Славка - Ткачук Галина. Страница 9

Тоді ще чоловік у сірому плащі кидав бабі Галі час від часу в бідончик з молоком дрібні копійки і кричав на неї: «Відьма!»

Коли вона втішала нас від плачів — гладила по голові. Колись намацала у мене над лівим вухом маленьку западину.

— Бачиш, як вони тебе народжували? Не знали, що треба нести у лазничку, і обливати теплою водою, і вирівнювати м’яку голівку. Отак.

Вона у свої часи була повитухою.

Перед тим, як померти, баба Галя хворіла багато. Як ставало гірше — кликала у кімнату Лілю.

Але померла все одно одна.

А чоловік у сірому плащі ходив часто через їхній двір і не вітався.

— Я перед ним винна і колись розкажу чому, — казала бабця. — Якщо десь незнайома людина іще раз назве мене відьмою — змовчи і не заперечуй, бо гнів їхній великий. Він має підстави і не має меж.

Колись вона впала, коли гуляла із палицею, а той чоловік якраз проходив. Так він підбіг, і легенько копнув її ногою в бік, і застидався, видно, і втік.

Коли ми із Лілею піднімали її, баба Галя мовчала, а увечері біля вікна розказала чому.

«Я приймала у його матері пологи. Це був квітень.

Мати його ще молода була, але вже мала доньку.

Не боялася зовсім, але він не йшов.

Я сказала їй:

— Закрий очі, я з ним поговорю.

Вона очі закрила і крізь червоні тканини побачила у своєму лоні малого сина.

А я поклала руки на неї і теж побачила її червоного сина.

Він перехилився через край глечика і дивився на мене сторожко і довірливо. І спитав злякано:

— Що тут?

— Світ, — кажу.

— Із чого?

Шкіра на його голові була прозорою, і вени біля очей напружилися.

— Тонко тканий із любові. І нема в нім нічого іншого. Найкращий світ. Ходи!

І хлопець дрібно засміявся, і всім тілом вимовив: „Нарешті!“ — і пішов до мене в руки.»

А потім Ліля мені розказала, що баба Галя просто ненавмисне зробила йому в голові вм’ятину, то від того він дурний такий.

Це був Заяча Губа.

МОНЯ

— Знаєш, Славко, — сказала мені Ліля, коли ми зустрілися наступного разу після обретіння пекторалі і киреї, — ми не там шукали скарб.

— Що?

— Так, я помилилася. Ми шукали не там.

— Ліль! Ми знайшли скарб! Чи ти забула?

— Тю! Дак то — пектораль і кирея. То було в порядку речей. А я кажу про скарб. Я його відчуваю.

Ми задумались. Тоді я кажу:

— Можливо ж він не у Білогородці, а в Тарасівці?

— Не знаю, — каже Ліля на те.

— А може, у Старій Боярці?

— Може… А хіба ти знаєш там якісь особливі місця? Ти хіба любиш там якесь місце?

— Я — ні. Але ось мій Моня раз був…

— Хто?

— Моня!

— Хто такий?

І я розповіла.

Колись був час, що я жила у своєї тітки Ганни в Хмельницькому біля Південного Бугу.

Що не кажіть (або не кажіть нічого), але мій Буг — тварина не з простих річок. Не думаю. Він обидва наших життя (його і моє) тікає від мене через весь Комсомольський парк. Це чого він шукає під мостами? Чого просочується крізь гребельку і тече далі, але так повільно, що сам ледве знає: тече він чи не тече?

Таки тече.

Бо є на світі за задумом я, і є далі за течією Меджибіж.

Той єдиний можливий на цілому світі Меджибіж, у чийому імені лежать бджоли і мед, водяться жаби і захлинаються власними іменами Буг та Бужок.

Тутешніх дітей це ніколи не здивує, бо скільки разів я і сама засинала, згадуючи із певністю, загадуючи собі: аби, аби лишень мені вдруге на землі збудувати таку фортецю між річкою і річкою, аби такі самі мури і камені — я б тільки посміхалася, я б іменем фортеці дала Меджибіж.

Але Буг ніколи звідти не вертався. Але я на нього не сварилася. Я тільки часто ходила на Буг. І хто мені винен, якщо рано чи пізно, раз в житті я і знайшла в очеретах одного свого Моню?

Бачите, як багато в його течії людей! Все пливуть у Чорне море — тільки виловлюй і хапай їх під руки, кажи їм щось, обіцяйся, обіцяйся…

Я побачила Моню навкарачки.

Сидів спиною, лицем до води, а плечі його здригалися, бо він, видно, топив когось.

І це було тим дивніше, що кричав він абсолютно протилежне: на різні голоси викрикував єдину фразу:

— Видибай-бо, видибай!.. Видибай-бо, видибай!

Товстим відрубком гілки він штовхав під воду великого дерев’яного ідола, страшного, почорнілого.

Насправді це був не Перун. Це могла бути фігурка лісовика, що їх часто ставлять у дитячих парках. Але тільки не в моєму Комсомольському! Так, я визнаю, що часто таких лісовиків із відрізаними підлітками носами, лісовиків-сифілітиків, можна побачити у Криму і в Київській області у дитячих парках. Тільки тут такого не було!

Можливо, страшний Перун плив довго, плив із самої Півночі. Не знаю тільки, як він минув гребельку. Хіба які маленькі істоти протягли його волоком.

Моня втомився і відкинув гілку. Замислився, поклав підборіддя на коліна і сів дивитися на свого Перуна.

Той востаннє смикнувся, зрозумів, що більше ніхто його не топитиме, відплив сантиметрів п’ять і так і завис, виставляючи над водою дурне своє невідповідне здерев’яніле обличчя.

— Видибів! — прокоментував таку Перунову поведінку Моня і почав витягати ідола на берег.

Я вся аж смикнулася при думці, що ось цей хлопець торкається мокрого чужого бога.

— Чого дивися? Допоможи! Він важкий, знаєш… — закричав мені Мон.

Разом ми витягли покалічене дерев’яне одоробало на траву. То був слизький тип.

— О. Тепер туто Видубичі. — Сказав по тому мокрий Моня. — А це все, — махав руками, обертаючись навколо себе, — ботанічний сад! Бузок цвіте, фотографують…

— …а ввечері правлять літургію.

Моню здивував такий поворот видубицького сюжету. Він спинився і замовк.

— Тю, ти що, ніколи не грав в літургію? — спитала я. — Це просто. Це стаєш і виразно на всю силу читаєш священні вірші.

Тоді Моня повернувся лицем до вечірнього сонця.

— Світе тихий, — сказав Мон, — світе тихий святия слави…

— Прийшовшого, — сказала я, — пришедшого на запад сонця, видивше світло вечірнє…

Далі ми не знали.

— Світе тихий, — тихо сказав Моня.

Десь скрикнула птаха.

— Знаєш, — сказав Моня, — а я ж утік.

— Звідки? — спитала я, — з дому?

Я тоді дуже пишалася всіма своїми знайомими, котрі тікали з дому.

— А що ж, із в’язниці? — спитав Мон. — Або із дитсадка?

А що, іноді мені здається, що все навколо — такий дитсадок, і я звідти все тікаю, тікаю. А тепер думаю: чого? Теж мені робота — тікати звідкись. На цьому світі ні від чого не втечеш. Скрізь залишишся.

— А що це був за Перун такий загадошний? — питаю вже раз так.

(Коли смерклося, ми пробували його підпалити під Монове наспівування невідомих пісень. Нічого не вийшло, але Перуна як єдиного цілого теж не залишилося. Про нього можна було вже казати «був».)

— Не знаю, — відповів Моня. — Я оце відколи втік — так недобре на душі, лежав тут на березі, а він приплив. Знаєш, як воно, коли хтось із води дивиться?

— Знаю, — кажу.

— А ще мені нема де ночувати.

Я кажу:

— Не буває нема де ночувати. Буває холодно надворі і хочеться додому. Може, не до свого дому, так до чийогось іншого дому.

Я кажу:

— Зараз піду додому винесу тобі ковдру. А ти знайдеш собі місцину, вмостиш кубельце, ляжеш і заснеш.

Моня тихо посміхнувся і хмикнув. Мабуть, пильно перекрутив у голові іще раз цю-го мою пропозицію. І перепитав:

— Кубельце?

— Кубло-кубло! А я принесу ковдру, ще й пледа!

— Що, прям тута?

— Ні, ні, — кажу, — не тута. Тут комарі і сиро. Лягай у парку. Подалі від річки. Там, якщо ти бачив, — галявини, а на них — металеві різнокольорові машини і ракети.