95-16 - Рудзький Ян. Страница 26

Шель почував себе, як людина, що після довгих пошуків знайшла цінну скриньку, але не може заглянути всередину, бо не має ключа. На всі питання були відповіді, з'ясовано всі проблеми, а проте ці, здавалося б, точні відповіді не задовольняють і не можуть розвіяти його підозрінь. «Найзручніший поїзд з Гроссвізена завтра о тринадцятій годині». Як розуміти ці дивні слова?

Шель облизав пошерхлі губи і запалив сигарету. Терпкий смак диму повернув його до дійсності. Глянув на годинника: кілька хвилин після дев'ятої. «Час до Візнера, — згадав. — Але спочатку подзвоню до Михалінського в Бонн».

На пошті Шель попросив якнайшвидше з'єднати його з бюро ПАП [37]. Телеграфістка передала замовлення на центральну станцію. Чекаючи розмови, журналіст роздивлявся велику дошку, на якій висіли численні оголошення про обмін квартир, продаж будинків, магазинів і машин, а також пропозиції людей, що шукали роботу.

А в цей час телефонні проводи в Гроссвізені передавали коротку розмову:

— З дому пішов на головний поштамт.

— Чого?

— Замовив спішну розмову з Бонном.

— З Бонном?

— Я записав номер: 3–42–29.

— Гм. Гаразд, спасибі.

Через десять хвилин телефоністка сказала Шелю:

— Центральна станція повідомила, що номер 3–42–29 у Бонні не відповідає.

— Цього не може бути! Там завжди хтось є.

— Зачекайте, я спробую викликати ще раз…

— Ні, — заперечив журналіст. — Не думаю, щоб це мало сенс. Дякую.

Виходячи з пошти, Шель кілька разів обернувся, але не помітив нічого підозрілого.

У приймальні комісаріату він побачив Гюнтера. Поруч сидів поліцейський. Помічник доктора втратив бундючність. Нахилившись, він сидів, втупивши погляд у підлогу. Костюм на ньому був пом'ятий, волосся скуйовджене. Побачивши журналіста, Гюнтер зніяковів, потім зробив рукою такий рух, ніби хотів затулити обличчя.

— О, знову зустрічаємось! — гукнув Шель, уповільнюючи ходу.

На його подив, Гюнтер відповів по-польськи:

— Так склалося, це не моя вина. Я робив все, що він мені наказував.

— Звідки ви знаєте польську мову?

— Я народився в Горчицях. Був шарфюрером у дивізії СС «Галичина».

— З арештованими не можна розмовляти! — втрутився поліцейський. — Тим більше чужою мовою.

— Я хочу цього пана про щось попросити, — сказав Гюнтер.

— Мені доведеться повідомити комісара, — опирався конвоїр.

— О, лише кілька слів!

— Добре, добре, але говоріть по-німецькому.

— Чого ви хочете? — спитав Шель.

— Попросити у вас вибачення за свою поведінку.

— Що ще?

Гюнтер одвернувся.

— Я робив усе, що він мені наказував, — повторив Гюнтер. — Він казав, що мене посадять у тюрму, бо я служив в СС. Тепер мене й так посадять. Ви вже там не говоріть про мене погано, — Гюнтер показав на двері кабінету.

— Не думаю, щоб мої слова мали вплив.

Німець знову втупив погляд у підлогу.

— Я тільки прошу, — сказав він покірливо.

Шель постукав і зайшов.

— Вітаємо! Ми чекали на вас! — вигукнув комісар Візнер, підводячись з-за столу. — Пан Джонсон уже розповів про все. Ми оце міркуємо, чи не можна розкопати підвал зруйнованого будинку крайсляйтера Шурікке.

Американець стомлено подав руку приятелеві. Під очима у нього були сині півкола, зморшки на лобі стали глибшими.

— Сідай, Джоне, — сказав він, — і розказуй.

— Починайте, будь ласка, від того часу, коли ви попали до концентраційного табору Вольфсбрук, — попросив Візнер. — Особливо нас цікавить, що ви знали про доктора Шурікке, тобто Менке, під час перебування його в тому таборі.

— На це питання точніше відповість Джонсон. Адже він працював у «білому бараці», як називали в таборі лабораторію доктора.

— Так, так. Це я знаю. Але, може, ви додасте якісь деталі? Сьогодні після обіду я чекаю на представників департаменту юстиції з Бонна. Мені хотілося б зробити якнайдокладніший рапорт. Прошу!

Шель почав довгу розповідь. Він намагався не минути нічого, хоч чужою мовою йому важко було точно передати свої враження. Докладно розповів про той ранок, коли вони залишили табір, про сховище в підвалі і про незабутній день визволення. Коли журналіст згадав про лист від Леона, комісар попросив показати його. Шель узяв портфель.

— Дивно, — пробубонів, заглядаючи в усі куточки, — не можу знайти. Не розумію, куди він запропастився…

— Може, ви лишили його в кімнаті?

— Ні, напевно, ні! — сказав Шель розгублено. — Усі мої папери зі мною. Зникнення листа — ще одна з багатьох нез'ясованих загадок.

— Коли ви бачили листа востаннє?

— Коли? — Шель задумався. — Після приїзду в Гроссвізен. Потім уже не пригадую.

— Шкода. Розповідайте, будь ласка, далі.

Через годину, випаливши чималу кількість сигарет, журналіст трохи охриплим голосом закінчував свою оповідь.

— Я не зовсім знепритомнів, — говорив він про події останньої ночі. — Однак був безсилий що-небудь зробити. Чув лише уривки розмови. Коли отямився, Пауль сказав мені про смерть доктора. Ви приїхали на кілька хвилин пізніше.

— Ви кілька разів згадували про якісь підозри. Чи не можна окреслити їх докладніше?

Шель замислився. Він обмірковував загадкові події ще дорогою до комісаріату і впевнився, що туманні здогади, виражені словами, видаються незначними, коли не наївними.

— Не варто до цього повертатися, — мовив журналіст. — Я повинен ще переконатися…

— Як хочете. Тоді ви підпишете протокол, і ми передамо справу до вищої інстанції.

— Який протокол?

Шель здивовано глянув на Візнера. Ніхто начебто не записував його розповіді.

Візнер засміявся.

— Застосовуємо новітні методи. Тут, — він показав на великий абажур лампи, що стояла на письмовому столі, — міститься мікрофон. Ваш голос записано в канцелярії на стрічку. Зараз друкарка перепише показання. Магнітофон у нашій роботі дуже цінне нововведення. Ми зберігаємо стрічки до закінчення справи, — на випадок сумніву чи протиріч у показаннях маємо незаперечний доказ: голос свідка або звинуваченого.

Шель незадоволено похитав головою: до початку розмови його не попередили про це. Запитально глянув на Джонсона.

— Ти ще говоритимеш з комісаром, Пауль?

— Мабуть, ні. Події цієї ночі я виклав у рапорті. Сьогодні вранці прийшов раніше, і ми все обговорили. Якщо ти скінчив, то ходімо разом.

Шель звернувся до Візнера:

— Протокол можна вже підписати?

— Боюся, що ні, — мовив Візнер, — Якщо ваша ласка, зайдіть пізніше. Буду вам дуже вдячний.

— Гаразд! Зайду після обіду.

Шель приязно глянув на комісара. Відчував, що цій людині можна вірити. І згадав, що Кароліна казала про Візнера: здібний, освічений, міг би бути прокурором. Але його не вважають за «свого». Здається, він був колись в'язнем концентраційного табору…

— Ти задоволений перебігом справи? — перервав роздуми журналіста Джонсон, коли вони вийшли на вулицю. — Мені здається, що події останньої ночі поклали край цій неприємній історії.

— Правду кажучи, не знаю, що й думати. А втім, може, ти й маєш рацію. Мабуть, треба змінити знак питання на крапку.

Джонсон енергійно підтакнув.

— Такі справи завжди викликають сумнів, — сказав він. — Ми знаємо, що сталося, але не знаємо, як до цього дійшло; знаходимо більш чи менш переконливі докази, вгадуємо обставини, за яких відбувались окремі події, і ліпимо з них змістовне ціле. В даному разі збирати докази було особливо важко. Головні герої драми — Менке і Траубе — мертві. Зрештою, мабуть, нема потреби займатися цим далі — адже винуватець дістав заслужене покарання. — Помітивши вагання Шеля, він додав: — Приходь сьогодні до нас раніше. Може, хоч цей вечір буде по-справжньому спокійний і приємний.

— Добре, Пауль, дякую. Загляну до тебе по обіді. Адже завтра я виїжджаю з Гроссвізена. Мені ще треба побувати у Франкфурті, щоб зібрати й доповнити матеріал для репортажу.

Попрощавшись з Джонсоном, Шель попрямував у лікарню до Лютце. Час відвідин хворих був визначений на другу половину дня, але журналіста пропустили, коли він пояснив, що виїздить з міста.