Заложна душа - Білий Дмитро. Страница 29

— Еге ж, це діло вони люблять — щоб якісь бідолахи на палях посмикалися, — спокійно відповів йому Трохим. Із цими словами він спробував примоститися зручніше на підлозі, підібравши тяжкий ланцюг, яким був прикутий до стіни.

— І люльку десь загубив, поки по хащах дерлися, — із жалем сказав Крук, потираючи розсічену шаблею руку і роз'їдені до крові ланцюгами литки. Він подивився у віконце — повний місяць понуро пірнав у сизо-фіолетових хмарах.

— А чи не зарано ми попалися? — немов сам себе запитав Трохим.

— Не зарано, а задурно... смерть козацьку прийняти ніколи не пізно — хіба що тільки мало ми вражою кров'ю святу землю окропили...

Трохим згадав спалені костели і вирізані містечка. Він помовчав і уважно подивився на Крука: йому здалося, що очі отамана хижо блищать у темряві. Трохим підняв руки і брязнув кайданами:

— Може, помолимося, отамане? — сказав він, тоскно дивлячись на темну стелю — вона нависала зверху, немов кришка домовини. Сокира перестала тесати, і почулися глухі удари об залізо.

— Шпиль наверх набивають, — із зацікавленням повідомив отаман, — дивись — дбають про нас, не на простий кіл насадять, а із залізним верхом.

Трохим ліг навзнак і заплющив очі... Відразу згадав Чорний шлях, яким ішов у перший гайдамацький похід. Тоді вже піднімалися осінні суховії, і степом неслися жовті кулі перекотиполя. Виїжджаючи із яру, гайдамаки здалеку побачили на пагорбі два високих шпилі. Здавалося, на них звисають подряпані лантухи. Коли ватага наблизилася, гайдамаки почали знімати шапки і хреститися. Тільки отаман Крук сидів, немов влитий, у сідлі і обличчя його поволі кам'яніло. На палях обвисали два, обтягнутих висушеною на сонці шкірою, кістяка. Скрізь обідрані клапті шкіри були видні білі кості. Бура кров запекла до низу кола і плямувала мерців. В одного верхівка кола виходила над ключицею, а у другого через спину. В одного череп звисав на груди — на потрісканій черепній кришці вився довгий білий оселедець, інший закинув висушене обличчя із чорними проваллями очей назад. На мертвих давно розпався зітлілий одяг, і тільки в одного з плечей звисало лахміття колишньої сорочки. Трохим почув, як вітер свистить поміж відкритими ребрами страчених. Налетіла чергова хвиля суховію — і мерці рвонулися, немов збиралися черговий раз зістрибнути із паль.

— Майстерно на палю саджені — дні три, мабуть, сердеги конали, — тихо мовив бувалий січовик за спиною у Трохима.

— Та що там, — додав інший, — буває так, що і тиждень відходять. Потім висохнуть, як ці, і торохтять кісками навколо паль.

Трохим згадав євангельську розповідь про двох розбійників, розіп'ятих біля Христа. Біля страчених Спасителя не було.

— Ось наша слава і наш рай, товариство гайдамацьке! — майже нечутно сказав Крук, але його почули всі, і здригнулися, напевно, в цю мить поки що живі польські і єврейські мешканці в тій стороні прикордоння, куди відправлявся Крук зі своєю кравчиною...

...Страчених поховали і вирушили далі, не озираючись на могильний пагорб, над яким височили два хрести, збиті із скривавлених паль...

...Шум роботи за вікном припинився. Тепер можна було почути, як довбають заступами яму, щоб вкопати палі.

— Ну що, отамане, час прощатися, — сумно сказав Трохим, і тоді Крук засміявся, і від цього сміху Трохиму стало страшно. Несподівано отаман перервав сміх:

— Рано нам прощатися, братчику...

...Запала тиша, Трохиму раптом здалося, що Крук розтанув у темряві, залишивши тільки звірячий блиск своїх очей. Трохим почав молитися, але його молитву перервав Крук. Із кутка, де сидів скутий отаман, донісся легкий брязкіт кайданів і почулися слова:

— А ти вовком ніколи не був, Трохиме?...

— Пане поручнику, гайдамаки втекли! — ці слова, доповнені жорстокою рукою хорунжого, яка брутально смикнула за плече, вмить звільнили поручника від сну. Він підкинувся, звично зірвавши зі стіни шаблю.

— Що сталося? — крикнув він, виходячи на подвір'я. Сірий ранок ще несміливо розпливався поміж деревами. Жовніри мовчки стояли півколом біля кам'яної комори, де були замкнені гайдамаки. Тут же лежав вартовий із розірваним горлом. Другий мертвий жовнір, затискуючи розірваний живіт, скрутився біля двох щойно витесаних паль. Скляні очі його навіки закарбували в собі біль і переляк.

Комора зачинена, але полонених немає, — сказав хорунжий.

Поручник глянув туди, куди вдивлялися жовніри, — близь паркану на порохнявій землі закарбувалися відбитки великих вовчих лап...

...Із пащі вовка виривалося на Чіпку гаряче дихання, дихання, в якому мішалися запахи крові, нічних таємних трав і стародавніх страшних заклять. Малий простягнув руку і торкнувся жорсткої вовчої шкіри. Там, де він проводив долонею, спалахували зблиски жаринок. Чіпка згадав про наказ Остапа і поліз у торбу, що висіла на плечі. Вовк тривожно блимнув очима — і Чіпка відчув миттєвий спалах загрози. Малий швидко витягнув окраєць хліба, останній із запасів домовитого пана Давила. Хижий вогник згас в очах вовка. Ніздрі його розширилися.

— Бери, Трохиме, їж, — лагідно сказав Чіпка, ледь стримуючи себе, щоб не затруситися від переляку. Вовк умить проковтнув хліб. Чіпка, посміхаючись, знов торкнувся вовчої шиї. Раптом той рикнув і мотнув головою. Чіпка скрикнув і схопився за руку — по пальцях текла кров. Вовк рвонувся убік і знов повернувся, нахилив голову і повільно пішов на Чіпку, але на цей раз очі його запалали червоним вогнем, а з пащі виривалося глухий загрозливий рик. Чіпка затрясся всім тілом.

— Гей, вовкулаче, у мене крові побільше буде! — метнувся крик. До них наближався Остап, витягуючи на ходу ятаган з-за череса. Вовк різко повернувся і нахилив пащу. Остап ішов просто на нього, місяць зловісно відбивався на блискучому лезі ятагану. Перед поваленою сухою осикою козак зупинився і вигукнув:

— Давай сюди, вовче, побенкетуємо! — із цими словами він задер рукав і провів крицею по лівиці — по руці заюрмила кров. Вовкулака підняв пащу до неба, завив і побіг прямо на Остапа. Січовик спокійно чекав, трохи опустивши голову, губи його шепотіли якісь слова. Коли вовкулака вже був на відстані одного стрибка, Остап наблизився до деревини і ввіткнув у неї ятаган. Довге чорне тіло вовкулаки піднеслося у повітрі і на мить застигло над осикою, з якої стирчало блискуче лезо. Сам Остап покотився за кам'яний хрест. Тим, хто споглядав за цим збоку, здалося, що вовк на мить спалахнув яскравим білим світлом і, перекинувшись через голову, упав поблизу осики. Він закрутився, марно намагаючись вирватися із невидимого стороннім кола. Здавлене ричання вихопилося із його горлянки, і вовк упав, відразу розтанувши у темряві. Давило, пан Вербовський і Оксана кинулися до нього. Коли вони підбігли, перетинаючись через хрести, до осики, там вже стояв Остап. Перед ним лежала чорна вовча шкіра, поруч якої корчився на землі чоловік у темній сорочці. Чоловік рикав, і здавалося, що все тіло його пронизують болючі струмені місячного світла... [7]

20. Хутір Половченка

— Пугу, пугу! Козак з Лугу! — крикнув пан Вербовський, щосили грюкаючи нагаєм у тяжкі дубові ворота. За високим сторчем із щільно підігнаних один до одного високих дерев'яних колів перелякано загавкали пси. На цей гавкіт Остап мимоволі озирнувся на Трохима, який незворушно сидів на коні.

Невдовзі над воротами з'явилося гостроносе обличчя із довгими вусами і чорним оселедцем. Поряд красномовно стирчав ствол самопалу. Господар уважно вдивлявся у товариство, — обличчя його розпливлося у щирій посмішці: