Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович. Страница 41

З містечка тікали люди. Тягли нехитре майно, і в них були перестрашені лиця. Місяць і пожежа освітлювали все так, що видно було, як блищать у людей білки очей.

— Це що, татари? — зупинив я одного з утікачів.

— Які там у біса татари?! — без пошанівку до моєї шляхетської одежі сказав він. — Свої зчепилися…

— Що там сталося? — схопив я його за барки. Але він вирвався з моїх рук.

— Не чіпляйтесь, пане! — закричав. — А коли такі цікаві, підіть гляньте самі!

— Пани б’ються, а в людей чуби тріщать, — кинув якийсь втомлений чоловік, проходячи мимо.

— Куди ж ви йдете, люди? — гукнув я з відчаєм.

Але мене ніхто не слухав. Люди йшли і йшли. Місяць і пожежа робили їхні постаті моторошними. Тягли на плечах клунки, котили перед собою візки, дехто був на конях чи з возом. Все це пливло повз мене, як розтривожена повільна річка, і я відчувся раптом дивно неприкаяним.

Тоді я знову закричав, бажаючи спинити їх. Кричав, що помщуся за їхнє горе, за наругу та сльози. Але мої слова потонули в гомоні й шумі. Ніхто мене не слухав, і я зрозумів: річка, розбуджена повінню, не зупинить своїх хвиль, доки не знесе все, що її розтривожило.

Я увійшов у розчинену браму. Мене минали й минали люди — пожежа вже охопила, здається, ціле містечко. Ставало гаряче. Я почув, як тріщить вогонь, як гостро дихає на мене вогняний смерч, і мене пойняв цілковитий відчай. Я кинувся до нашого обійстя. Тут бігали сірі постаті — я швидко видерся на сторожову вежу.

Все дворище палало. На траві валялися безладно розкидані трупи, а я начебто здобув особливу здатність бачити. Побачив мертву матір свою і брата. Коло ґанку лежала моя тітка, а трохи осторонь брат у перших. Я побачив мертвого старого Сокольського і мертвих наших слуг. Наймолодший Сокольський стояв серед двору і щось наказував кільком розбишакам.

Тоді в мені збурилася кров. Я напружився — здійнявся шалений вітер, і все почалося знову. Тіло моє стало, як шабля, блиснув в очах моїх холодний вогонь; люди, котрі бігали по залитому червоним полум’ям подвір’ї, раптом зупинилися, неначе правцем биті, а коні їхні поперетворювались у чорні барила. Я побачив перед собою обличчя одного з Сокольських, а тоді ще одного — вони напливали на мене з разючою швидкістю. Роти їхні пороззявлялися у смертельному жаху, холодний вихор мчав через двір, збиваючи полум’я, і я зовсім закам’янів, здіймаючись вище й вище на знайому мені хвилю. Звідусіль напливали на мене обличчя розбишак, я тримав їх якусь мить у визорі й відпускав — валилися вони, як глина із кручі. Очі мої лили розтоплений метал, а душа освітилася голубим сяйвом. Я начебто висів у повітрі над румовищами рідного обійстя, де в химерних позах позастигали постаті напасників. Вогонь уже майже пригас, і я знову побачив обличчя матінки своєї, було воно освітлене червоними вигравами; біль мій став нестерпний. «Так, ця тризна, мамо, дуже кривава, дуже вогняна, і годі все те спинити». Величезний червоний чоловік у золотих риштунках з червоним пишним волоссям ішов через двір. «Не я, мамо, послав цей смерч на місто — всі ми приклали до цього рук». Червоний чоловік зупинився серед двору, повернув у мій бік лице й дивився незмигно. «Може, ми й не винуваті, мамо, але так сталося. Я роблю те, що має робити ваш син». Червоний чоловік присів коло матері, нахилився над нею і зиркнув їй у вічі. Тоді встав різко, і його волосся замаяло ще яскравіше — обійстя палало.

Серце в моїх грудях калатало. Жах панував довкола мене. Білий, як вогонь чи місячне сяйво. Навкруги танцювало безліч облич і безліч вибалушених очей. Одне, друге й третє — наче біла машкара, що летить страхати кажанів; біле тісто, з якого уже нічого не спечуть. У тому тісті горять жарини, волають чорні роти, і крик той летить угору і щезає там.

Я порожнів, як глек, з якого виливають воду, як здупліле дерево, з якого вилетів рій, винісши з собою і весь мед. Обидва Сокольські лежали мертві, а їхні слуги біля них. Ще тільки невеличкий гурт перелякано метушився по подвір’ї. Але за мить і ці попадали один за одним…

Аж коли побачив порожнє дворисько, зійшов я додолу. Ступав по столоченій, закиданій головешками траві, і мені було важко йти. Здавалося, не витримати цієї напруги, я теж звалюся поміж цих трупів і навіки заплющу зболілі очі. Але я йшов. Хотів віддати останню шану тим, хто був для мене на цій землі найрідніший і кого я не зумів оборонити.

Мати дивилася широко розплющеними очима кудись у небо, і обличчя в неї було червоне від пожежі. «Мамо, — прошепотів я, вклякнувши, — як це сталося, мамо? Це я, я не оберіг вас, мамо!»

Але мати не могла відповісти. Я взяв її голову й притис до грудей. З очей мені полилися сльози.

— Мамо, — сказав я. — Видить Бог, я не хотів цього!

Мати була холодна, і я не мав права її турбувати. Обережно поклав на траву й прикрив їй повіки.

Біля нас сиділа й вила, наче пес, лисиця. А може, то й справді був пес, зараз уже байдуже. Мені й самому захотілося завити, просячи в неба милосердя.

Ледве звівся на ноги і підійшов до братового в перших тіла. Був розсічений шаблею, але обличчя було чисте й нерушене. Я прикрив очі і йому.

Сліз у мене вже не було, тільки знесила. Встав і, переставляючи, як колоди, ноги, побрів подивитися на малого. Лежав, дивно підвернувши голову, і коло нього вогко блищала червона калюжа. Очі були заплющені, а руки стисли лука.

— Ви боролися, мої милі, — прошепотів я. — А от я не встиг…

Навколо потріскував вогонь, обличя моє аж пересохлося від того вогню. Був я дупластим деревом, що вже згодилося на смерть. За мною пленталася лисиця, і я, схопивши головешку, жбурнув у неї. Головешка пролетіла біля її голови, але не злякала. Лисиця дивилася на мене червоним лютим поглядом і гавкала.

І мені здалося, що з ночі, з тої розколошканої темряви, котра товчеться там, над головою, злетів раптом кажан і з маху впав мені на голову. Я рвонув його обома руками, видираючи жмутками волосся, я кричав і плакав. Шматував його й себе, вив на той вогонь і на біль, що терзав моє нещасне тіло, рвав на собі одежу, очі мої стали гарячі й порожні, вуста потріскалися, по лобі спливали червоні струмки поту і крові, а кулаки безсило махали над головою, чи то погрожуючи небові, чи просячи у нього милосердя.

Біля мене все ще гавкала лисиця, в цей мент затріщав наш дім і обвалився, метнувши вгору жахливим снопом іскор. Сипався на землю вогняний дощ, і я трохи отямився. Загорілася одежа на тітці й братові, я кинувся рятувати їх. Переносив на середину подвір’я, збивав полум’я голими руками, не відчуваючи ні болю, ні жару. Стискав попечені п’ястуки і знову ними махав.

Тоді й сталося те диво з див. Повільно спустився додолу місяць і ліг на подвір’ї. На ньому сплелись у смертельній боротьбі брати. Зіскочили з місяця, котрий димів серед двору, як велетенський казан, і покотилися по перетовченій, перепаленій траві. Били і рвали один одного, їх обсипало іскрами, і вони вже палали, як два смокоскипи, але не припиняли боротьби.

Крик мій висів, наче крицева нитка, якій уже несила тоншати. І я знову жбурнув головешкою, але цього разу в братів отих шалених. Пролетіла вона в повітрі, креслячи вогняне коло, і впала на лисицю, що звела писок до неба і тужливо вила. Високий синій вогонь злетів угору і затанцював: лисиця згоряла в моїх очах, наче була намальована на папері.

Здається, він опритомнів. Подивився навколо каламутним поглядом і почав натужно згадувати, де він. Однак голова його була порожня, очі боліли — втікач так нічого і не згадав.

Тоді він роззирнувся. Понурі сірі стіни, маленьке заґратоване віконце вгорі… Не розумів, як потрапив сюди і що це навколо нього. Знову спробував згадати: якісь обличчя, писк чи шепіт, вогонь; біля нього сидить півпрозора тінь із надто довгими руками і з обличчям пугача; осінь сипле у вивалене вікно жовте мокре листя — все це жило у глибині мозку, начебто химерно вийняте з цього світу… Вибите вікно пустиці, дощ, який сіється і сіється; він лежить на долівці, шарудить сухе листя, тліє коло нього пригасле вогнище, тупіт коней, що наростає і наростає: за ним, певне, женуться. Мовчазні вершники шалено стьобають коней, їх багато — цілий простір усіяний тими вершниками. Попереду мчать четверо, всі широколиці і з рудим волоссям, а веде їх чорний рукань. У нього не обличчя, а маска пугача, і кричить він розпачливо, як той-таки пугач.