Біла сукня Попелюшки - Булычев Кир. Страница 5

Павлиш обернувся до Вана й побачив, що той перестав розкладати пошту і спостерігав за ним.

Двері відчинилися й увійшов чоловік у блакитному халаті й хірургічній блакитній шапочці.

— Ван, — сказав він, — невже пошту привезли?

— Як у вас справи? — спитав Ван. — Краще йому?

— Ласти є ласти, — відповів чоловік у блакитному халаті. — За один день не вилікуєш. Так що ж із поштою?

— Зараз іду. Трохи залишилося.

— А мені що-небудь є?

— Почекай трохи.

— Чудово, — вимовив хірург. — Іншої відповіді від тебе й не чекав. — Він пригладив короткі вусики, провів долонею по вузькій борідці. — Ви вантажівкою прилетіли? — обернувся він до Павлиша.

— Так. Замість Спіро.

— Дуже приємно, колеґо. Надовго до нас? А то підшукаємо вам роботу.

— Приємно усвідомлювати, — сказав Павлиш, — що, куди я не потраплю, мені відразу пропонують роботу, навіть не запитуючи, чи добрий я працівник.

— Добрий, — переконано заявив хірург. — Інтуїція нас ніколи не обманює. А я Єрихонський. Мій прадід був священиком.

— А чому мені про це треба знати?

— Я завжди кажу так, представляючись, щоб уникнути зайвих жартів. Це церковне прізвище.

Павлиш знову поглянув на фотографію Марини Кім, немов хотів переконатися, чи не розчинилася вона. Скоро він її побачить. Може, через кілька хвилин. Чи здивується вона? Чи згадає гусара Павлиша? Звичайно, можна запитати Вана, але не хочеться.

— Все, — підвів риску Ван, — ходімо. Ви йдете з нами, Павлишу?

Вони ступили в просторий зал, освітлений низкою вирубаних у скелі вікон. Підлога залу вкрита блакитним пластиком. У далекому кінці стояли довгий стіл і два ряди стільців, ближче до дверей — стіл для пінг-понгу з провислою сіткою. Ван поставив сумку на стіл і почав послідовно, немов виконуючи ритуал, виймати стоси пошти й розкладати їх у ряд.

— Я покличу людей, — запропонував Єрихонський.

— Самі прийдуть, — відповів Ван. — Не квапся.

Але Єрихонський його не послухався. Він підійшов до стіни, відсунув кришку невеликої ніші й увімкнув дзвінок, звук якого переривчасто понісся по коридорах і залах Станції.

Над пінг-понговим столом в ряд висіли портрети, ніби портрети предків у фамільному замку. І це було незвичайно. Павлиш почав роздивлятися їх.

Похмура вилицювата людина років сорока, з наполегливими світлими очима. Іван Грунін. За ним старий, очі якого затінені густими кущистими бровами, — Армен Геворкян. Наступний портрет зображував зовсім молодого хлопця з дивовижними блакитними очима й гострим підборіддям. Драч. Щось об’єднувало цих людей і робило близькими, шанованими на цій Станції. Вони зробили щось важливе в тому, чим займаються інші, може, вони були дружні з Дімовим чи Єрихонським… Зараз прийдуть люди, які почули дзеленчання дзвоника. Увійде й Марина. Павлиш відійшов чимдалі від пінг-понгового столу, але не спускав очей з довгого блакитного конверта, який призначався Марині. Він лежав поверх найтоншої купки.

Першими в залі з’явилися два медики в таких же блакитних халатах, як Єрихонський. Павлиш намагався не дивитися на двері й думати про сторонні речі: наприклад, чи зручно грати в пінг-понг при такій малій силі тяжіння? Чи то треба обтяжувати кульку, чи то звикати до уповільнених стрибків. Рухи в людей на Проекті були куди плавнішими й ширшими, ніж на Землі.

Медики відразу кинулися до столу, але Ван зупинив їх:

— Почекайте, поки всі зберуться. Ви ж знаєте…

Ван явно був формалістом і прихильником ритуалу.

На мить Павлишу показалося, що увійшла Марина. Дівчина була чорноволосою, стрункою, смуглявою, але на цьому її схожість з Мариною кінчалася. У неї було мокре волосся, а біле сарі подекуди прилипло до вологої шкіри.

— Ти обов’язково простудишся, Сандро, — сварливо сказав Єрихонський.

— Тут тепло, — відповіла дівчина.

Говорила вона повільно, немов згадувала потрібні слова.

Потім глибоко зітхнула, відкашлялася і повторила:

— Тут тепло, — дзвінкіше, ніж уперше.

Зал наповнився народом. Люди були в робочому одязі, ніби на секунду відірвалися від справ і негайно повернуться до них. Павлиш крутив головою, йому здавалося, що він упустив, втратив Марину, що вона вже в залі.

Ван священнодіяв. Він посунув купку офіційної пошти Дімову, потім почав брати листи й пакети з найбільшої пачки, читати вголос прізвища адресатів. Ця процедура явно була освячена традицією, ніхто не ремствував, окрім Єрихонського, який виявився записним бунтарем.

Люди підходили, брали листи й пакунки для себе та для тих, хто не зміг прийти, і натовп, оточуючий Вана, поступово розсмоктувався, люди влаштовувалися зручніше, щоб прочитати листа, або поспішали піти, щоб наодинці прослухати плівку. Купки добігли кінця. Марини Кім в числі адресатів, імена яких називав Ван, не було. Ван узяв передостанню пачку, простягнув Сандрі.

— Для морської станції, — сказав він. — Там є й тобі посилка.

Потім він поклав руку на останню, тонку пачку листів, на блакитний конверт Марини Кім.

— З Вершини нікого? — запитав він. І тут же додав: — Я сам віднесу.

«Звичайно, — подумав Павлиш, — ти зробиш це з задоволенням». Він подумав, що Марина без усяких до того підстав поступово перетворює його, бравого далекольотчика, у банального ревнивця.

— Павлишу, ви мене чуєте?

Поряд стояв Дімов.

— Мені зараз потрібно піти, а коли я повернуся, то приділю вам час для відповідей на питання. Здогадуюся, що поки питань немає. Але раджу вам провести Сандру. Вона йде вниз, на морську станцію.

— Я з вами, — кинув Єрихонський. Потім він обернувся до своїх колеґ і додав: — Деякі, замість того щоб повертатися на свої робочі місця, прямують до нашого гостя з корисливими намірами. Я відповім за нього. Він не з Землі. Він менше за нас знає, що діється вдома, він не займається спортом і не збирає марок. Він людина нецікава й неінформована. Все інше ви дізнаєтеся від нього за вечерею.

Закінчивши монолог, він шепнув на вухо Павлишу:

— Для вашого ж блага, колеґо. Далеко від дому люди стають балакучі.

Коли вони йшли довгим похилим тунелем, освітленим поодинокими світильниками під стелею, він розвивав свою думку:

— Якби наша робота була напруженою, якби нас на кожному кроці підстерігала небезпека, ми б і не помічали, як іде час. Але робота в нас монотонна, в лабораторіях розваг мало. От ми й тягнемося до нових осіб.

— Ти не зовсім правий, Ерику, — заперечила Сандра, — це у вас нагорі все спокійно. У інших не так.

Гвинтові сходи, по яких вони почали спускатися, вилися навколо вертикального стовпа, в якому знаходився ліфт. Але вони йшли пішки.

— Я доморослий філософ, — продовжував між тим Єрихонський. — І маю вам сказати, колеґо, що обставини моєї роботи схиляють до абстрактного мислення. За зовнішньою буденністю нашого сьогоденного життя ховається натиск майбутніх катаклізмів і вирів. Але, повторюю, це ми сприймаємо лише як тло, а до будь-якого, навіть найекзотичнішого тла швидко звикаєш. Ось Сандра сказала, що в інших тут життя не таке спокійне. Можливо… Коли вас чекає Дімов?

— Через півгодини.

— Тоді ми вам покажемо акваріум, і відразу назад. Дімова дуже цікаво слухати, але він не терпить, коли спізнюються.

— Дивно, — здивувався Павлиш, — тут говорять про Дімова як про самодержця. А він справляє враження дуже м’якої, делікатної людини.

— З нами не можна не бути самодержцем хоч би й у лайкових рукавичках. Я на місці Дімова давно б утік від цього збіговиська інтелектуалів. Треба мати неймовірну витримку.

— Ерик знову не правий, — зауважила Сандра, якій неначе подобалося в усьому заперечувати думку Єрихонського. — Дімов і справді мила і м’яка людина, але ми розуміємо, що останнє слово завжди за ним. Він не має права помилятися, бо тоді може статися щось дуже погане. Тут немає ніякого мирного життя. Це усе вигадки Єрихонського.

Шахта скінчилася. Павлиш кілька секунд стояв біля стіни, намагаючись перечекати запаморочення. Єрихонський помітив це й пояснив: