Подарунок для Аяти - Марковская Алла Анатольевна. Страница 10

Завірюха наздогнала мене, накинулась, засипала, засліпила снігом, я лягла між коріння гігантських дерев, заховавши морду у лапах. Треба перечекати.

Гел наздогнав Аяту, порівнявся з нею, повідомив:

— Буде буря.

— Звідки знаєш? — запитала вона.

— Відчуваю.

Аята різко розвернула свого ящера на місці, уважно подивилась на небо, на віття дерев, крикнула: — Зупинка! Буде завірюха, потрібно заховатися у цьому гаю.

Дівчата спішились, відпустили підпруги сідел, змусили ящерів лягти півколом щільно один до одного, позакидали iм лапи снігом, накинули полог, закріпили його на сідлах, утворюючи щось на кшталт намету. Ящери заховали голови. Воiни заховались до намету, загорнувшись у хутряні плащі. Аята, Кіту і Гел затримались.

Гел відчував присутність перевертнів, навіть iх запах. Прошепотів до Аяти:

— Заховайтеся. Я залишусь.

— Чому? Як я поясню?

Кіту намагалась почути хоч щось.

— Яка мені різниця, що ти поясниш, я повинен вберегти тебе. Поводься, ніби нічого дивного не відбувається. Іди.

— Я тебе ненавиджу, — прошепотіла Аята і заховалася до намету, Кіту прикусила губу, глянула на Гела, ніби вибачалась за свою подругу.

Сніжний вихор накинувся на гай ніби бджолиний рій. Вітер забивав сніг під плащ, пронизуючи тонке полотно сорочки. І саме у момент, коли піднялась завірюха, на Гела стрибнув зверху великий звір, штовхнув на лежачого в снігу ящера. Гел скинув плащ, і за мить перетворившись на звіра, атакував перевертня. Поранений заскиглив, на допомогу йому прибіг його товариш. Вдвох перевертні-нападники були сміливіші. Ящер, на якого штовхнули Гела, підскочив і з переляку почав відбиватися ногами і лязкати іклами. Полог намету з тріском розірвався. Гел спіймав за шию перевертня, котрий хотів прорватися до намету, перекусив йому горлянку. Аята вибігла з-під намету і другий перевертень кинувся на неi. Гел стрибнув, збив нападника з ніг та вбити не встиг, бо той відштовхнув Гела задніми лапами, підхопився і поліз на високе дерево. Гел рикнув і кинувся за втікачем.

Аята впала, ii було поранено у ногу, шию і подряпано обличчя. Кіту підхопила меолі і затягла до намету. Аята пручалась і кричала, що Гел загине, якщо йому не допомогти. Та на дворі була завірюха і ті страшні тіні, що були невловимі навіть оку. Дівчата вклякли у порваному наметі, тримаючи зляканого ящера.

Перевертень-нападник стрибнув на тонке віття, рятуючись від переслідування, та віття не витримало його ваги і зламалося. Гел прослідкував за тілом, що стрімко полетіло донизу і, перетворившись на темну плямку, зникло у снігу, плюнув у слід і почав сповзати.

Завірюха вщухла, як і почалася — несподівано. У глибокому снігу лежали два підлітки, мертві. Ящери звелись на ноги, та так і трималися півколом, оберігаючи своiх вершниць від вітру. Кіту перев'язала Аяті шию і ногу. Аята тримала білий шматок тканини на щоці, аби вгамувати кров. Гел ладен був ii добити, і ледь втримався, аби не виказати iй все, що він думає про ii сміливість. Та змусив себе заспокоiтись, присів біля Аяти, відгорнув тканину від ii обличчя:

— Подряпина. Загоiться, — повернув голову до воєначальниці, тихо промовив. — Кіту, піднімай загін. Готуй ноші. Меолі смертельно поранена.

Кіту дивилась на нього переляканими очима. Інші дівчата — здивовано. Аята сіла, хотіла заперечити, та чомусь не наважилась заговорити. А ще тканина, з якоi був пошитий його одяг, виявилася трохи штучною і тепер нагадувала благенький саван. Гел підняв свій плащ і накинув його на плечі, добре, що хоч чоботи були шкіряними і вціліли після перевтілення. Гел тихіше заговорив до воєначальниці:

— Накажи помічниці керувати зборами і відійдемо поговоримо.

Кіту віддала накази і підійшла до Гела, запитала:

— Повертаємось до міста?

— Ні, поiдемо до поселення. У вас є засоби зв'язку, крім вісників?

— Звичайно.

— Накажи від імені меолі пильнувати Рородан, до міста нікого не впускати, нікого не випускати. І неофіційно, для особливо довірених: всі так чи інакше повинні довідатись, що на життя меолі був замах, і особливо — що замах дуже вдалий. Про кожен крок урядовців, радників чи членів сім'i негайно доповідати. Старшу спадкоємицю пильнувати як власне життя.

— Почнуться погроми, — відповіла воєначальниця.

— Так нехай вулиці патрулюють військові. Влаштуйте комендантську годину. Хіба я повинен вчити вас таким простим речам?

Меолі категорично відмовилась iхати у плащі, закріпленому між ящерами, і вважала, що, навіть поранена, вона мусить бути у сідлі. Та за десять хвилин погодилася з доводами Кіту заради доньки. Гел підійшов до неi, коли вона була вже у тому плащі. Аята вхопила його за благеньку сорочку і спробувала підтягнути до себе, тканина сорочки порвалась. Гел нахилився над Аятою, вона прошепотіла:

— Я бачила тебе.

— І що? — запитав Гел, — невже так страшно?

— Страшно… Ти навіть не аджар.

— Не бійся, я тут не на довго, — запевнив він і скочив у сідло свого ящера.

Аята закрила очі, напевне, аби його не бачити…

Їi солдати позакидали на сідла тіла підісланих вбивць.

Старша помічниця підійшла до Кіту, коли та готувалася сісти у сідло свого ящера, пошепки запитала:

— Я, звичайно, розумію, що він віор. А насправді? Дівчата мусять хоч щось знати…

— Він солдат, як і ви. Найманець. Звичаi звичаями… а якось пояснити iм треба.

— Що пояснити?

— Що на різних планетах звичаi різні, і що меолі була калтокійськім найманцем, це всі знають, і воювати ii там навчали не тільки жінки. І мене також… — Кіту сіла у сідло, подивилась на помічницю зверху, — ви всі мусите зрозуміти заради принцеси.

Я побачила загін розвідників, який повільно iхав рівниною. Гел відчув мою присутність і попрохав бути поряд.

До поселення Дакків приiхали під вечір. Поселенці вийшли, зустрічали загін меолі. Попереду височіла огрядна жінка у шубі до п'ят із штучного хутра. Побачивши меолі у імпровізованих ношах, жінка у шубі сплеснула руками і почала роздавати вказівки — перенести Аяту до ii будинку, поставити ящерів у хлів, приготувати кімнати для воiнів меолі і погодувати загін.

Кіту не зістрибнула, а здавалось, сповзла зі свого ящера.

Гел також спішився, тримаючись біля свого верхового, уважно роздивлявся поселення, намагаючись помітити кожну нестандартну дрібницю. Таких поселень він бачив багато, та це відрізнялось колоритом, будинки побудовані з місцевого матеріалу, у вікнах вітражі. Огорожа у поселенні одна, і та зовнішня, за будиночками — двори і комори, низенькі дашки підвалів, вздовж вулиць — стовпи з електричними дротами, у поселенні є електростанція. І напевне декілька плит для посадки космічних кораблів.

Навіть одяг поселенців такий, як у городян Епо.

Велика жінка у шубі була старостою дакків, не тому, що на Іноті матріархат, а тому, що у поселенні, як і на цивілізованих планетах, обирали достойника розумного, наділеного даром керувати. Старостою ця жінка була призначена після смерті ii чоловіка, найшановнішого члена спільноти, який побудував це поселення.

Коли скинули з сідел двох мертвих хлопчаків-переверетнів, підбігло дві жінки і один поважний чоловік з бородою як лопата. Жінки заголосили. Чоловік м'яв обличчя і куйовдив волосся, прикрашена пір'ям хутряна шапка впала з його голови, він не помітив.

Староста підбігла до Кіту:

— Де ви iх знайшли?

— У гаю, лежали замерзлі під деревом, ви iх впізнаєте?

— Ці діти зникли ще на початку літа, ми думали, iх перевертні забили. Тут іноді з'являються такі, на дітей і дівчат нападають.

— Перевертні напевне і забили, — відповіла Кіту, — ми не бачили, нас у той гай завірюха загнала, вони там лежали, поховайте iх, як належить за вашими звичаями.

Кіту не наважилась розповідати правду. Навіщо батькам знати, у що перетворили нелюди iх дітей. Краще вже вірити, що діти — невинні жертви чудовиськ.