Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор. Страница 32

Ґоґен починає думати про від’їзд. Чи варто йому залишатися в Арлі? Зрештою, що, власне, затримує його тут? Дешеве життя, — розуміється, щось важить, але поза цим? Поза цим — нічого! Арль для нього глибоко несимпатичний, ця глуха провінційна діра, цей закуток цивілізації, смітник Європи, яку він так гостро ненавидить і якої він хоче позбутися.

Він мріє про фантастичні квіти незнаних країн, про цноту чистої природи, про екзотику тропіків, куди він хотів би при першій нагоді вирватися, а Арль — це найбрудніше місто, на цілий Південь — тримає його цупко смородом ресторанної олії, гуркотом бруківки, дешевим крамом крамниць, гудками паротягів, оплаченою розпустою борделів. Ні, для нього найкраще було б покинути Арль і при тому якнайшвидше!

Однак він поки що нічого не каже Вінсентові. Та при підвищеній нервовій чутливості останнього ніщо в Ґоґені не могло лишитися непоміченим для Ван Ґоґа. В листі до брата Тео з 23 грудня 1888 р. він пише: «Я гадаю, що Ґоґен трохи розчарований з Арля, з малого жовтого дому, де ми працюємо, і найбільше з мене!»

Лист датований днем напередодні катастрофи. Катастрофа прийшла наступного дня.

…У грудні 1888 року Ґоґенові спало на думку зробити портрет з Ван Ґоґа, намалювати мистця за працею в той момент, коли він, стоячи коло мольберта, малює свої улюблені соняшники. Чи передчував він, беручись за це, що він тримає в своїх руках вузли життєвої долі Ван Ґоґа, — він, маг, шаман, темний і злий чаклун?..

Вінсент згодився, й Ґоґен приступив до роботи. Портрет був закінчений 24 грудня, він не зовсім удався останньому, — одна з досить посередніх його речей.

Ґоґен покликав приятеля до своєї кімнати й запропонував поглянути на картину.

Вінсент оглядав мовчки, вдивлявся й не казав ні слова.

— Ну як? — спитав Ґоґен.

Той відповів стримано й дуже коротко.

— Це я! — визнав Вінсент. — Але я вийшов тут божевільним!

Справді, він має на цьому портреті вигляд похмурої й знищеної людини і при тому надзвичайно схожий на себе.

Він каже це і йде до себе.

Чи був Ван Ґоґ тоді уже божевільний, і Ґоґен зірким оком мистця проник в глибину його істоти, розпізнав те, що було для всіх сховане, пізнав у ньому ознаку душевного розпаду, й Вінсент, глянувши на портрет, пізнав себе таким, яким він уже був?

Чи, може, був він тоді ще цілком здорова людина, лише надто виснажена працею й наркотиками, з психікою, позбавленою всякої опірности, безборонною в своїй оголеності для кожного ворожого й неприязного впливу ззовні?

Ціле життя своє переводив він над собою небезпечні й одчайдушні експерименти, плекав у собі прагнення дійти до останніх меж самозречення, обернув своє «я» в одкриту рану, що кровоточила, в згусток оголених нервів, у приймач найвищої чутливости, здібний реагувати на кожен душевний порух іншої людини, зареєструвати кожен промінь, що, відісланий від землі, досягає місяця і, відбитий відти, знов вертає на землю.

Ван Ґоґ робив з собою те саме, що роблять і містики, зрікаючись себе й присвячуючи себе Богові. «Не моя, а твоя хай буде воля, Господи!» Як і вони, він знищував у собі все зовнішнє, зовнішню оболонку, що відокремлює й замикає дух. Але той, кого він зустрів у цей час, мріючи про високу спільноту духа, був видатний мистець, геніальний майстер, але жадна людина доброго Бога. Жаден янгол. Посланець не доброго, а байдужого й недоброзичливого себелюбного Бога. Фантаст, самозакоханий і високомірний Принц. В коріннях душі своєї — дрібний і дріб’язковий урядовець. Великий художник і мала людина, що завжди найбільше боявся умалити свою велич спадкоємця Монтесуми, останнього імператора ацтеків.

З моменту, коли портрет був закінчений, Ван Ґоґ більше не належав собі. Він втратив владу над собою. Центр його душі перемістився назовні. Був уже не в ньому, а поза ним. Дивне становище людини, що більше не керує собою, бо внутрішню істоту його зв’язано зі шматком полотна, фарбами, лініями рисунка!

В життєвій історії Ван Ґоґа достоту повторилась сюжетна схема, яку в основу своїх творів поклали німецький романтик Е. Т. А. Гофман, видатний французький романіст Оноре Бальзак, наш геніальний земляк Микола Гоголь і пізніше, наприкінці 19 ст., англійський письменник Оскар Вайлд. Доля Вінсента Ван Ґоґа свідчить, що розказані цими письменниками події не були ні довільною вигадкою цих авторів, ані жанровою фантасмагорією, властивою романтичній школі.

Згодом, коли року 1891 Поль Ґоґен опинився на Таїті, серед маорі, тубільці з подивом ставилися до цього чужинця, який володів незнаним даром «робити людей». Наївне нерозуміння живопису, дикунська нездібність відрізнити зображення й зображену людину, чи, може, навпаки, проникливе визнання суті творчого акту в мистецтві?..

Не знати, що робив Ван Ґоґ протягом дня від того моменту, коли, оглянувши свій портрет, він закрив за собою двері кімнати, і до тієї години, коли під вечір у присмерках Ґоґен постукав до нього. Можливо, що він працював, як звичайно, і все, що трапилося того дня ввечері, прийшло цілком несподівано для нього. Але, можливо, й так, що, ввійшовши до себе, він, не доторкнувшись пензля, просидів весь день нерухомо на стільці, заглиблений в себе: образ власного божевілля, відтворений Ґоґеном, володів ним.

Він не змагається, він кориться. Він не шукає шляхів перебороти маніакальну силу навіяння. Той збожеволілий Вінсент, якого він вранці побачив на портреті, непереборно стоїть перед його очима. Образ накладає на нього обов’язок, від якого він не сміє і не в стані ухилитися. Він повинен божеволіти. Але як божеволіти? Що робить людина, яка збожеволіла? Що роблять божевільні? Цього він не знає. Йому бракує досвіду бути божевільним.

Людина самозаперечень, він знає одне: відтепер божевілля стає його життєвим покликанням.

Почувши стук у двері, він відповів:

— Так, можна. Увійдіть!

Ґоґен привідкрив двері й зазирнув у кімнату:

— Я йду до кав’ярні! Чи ти підеш зі мною?

— В цю хвилину!

Він заметушився і почав квапливо прибиратись.

Усе було, як звичайно: стук у двері, запитання, відповідь. Нічого ні в чому не змінилося, хоч за дверима Ґоґенової кімнати й стояв, чекаючи на нього, збожеволілий, страшний інший.

Усе було, як звичайно: вони сиділи вдвох за бляшаним столиком кав’ярні й пили абсент. Алкоголь розгойдував мозок. Сухе коріння виноградної лози палало в залізній пічці. Бляшана рура, простягнена вгорі попід стелею, перерізала простір. Трикутне полум’я газу визначало напрямок тіней.

Вони розмовляли. Рука стискувала хрумке скло келеха.

Як легко переступити межу, що відокремлює дійсність од ґалюцинації, обов’язкову для всіх реальність од необов’язкових ні для кого візій!

Вінсент зводить руку з келехом вгору. Звичайний рух, повторений безліч разів і тому не керований свідомістю. Рух автомата, продовжений в байдужу безвість, загублений у просторі. М’язи руки напружуються, пальці, що охоплюють скло, стискуються в судомі. Шал обпікає мозок; гнів, як удар батога, шматує почуття.

З силою Вінсент шпурляє склянку в обличчя Ґоґенової.

Ґоґен схоплюється з місця, одсовує стільця, спалахує. Нащадок королів, він кров’ю повинен змити з себе нанесену йому образу, але дух банкового урядовця підказує йому уникати будь-яких неприємних сварок. Він посміхається, бо що, мовляв, можна взяти з п’яного?!

Після раптового вибуху Вінсент відразу ж знесилів. Спочатку він ще трохи пручається, але тоді покірно дає взяти себе під руки, відвести додому й покласти в ліжко. Майже відразу він засинає.

На другий ранок він лише дуже невиразно згадує про те, що сталося вчора ввечері. Він прохає пробачення й запевняє, що це більше ніколи не повториться.

Але Ґоґен воліє скористатися із зручної нагоди, щоб сказати Вінсентові, що він вирішив покинути Арль. Вчорашня сцена його переконала остаточно в неможливості для них жити спільно. Арль більше не затримує його. В Парижі він зайде до Тео й перекаже йому про свій поворот.