лежав Стерт, той уже почав час від часу поринати в небуття. Лише дика воля до життя ще тримала душу в зраненій оболонці. Військовий лікар витягнув три стріли з могутнього тіла й обробив рани кусатом і протизапальними травами. У Середнє Доріжнє вже послали кінних воїнів за Арнікою, та всі розуміли, що це дарма. Стертові вже не жити.

— Привіт, друже! — Репинга сів на ліжко біля нерухомого воїна. — Бачу, тебе трохи мухи пожалили, — усміхнувся він.

Стерт спробував усміхнутись у відповідь. Його обличчя викривилося й очі збіглися у дві щілини.

— Репинга, Репинга, — тихо промовив поранений. — Я йду за воїнами, що несуть свою зброю до пекельного престолу. Не думав, що помру отак, у ліжку.

— Що ти верзеш?! Яка смерть? Ти ще не раз поведеш нас у бій.

— Не в цьому світі.

— Невже доріжани дали вам такий відпір?

— Не тільки вони. Коли ми їх догнали, з трави раптово з’явилися десятки лучників, і багато наших воїнів впали від їхніх стріл. Це було дуже несподівано. Потім ми билися, але ситуація була несприятлива для нас. Цих лісовиків було дуже багато й стріляли вони надто влучно.

— Демони? З ними були лісові демони?

— Ні. Це якесь лісове плем’я, схоже на дібровників, з якими ми мали справу біля Зелених гір. Але багато ворогів ми таки поклали на тій лісовій галявині.

— Чому ви не відступили?

— Пізно було відступати. А коли ми все-таки відійшли в ліс, ці лучники погналися за нами й перестріляли усіх. Я ледве вирвався з тих хащів.

— Нічого. Коли прийдуть наші, ми очистимо ліси від різного непотребу.

— Передай Антіо, що я залишався вірним справі нашого клану до кінця, — Стерт заплющив очі й ніби заснув. Але сон його був безконечним, і досі жоден смертний у цьому світі не повертався до світла дня з такого сну.

Земля угорі диміла, й чорні клуби застилали хмари. Те, що знизу здавалося тонким віхтем, перетворилося на суцільну стіну диму. Холод відступив. Морфід був спокійним, як завжди, хоча всі інші, навіть Шіта й Тайбе, нервували. Всі розуміли, що зараз вони повинні вийти на вершину, і це буде останнім пунктом їхньої мандрівки. Одне з двох: або ніякої оселі Правди вони не знайдуть і їх чекає важка й безславна дорога назад, або перед ними відкриється щось сокровенне й неймовірне за своєю силою й важливістю. Невелика купка втомлених, обдертих доріжан і людей переводили подих перед останнім ривком угору. За ними простиралися безконечні схили гори, які ховались у суцільному покривалі сріблястих хмар унизу. Здавалося, вони стоять на острові посеред кучерявого білого моря, й важко було уявити, що внизу, під покривалом хмар, ховаються інші гірські хребти, долини, ріки й ліси. Тут був інший світ, піднесений і фантастичний світ, який наче відокремлювався від усієї землі своєю нереальністю. У синьому-синьому небі, яке буває лише в горах, розчесаними рядами простягнулись скупі перисті хмарки, від яких рябіло в очах і віяло бездонним холодом небес.

— Ми прийшли, — прошепотів Морфід і заплющив очі. Його красиве обличчя покинули будь-які емоції, він стояв, наче бездоганна скульптура, якій чужі всі життєві переживання. Довге чорне волосся заземельця розвівав вітер, меч завмер у правиці, однією ногою чоловік стояв на пласкому овальному камені. Здавалося, він переміг цю гору й тепер єднається своєю свідомістю з цією перемогою. Враз Морфід помахом голови відігнав заціпеніння й швидким кроком рушив вгору. — Тепер усе залежить тільки від нас!

І від його слів зник страх, зникла невпевненість і втома — вони прийшли до мети й повинні бути вартими тієї місії, яку на них поклали їхні народи. Вони йшли по щастя для себе й для інших. І ні совість, ні хвилювання — ніщо не мало заважати їм.

Останні гострі шпилі, що чорною короною оточували вершину, розступились і загін опинився у великому кратері, що врізався в лоно гори. Те, що вони побачили, було настільки несподіваним, що усі довго стояли й просто дивилися, намагаючись повірити в те, що бачили їхні очі.

Перед ними кипіло вогняне озеро. Червона магма мінилась спалахами білих тріщин, час від часу з її нутра виривалися велетенські бульбашки й розлітались феєрверком червоних краплин, — палаюче око гори, яке дивилось на небо чорною зіницею острова з прекрасним палацом. До острова від краю кратера було метрів сто. Він підносився неприступною скелею над червоним озером магми. З того боку, де зупинився загін, від берега піднімався стрілою кам’яний міст, вигнутою дугою перетинав озеро і впирався в острів. Але найдивовижнішим у цьому ансамблі був сам палац. Його сірі мури підносилися над гірськими шпилями навколо, вражаючи своєю непохитністю й могутністю. Над краєм оборонних стін наче висіла в повітрі тонка вежа, увінчана короною десь під перистими хмарами. Від її середини закручувались униз, перепліталися численні арки, підтримуючи цю прекрасну споруду. Незважаючи на свою міцність, вежа наче витала в небесах. Тільки тут могла жити Правда!

— Ми прийшли! — знову ледь чутно промовив Морфід, але радості в його голосі не було. Швидше, якесь занепокоєння.

Поки люди й доріжани роздивлялися фантастичну споруду, на кам’яному мості з’явилися ряди білих фігур. Вони швидко наближалися, і ось перші вари зійшли на берег, зупинившись за кілька метрів від загону. Між ними виділявся на голову вищий за інших вар у сніжно-білому шоломі й плащі з димчастої шкури якоїсь велетенської кішки. Він стояв попереду своїх воїнів, з тривогою розглядаючи вторженців. Нарешті Високий заговорив хриплим сильним голосом:

— Морфіде, ми попереджали, що ти зі своїми воїнами небажаний гість на цій святій землі. Сила тобі тут не допоможе — ти сам чудово це знаєш. Ми можемо дати вам їжі й провести в край доріжан, щоб з вами нічого не трапилось. Але на острів Правди вам дороги немає.

— Тепер нас чекає остання битва на шляху до перемоги! — закричав ватаг мандрівників і вихопив з піхов меч. — Або зараз, або ніколи!

Ряди варів, яких було близько двадцяти, вмить наїжачились арбалетами й піками. Доріжани одностайно націлили на них свої стріли й усі завмерли в очікуванні першого удару. За спинами доріжан зблиснуло яскраве світло й на мить усе навколо потонуло в сяйві. А коли сліпуче проміння зникло в амулеті Шіти, із-за шпилів, що оточували кратер вулкана, з’явилися чотири голови зміїв. Тепер мешканці долини вже з полегшенням сприйняли появу цих ящерів, адже вони мали захистити їх від усіх напастей, поки були на їхньому боці.

Високий махнув рукою своїм і вони поспішно відійшли через міст до острова. Зупинилися, не ховаючи зброї. Очевидно, вони вирішили прийняти бій на вигідних для себе умовах, адже тепер нападники повинні були пройти під їхнім обстрілом всю довжину моста. Можливо, воїнів загону це й зупинило б, але не зміїв. Один із них, з більмом від недавньої рани на лівому оці, рікою потік крізь кам’яні громади до моста. Його тулуб переливався сталевими м’язами, лускатий хребет виблискував кривавим відсвітом. Ящір добре пам’ятав цих білих волохатих істот, меч одного з яких пробив панцир його ока. За своїм вождем на міст поповзли ще три потвори. На них полетіли піки, стріли й арбалетні гвинти, але усі снаряди відскакували від броньованих тіл. Змії по одному обвивали міст і мчали до острова. Вари почали тіснитися до виходу на міст, але далі не відступали. Видно, за їхніми спинами було щось набагато цінніше для них, ніж власне життя.