Славка - Ткачук Галина. Страница 10

Я кажу:

— Тільки не мости кубла у їхніх кабінках! Бо там час від часу якісь люди какають. Зайду, бувало, в таємне місце — а там смердить.

— Цим грішать, — каже тоді Моня, — дуже багато таємних місць. І взагалі, я, мабуть, зів’ю гніздо.

— На дереві?

Моня позіхнув. Видно, він дуже хотів спати. Я встала і пішла по ковдру і плед.

* * *

Коли я повернулася із пледом і ковдрою, Моня уже десь здимів. Над Бугом висів круглий ніч. «Ніч великий, м’язовитий, ніч закрив щоки руками — і звали його Іраклій…» — згадалася мені така оповідка, тож я вирішила, що засинаю. Я піднялась на кілька хвилин від річки, знайшла приховану гарячу траву і вмостилася там на ковдрі під пледом.

І все мені снилася тоді гостроноса тітка моя Ганниця. Ніби вона шукає мене. Ніби я сплю не вдома, а зовсім навіть у парку, ніби я принесла ковдри сюди для хлопця Моні, ніби насправді його звати Михайло, ніби тато його — високий архистратиг, а мама — все тче і тче пурпурні ковдри, мантлі і пелюшки. А я все зранку приходжу до неї, кланяюсь, я забираю стос до неба пурпурних пелюшок і розношу ранком разом з молоком. А у кожну пелюшку кладу по дитині. Вже полудень, стає жарко, красиві пурпурні пелюшки уже потроху закінчуються і мені доводиться класти по дві, по три дитини в одну пелюшку. Малий Моня з мене регоче, все танцює і кричить: «Нездара! Ну це ж тре!.. Нездара! Ну таке ж бува!.»

* * *

Моня знайшов мене ввечері у дворі.

— Слухай, — сказав, — я тебе шукав. Ходімо у кіно!

— У кіно?

— Ну да. Я давно не був у кіно.

— Мда?

— Ну, якщо ти боїшся — я піду сам, ти знаєш. Але раз я вже знайшов цей дворик із тобою всередині, ти мусиш піти зі мною.

Я кажу:

— Дивно все виходить! А я ж вчора вночі таки принесла тобі пледа і ковдру!

— Так я і не сумнівався у тобі і твоїй ковдрі!

— Це добре, — кажу. — Добре, коли тобі довіряють.

— І я б, — каже Моня, — після цього нічого не хотів, тільки зводи мене в кіно.

— Кіно, — кажу, — Монечку, для нас обійдеться по сім гривень.

— Я, — каже Моня, — ніколи б не розцінював сім гривень як щось таке вартісне, заради чого можна, наприклад, не піти в кіно.

* * *

Тоді в кінотеатрах ішов «Блейд». Властиво, «Блейд-2». Моня сидів із ногами в кріслі, загорнувшись у пледа, а очі його — гіпертрофовані очі зляканої миші — слідкували то за Блейдом, то за глядачами, то за дядьком позаду у вікні під стелею. Коли Мон повертався до мене, вираз його обличчя ставав точно такий, як у вчорашнього дурного Перуна. Мені аж хотілося гепнути його важким патиком у саму маківку і сказати:

— Видибай, боже!

* * *

Отак, якщо у двох словах, — це те, що стосується Моні. Він того разу так і пішов із Бугом на Меджибіж, забравши із собою…

Хоч я і не маю звички дивитися, як хтось поволі йде, — я просто завмерла і собі зазначила; ось він іде, перший в житті крадій мого пледа.

* * *

Потім він, правда, повернувся хвилини через три, сказав, що надійде сюди ж рано, десятого листопада, і знов пішов.

І пледа не віддав!

ЖОЛУДЯНКИ

Є такі птахи — жолудянки. Вони зчиняють багато галасу. І хай би скільки було у них пісень — мелодія завжди одна.

Вони співають, гасаючи по дахах, критих шифером, футболяють сосновими шишками у ринви, стрибають із дахів у купи сухого листя чи у діжки із дощовою водою.

А слова їхні такі:

«Це осінь, осінь, осінь — ось що тут робиться!»

«Це сум, сум, сум, сум — ось що я відчуваю!»

«Мені не по собі, мені не так — ось що це таке!»

«Це таки любов, любов, любов — ось що зі мною!»

їдять ці птахи смачнющі жолуді, через те і з’являється у них молоко. Бо «пташине молоко» — це тільки молоко жолудянок. Ним вони годують своїх дітей. Правда, у них немає дітей, бо серед жолудянок не буває дівок і хлопців. Тому зозулі підкидають жолудянкам яйця у гнізда І зозуленя, вигадуване пташиним молоком, стає жолудянкою. Можливо, потім співає:

«Я жолудянка, дянка, дянка — ось що я мушу сказати!»

МОНЯ РОЗПОВІДАВ

Наступного дня Моня повернувся.

Сказав, що сходив у Меджибіж, там усе роздивився і вирішив іще раз до мене зайти і разом зависнути.

Він приніс квасу, батон і банку шпротів і забрав мене з нашого подвір’я посидіти у гущавині Комсомольського парку.

Він розказував.

Є таке місто Севастополь. Мені там стало погано.

Я, знаєш, ішов, і мене нудило. При думці про те, що можна сісти — нудило, що треба іти — нудило. Тож я знайшов больші кам’яні сходи, які все не кінчалися та не кінчалися. Кажу тобі, великі, але ненав’язливі сходи. Ідеш, ідеш вище, а тобі не гірше. Все стабільно і це плюс, і це не задовбує. Влітку, я думаю, із кожним бувають такі моменти у житті, коли нудота стає сильнішою за вас.

Хвилин за п’ятнадцять сходи логічно закінчилися великим Леніним. Його обступили різні інші кам’яні мужики. Я їх обійшов, вмостився позаду на постаменті і заснув на півдня на…

І ось що думаю…

Найбільша площа (майдан), яку я коли-небудь, здається, бачив, була в Артеку. Здорова така, влаштована, щоб кожна каліка із кожного куточка могла побачити Леніна. Ми йшли через той аеродром своїм загоном, і двадцятеро людей на такій площі — це були не люди.

Я уявив, що аби нас були тисячі, аби ми стояли рівними рядами, а хтось у мікрофоні на майданчику під Леніним, хтось би казав такі величезні дитячі слова!.. І десять тисяч нас, десять тисяч, прямо скажемо — мене, — були б такі однакові у тих десять разів у великих машинах випраних тенісках і шортах, у пілотках і галстуках… Таких, що якби мене викликали туди, під самий Ленін, вчепити на лоба якийсь значок!.. Дівко, я б умер! Мене б розперло, і я б роздерся! Я б злився воєдино із ближнім, і ще із ближнім, і ще, поки б ми не стали великою піонермасою розміром із Леніна, і привіталися б із ним за руку, і пішли б горами, і пішли б…

Дівко, я вірю в енергетичні відбитки. Я бачив у тому просторі тисячі дитячих моргал! Тут були всі. Мої ровесники. Дивились захоплено і знали щось про своїх нащадків.

Тепер цей Ленін заразом із кілометрами бетону в асфальті тихо сповзає у море. Щороку на три метри… Або на тридцять сантиметрів? Я не впам’ятав… Словом, не розрахував тут ніякий архітектор!..

А Ленін там великий, серійний. Видно підборіддя знизу. Висолоплена рука. Найстрашніше — ніби обрубане знизу пальто. Не так, як у живих, — не видно задниці! Як у якогось величезного пупсика, виштампуваного одразу в платтю. Я ненавидів таких. Їх ані перевдягнеш, ані посадиш. Моя сестра все одно їх перевдягала — і це не на її користь. Тим більше тепер.

В Артеку Ленін пустий, полий. Що — як? Порожній всередині. Я задерся тоді так само на постамент і зазирнув всередину — і сахнувся! З-під пальта стирчала велика пустка. Лялька всередині порожня. Здається, я бачив його голову і бороду зсередини… Так дивно…

Отоді я і зрозумів, як щороку він сповзатиме до моря на три метри і вся із ним величезна площа. І доповзе до пляжу внизу. І взимку величезна порожня голова впаде на морські камені. І вираз очей не зміниться. І величезне тіло із виставленою рукою тягтиметься так, що всього не буде видно. А ще страшніше, коли зазирнути з іншого боку, в саму порожнечу.

Тоді туди можна буде зайти.

І я піду туди. Задля історії, бо це станеться, чую, на моєму віку.

… А якщо він впаде влітку, на повний пляж, просто біля когось — величезні два ока і ніс. Рукою втовче чиюсь мобілку… Нема чого їх брати на пляж, всюди небезпеки!

Ні, насправді я тоді подумав: ось, йому найбільша кількість пам’ятників у всьому світі… Хіба що іще невідомому солдатові. Але це одне і те саме. Не знаю…

Але на цих майданчиках, ти знаєш, там торжествені дитячі відбитки! Розмах і захват!.. Можливо, тільки одне із тридцяти дітей це відчувало… Але якщо поділити радянських дітей на тридцять… Усі ті покоління…