Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович. Страница 42

«Ще трохи, і вони спіймають мене, — думає втікач. — А я не маю вже сили бігти!»

Перед ним лежить вузька, крута дорога, і він натужно по ній іде. В голові в нього запаморочилося, ноги мліють, але він іде і йде, долаючи крутий підйом.

З одного боку і з другого простирається поле. Паморозь уже розтала, і все навколо зробилося сіре й вимокле. Де-не-де ростуть порожні колоски, але найбільше на цьому полі бур’яну і трави.

В маленьких видолинках, куди не потрапляє сонце, ще світять сиві латки паморозі, а коли він переходить через них, трава під ногами хрумтить.

Дорога пішла зовсім круто, і він уже просувається, допомагаючи собі руками. Зупиняється вряди-годи: небо тоді для нього покривається зірками. Він чекає, поки зникнуть ті зірки, інколи сідає на камінь і дивиться в долину. Вже видно й вершників: мріють удалині, наче ляльки. Сидять не на конях, а на пацюках, і втікачеві дивно, що так голосно дуднить під тими пацючими лапами земля.

Тоді він знову дереться по крутосхилові. З-під ніг випадає жорства і котиться вниз, зачіпаючи іншу. Босі ноги його кривавляться, але він уже давно не чує болю. Закушує губу й лізе, хапаючись руками за рідкі кущі бур’яну.

Обличчя у втікача вкрите потом і брудом. Рот широко розтулений, а очі вибалушені. Коліна теж сочаться сукровицею — лізе він і лізе. Вряди-годи безсило падає на землю і віддихується. Він думає, що на такий крутосхил не виїде жодний вершник, але боїться запізнитися. У грудях у нього грають хрипки, а сонце сіло на карку, наче дитина на батьковій шиї, і ласкаво поганяє його батіжком.

Зводить голову: йому вже недовго бігти. Онде вона, мета його — світить білими стінами дім, критий свіжою соломою. Надворі, на свіжо-зеленій траві лежить розкладений сніданок. Біля воріт стоять батьки його, брати, сестра і тітка — всі мовчки дивляться в його бік. Серед двору валяються пилка й сокира, лежать порізані й непорізані колодки, а біля повітки в кілька рядів викладено кринички з жовтих полін. Він уже й зараз відчуває: у дворі пахне молоком, адже дивиться в його бік і біла корова, пахне там свіжозвареним кулішем, тирсою і сосною. Пахне там і хлібом, який лежить покраяний на білій полотнині, — вони всі мали б давно сісти до трапези. Але стоять біля воріт і дивляться, в усіх напружені від чекання обличчя, ніхто з них не усміхнеться, хоч у поглядах їхніх тільки і є, що співчуття.

Йому вже несила дертися по крутосхилу, він падає на живіт і повзе. Десь далеко-далеко за його спиною мчить знавісніла погоня, тільки копита цокають, мов дерев’яні закаблуки. Дзвенять жайворонки, а висока жінка на недалекому полі спокійно дов’язує останнього снопа.

— Так, я бачив це все, — задумливо сказав характерник. — Волею долі я залишився серед тої колотнечі живий. Пережив тоді таке, що й досі не можу отямитися. Я зрозумів, який то великий бич — гординя людська. Тоді ж… тоді я забивсь у собачу буду, і це врятувало мене від його жахливих стріл.

— Чи були то насправді стріли? — запитав возний.

— То був вітер. Вітер, котрий миттю вбиває. О, то був справдешній чарівник!..

Я затулив голову руками і не бачив нічого, що робиться там, на подвір’ї. Чув тільки тріскотіння вогню і страшні покрики людей. Жах сплавив мене у грудку, і я волів заціпеніти тут навіки, ніж визирнути назовні. Врешті я втратив зовсім тяму, а коли опритомнів, було вже тихо. Мені стало спечно в тій буді, і я виповз назовні. Навколо палахкотіла пожежа, здавалося, горіло навіть небо. Я лежав, розтуливши рота, і важко дихав: чавила ядуха, але саме вона привела мене до пам’яті.

Звівся на коліна й побачив його. Ходив по подвір’ї, і в нього було таке несамовите обличчя, що мене пробрав ще більший ляк.

Він не завважив мене — був заклопотаний, і я проговорив подумки кілька заклинань, відвертаючи його увагу від себе. В руках у нього був заступ, він роззирався, наче шукав зручного місця, а тоді почав копати. Мені світ закрутився в очах, і я ліг. Над головою миготіли червоні кола, іскри сипалися зусебіч, і я трохи підповз, щоб не загорілася на мені одежа.

Нарешті я знайшов безпечну місцину і знову зирнув у той бік, де чарівник копав. Був уже по коліна в ямі; я спершу не міг дібрати глузду, що це він робить. Лежав, заплющивши очі, і відпочивав.

Неподалік я побачив барило і зрадів: там могла бути вода. Я поповз туди. Справді, в барилі було повно іржавої рідини. Занурив обличчя, і, хоч вода була тепла й смердюча, мені полегшало.

Але напитися цієї води я не зміг. Я сів, обіпершись об барило, і спробував роздивитися докладніше. Чарівник уже був по пах у ямі, довкола валялись у безладді трупи, яких годі було пізнати. Деякі з них добряче обгоріли. Всі будинки дворища палали яскравим полум’ям. Пожежа охопила, певне, й містечко, бо й там, поза межами замку, буяв вогонь.

Поверхня барила була прохолодна, і це приносило полегшу. Обличчя моє швидко висихало. Тоді я знову вмочив голову в іржаву рідину. Мало не виблював, але мені таки полегшало.

Чарівник тим часом копав. Земля вилітала з-під його рискаля з такою силою, що пісок падав аж біля мене. Був він по пояс у землі, і мені на мент здалося, що він хоче поховати живцем самого себе. А може, рятується так від навісної задухи, яка все попелить і нищить?

Було моторошно дивитися, як він копав. Кілька разів, щоправда, зупинявся, але для того, щоб жбурнути в когось грудкою. Жбурляв він в один і той же бік, і я збагнув — йому щось ввижається.

Довкола було порожньо, я навіть подумав, що він знавіснів. Уже був по груди в ямі, коли земля перестала вилітати з-під рискаля. На хвилю він зник, і мені на думку спало, що він викопує чи ховає родинні їхні спряти. Я весь напружився і заповз за барило, щоб він випадково не уздрів мене.

Але я помилився. Через кілька хвилин (мабуть, перепочивав у прохолоді) він вистрибнув із ями, а ще за мить уже ніс туди мертве тіло. То була, здається, стара. Сиве волосся торкалося землі, а голова відкинулася. Чарівник обережно поклав матір долі і знову пішов углиб двору.

Він приніс до ями й братів своїх — того, у перших, і малого, котрий поцілив старого Сокольського. Потім він приніс ще одну жінку, якої я раніше не помітив, і так само обережно поклав коло ями.

Тільки тепер зрозумів, що він робить. Мені, власне, не було чого тут сидіти, я вже прийшов до тями, а потрапляти під таку хвилю чарівникові на очі було б небезпечно. Я поповз туди, де запримітив ворота, але обійстя було опоясане щільним вогняним кільцем.

В цей момент вибухнула вежа, де вони, напевне, ховали порох. Здоровенні, охоплені вогнем колоди підскочили вгору, і я злякано поповз назад.

Чарівник уже поклав своїх кревних до могили і подививсь у той бік, де стався вибух. Обличчя в нього було червоне й виморене. Він стояв довго, начебто заціпенівши, а я вже боявся й пальцем кивнути.

Потім він узяв рискаль і почав засипати могилу. Рухи в нього були повільні і втомлені, він ледве совав рискалем. Я знову вмокнув обличчя в іржаву воду, бо спека стояла навколо нестерпна.

В цю мить він і помітив мене.

— Гей ти! — гукнув, і я здивувався, який лагідний у нього голос.

Першим порухом моїм було тікати. Але далеко від нього я не втік би. Тоді я вирішив збрехати — знайомі ми не були. Я пішов, хитаючись, просто на нього. Він уже засипав могилу і стояв, спираючись на рискаль.

— Ти хто? — спитав він.

— Слуга вашої милості, — сказав я.

Довкола нас буяв вогонь. Обличчя в мене швидко просихало, а його було вкрите струпом.

— Як тебе звати? — запитав чарівник, все так само лагідно дивлячись на мене.

Я вперше побачив його так близько. Вразився з тої дивної сили, що струмувала від усього його єства. І я зрозумів: який нікчемний був я і дурний, коли зважувався на прю з таким чоловіком. Я й справді міг бути тільки його слугою.

— Петром мене звати, — прошепотів я.

— Ти мені допоможеш, Петре, — наказав він. — Я хочу розшукати хреста.

— Хреста? — здивувавсь я.