95-16 - Рудзький Ян. Страница 25

— Комісар поліції Візнер, — представив незнайомого Джонсон. — А це мій приятель Шель.

Вони привітались.

— Я чув про вас, — обізвався Візнер. — Ви зробили неабияку сенсацію для нашого тихенького містечка, правда, Джонсон? Давненько не піднімали мене о цій порі з ліжка. О, прекрасна дама також тут? Ви цікавитесь криміналістикою?

— Ні. Я тут для того, щоб збільшити вашу аудиторію і захоплюватись, коли ви працюєте.

— Дякую! — Візнер обернувся до Шеля. — Розкажіть, будь ласка, про все, що сталося з вами після приїзду до Гроссвізена.

Переборюючи втому, Шель, нічого не приховуючи, оповів про події останніх днів. Комісар замислено дивився перед себе. Слухав уважно, не перебиваючи.

— Дещо мені й досі незрозуміло, — закінчив Шель.

— Наприклад?

— Наприклад, чого Менке знищив папери, а не забрав собі? Щоб спалити їх — потрібен час. Це риск, хтось міг побачити його.

— Правильно. Мабуть, він розгубився і хотів якнайшвидше позбутись обвинувачувального матеріалу. Іще щось?

— Важко пригадати в цю мить… Що ви зробите з інспектором Грубером?

— Одержавши рапорт Джонсона, я наказав арештувати інспектора. Двоє поліцейських поїхали до нього додому. Я ніколи не пророкував цій людині великого майбутнього, тому останній його «подвиг» мене зовсім не здивував. Натхненником цієї афери був, безперечно, Менке, він же Шурікке. Думаю, що Грубер переглянув папери і догадався, чого вони варті. Вирішив майнути з Гроссвізена і шантажувати заможного доктора. Зрештою, побачимо, що він скаже під час слідства. Справа ця неприємна, але чи… пощастить уникнути розголосу? — з останніми словами він звернувся до Шеля. Журналіст вдав, що не розуміє.

— Цікаво, звідки Грубер знав, що Менке — це Шурікке? — пробурмотів поляк. — Не забувайте, будь ласка, — додав голосно, — що власне проти нього немає ніяких речових доказів. Звинувачення базується тільки на наших словах.

— Це мені відомо. Але, по-перше, Грубер не знає, що папери знищено, по-друге, ми матимемо зізнання поліцейського Земмінгера, якого інспектор посилав на вокзал по чемодан. До речі, щодо Лютце. Ви твердите, що нещасний випадок підготовлено навмисне. Хто, на вашу думку, переїхав цю людину?

— Напевно, Гюнтер, помічник доктора. Мене тільки дивує, звідки він знав, що Лютце має зустрітися зі мною.

— Чому ви поєднуєте цей випадок з вашою зустріччю?

— Лютце попав під машину в дуже зручний для доктора момент.

— Під час розмови з доктором ви не згадували про цю зустріч?

— Я спитав його, чи він знає Лютце…

— О, бачите! Цієї згадки було досить, щоб збудити підозру.

Шель кивнув головою.

— Ця справа нагадує картину, — сказав він, — де намальовано фон і тіні, а контури основних постатей лише накреслено.

— Розумію, — мовив Візнер, кидаючи на Шеля пильний погляд. — Іноді, коли дивишся на щось цілісне, то виникає враження, ніби в ньому чогось бракує, а чого саме — сказати не можеш.

До кімнати ввійшов низенький чоловік у білому кітелі.

— Доктор Штраль, — підводячись, коротко відрекомендував його Візнер.

Якийсь час вони розмовляли півголосом, а коли лікар вийшов, комісар звернувся до Джонсона:

— Може, ви повторите, що тут сталося після вашого приїзду?

— Будь ласка. Ворота відчинив Гюнтер, який мене знає. Я відчував, що тут не все гаразд і не звернув уваги на його протести, що вже пізно, а доктор спить. Ми — тобто моя дружина і я, — побігли вперед і зразу ж опинилися в бібліотеці. Джон Шель, опустивши голову, сидів за столом. Менке ховав у скриньку шприц. Я спитав, що сталося. Доктор пояснив, ніби Шель прийшов до нього з фантастичним обвинуваченням, казав, що він, Менке, небезпечний злочинець, а потім став надто агресивний, і лікар був змушений зробити йому заспокійливий укол. Коли ж я підтвердив слова мого приятеля, Менке втратив владу над собою, почав кричати, називав нас дурнями, звинувачував, що ми вигадали всю цю історію, аби видурити в нього гроші. Він не дозволив скористатися телефоном, і я запропонував йому піти разом зі мною до поліцейського участку, щоб з'ясувати все. Доктор погодився надзвичайно швидко. Ми вийшли в сад. Там ждав його помічник. Менке звернувся до нього: «Я йду в комісаріат, стережи квартиру». Не знаю, чи було це умовним гаслом, але Гюнтер одразу загородив нам дорогу, і вони обоє раптом накинулися на мене. На щастя, я встиг витягти пістолет. Хтось із них схопив мене за горло. Я кілька разів вистрелив. Менке упав, а Гюнтер утік. — Джонсон якусь мить помовчав, потім додав: — Оце, власне, і все. Комісар кивнув головою.

— Стріляєте влучно; Штраль ствердив, що всі три кулі застряли поблизу серця.

— Випадково, — пробубонів американець. — Мабуть, він так стояв.

— Шкода, що ви не повідомили нас одразу ж після того, як знайшли папери. Багатьох неприємностей можна було б уникнути… — Комісар глянув на годинник: — Вже пізно. Завтра вранці напишемо рапорт і поговоримо про все докладніше. Нам потрібні будуть і ваші показання, пані, — він глянув на Кароліну. — Гюнтера, інспектора Грубера і Земмінгера я допитаю сам. Уночі тут вартуватимуть двоє поліцейських. Це все, панове. Машина у вас є?

— Є.

— Гаразд. На добраніч, — інспектор вклонився Кароліні, махнув рукою Шелю і вийшов з кімнати.

— Я одвезу тебе додому, Джоне, — сказав американець. — Сподіваюся, з тебе вистачить пригод на сьогодні?

— О, цілком, — відповів Шель. — Ви надзвичайно спокійні, — звернувся він до Кароліни, яка мовчки слухала розмову.

— Просто я втомилась і хочу спати. Весь час думала, як добре було б трошки поспати в кріслі.

Вони вийшли в сад. Двоє поліцейських, голосно розмовляючи, прямували до будинку. Вдалині червоніли вогні машини Візнера.

Чорний «оппель» Грубера стояв біля воріт. Кароліна і Шель сіли на заднє сидіння. Джонсон завів мотор.

Дорогою вони обговорювали останні події.

— Менке повернувся з Іспанії до Німеччини, — розповідав Джонсон, уповільнюючи швидкість на повороті. — Відомо, що він жив там кілька років. Ми, певно, ніколи не дізнаємося, чому він так вчинив. Безумовно, розраховував на те, що його вже ніхто не впізнає. І в цілому не помилився. Єдине, що кинуло на нього тінь підозри, це схожість почерку. Випадок і твоя спостережливість, Джоне, спричинилися до його загибелі.

— Мабуть, і Леон щось підозрював.

— Але Менке його лікував. Якби Леон знав, хто такий цей доктор насправді, він повідомив би власті.

— На жаль, Леон також забрав свою таємницю в могилу.

— Ще є чимало незрозумілого. У Менке, безперечно, була чудово організована розвідка. Він знав усе — і про чемодан, і про папери, знав навіть, де…

Шель відчув руку Кароліни на своєму плечі. Вона легенько притягнула його до себе й прошепотіла:

— Найзручніший поїзд з Гроссвізена завтра о тринадцятій годині.

Шель здивовано глянув на неї.

Тим часом машина зупинилася перед будинком фрау Гекль.

— Зустрінемося завтра в комісаріаті, — кинув Джонсон на прощання. — Увечері, сподіваюсь, усе вже буде скінчено. Спи спокійно.

Шель вийшов з машини. І перш ніж натиснути кнопку дзвінка, довго сушив собі голову над тим, що сказала йому Кароліна.

95–16

Ранок був ясний, небо чисте. Зрошені вранішніми випарами чагарі й дерева тішили око буйною, хоч уже й жовтавою зеленню. Сонце заливало сади світлом, на траву лягли довгі, лагідні тіні дерев та огорож.

Спираючись на підвіконня, Шель дивився в далечінь, намагаючись збагнути дедалі очевиднішу, але таку жахливу правду. В голові то виринали, то знову зникали розпорошені спогади і думки. Він бачив табір, колючий дріт, чув тихе шепотіння про звірства «Людожера»; в пам'яті поставали незабутні сцени: підвал, хворобливий Леон, буркотливий Пауль… Минуло п'ятнадцять років, а здається, що все це відбувалося нещодавно… Смерть Леона за таких дивних обставин. Логічна послідовність подій обривається і плутається. В новій картині повно тіней… Тіні…