Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор. Страница 46

До цього листа потрібні коментарі. Не все залишається тут ясним, і важко й необережно було б ставити крапки над «і» там, де таке підкреслення може стати за перебільшення й тим обумовити аберацію уяви.

Коли, посилаючись на вищенаведений лист з 16 серпня, можна припустити, що справа йде про роман з дівчиною-кріпачкою де-Бальменів, який зав’язався у Жемчужнікова в Линовиці, то деякі фрази з листів, писаних 17 серпня й З вересня, натякують на якусь нібито фальшиву нещирість у відношеннях де-Бальменів до Куліша. Запевняючи, що він буде робить щире добро для де-Бальменів, говорячи: «Моя добрість!», Куліш обвинувачує де-Бальменів, що ті «кривлять проти нього душею».

Яка реальна цінність цього обвинувачення? Важко відтворити лінію реальної фактичности там, де ми маємо справу з особою, що всіх людей розцінює, посилаючись на свою доброзичливу благість.

Ті дані, що були в нашому розпорядженні, не дають підстав сказати, що саме примусило Куліша розчаруватись у де-Бальменах, але тут варто зупинитися на одній рисі, що завсігди помітна була в Кулішеві й дуже різко виявилась в отому протиставленні «морального себе» «неморальним де-Бальменам». Листи 1856 року дають багато матеріалів для визначення цієї моралізаторської риси в Кулішевому характері.

Листи року 1856, що в них Куліш описує своє перебування в серпні й вересні в Україні, збереглися майже всі. У Куліша було багато вільного часу, і він повільно й докладно день за днем, година за годиною описує як зовнішні свої враження, пригоди, зустрічі й розмови, так і внутрішні свої переживання, настрої й почуття.

Листування з дружиною р. 1856 набувало характеру детального записування всіх щоденних подій; листи в своїй докладній повноті й інтимній щирості, з багатьма автохарактеристиками й самовизначеннями обертаються в сторінки зі щоденника. Про свої листи завсігди Куліш казав, що в них подано ввесь його життєпис, але тільки серпневі листи 1856 року, сполучені докупи, мають цінність щоденника з усіма особливостями, щоденникові властивими.

Як відомо, Куліш писав щоденник року 1846. Поруч із цим щоденником треба поставити листи «щоденникового типу» року 1856.

Порівнюючи щоденник року 1846 з цими щоденникового типу листами року 1856, ми повинні визнати, що вони майже не відрізняються між собою. Візьміть будь-яку сторінку, писану в 40-ві роки, і порівняйте її з рядками, датованими 17 серпнем 1856, ви побачите, що, незважаючи на десятилітній термін, моралістична манера Куліша залишилася незмінна. Він той же моралізатор, людина, упевнена в бездоганності своєї моральної вдачі.

Фраза: «Чи вже трудно держаться хоч на такій висоті, як ми з тобою? Мабуть, що й така висота не для всякого по силах…» — ця фраза типова як для 50-х, так і для 40-х років. Куліш був завсіди високої думки про користь, яку він приносить ближнім, про чистоту свого серця й про чистоту свою як письменника.

Він ніколи не був ворог розпливчастих фраз і загальних місць, коли в ці фрази був вкладений ідеалістичний зміст. Він любив високі слова, філософічні афоризми й сентенції і з охотою виписував їх у своїх листах, як-от, приміром, у листі до Н. В. Тарновської:

— Доброта и благость души спасает наше сердце от многих мук, и потому поставим их целью жизни, а все прочее пускай будет только их условными формами.

Або ж у листі до дружини 12/1—1857:

— Роблю я добро, шануючи себе самого, бережусь лихого діла… Треба угождати тільки Богові, а Бог говорить нам через наше серце. Хто серце своє очистить од усякої скверни, той зробить його храмом Божим, і з його тільки благість і милосердіє.

Він не зупинявся, коли говорив про себе: «Душа моя завсігди силкується по-божому і по-святому» (16/VIII—1856); не затримував пера, писавши про «свою жизнь, вечно устремленную к пользе ближних» (25/ХІІ—1856. Плетньову).

— Чого нудить світом, — звертається Куліш до дружини, — знаючи, що добро єсть на світі? Єсть воно і в моєму серці, а серце моє — твоє навіки (11/1—1857).

Він ладен говорити за мораль і за себе публічно, при всіх, з усією голосною одвертістю, з наголосами на особливо чутливих словах і з інтонаційними підкреслюваннями.

Ця моралізаторська манера Кулішева уже в 50-х р. здавалась декому старомодним педантичним провінціалізмом. Для нас вона потребує спеціальних пояснень.

Ми знаємо, що Куліш був літератор, журналіст, людина громадської акції, громадського призначення, що він умів змагатись у житті за певні громадські ідеали і користуватись при тому з усіх засобів, що з них реальні обставини давали можливість скористатись. І хоч він ніколи людиною своєкорисною не був, але й Франціском Ассізьким теж не прагнув бути. Хоч аскетичне чернецтво й не було за провідну мету його життя, але проте всім своїм вчинкам і всій своїй літературній діяльності він завсігди намагався надати прикмет своєрідного «євангелізованого просвітительства». Як ми бачили, навіть у свої звичайні відношення до звичайних людей він намагався внести отеє «моралізаторське просвітительство», ствердити свою християнську гідність.

Важка, непроста людина!

Від його добродійства дхне тверезістю, розміркованістю й навмисністю.

Куліш не любив Лева Толстого, а тим часом у них багато спільного. Їхнє євангелізоване просвітительство, їхній пуританський моралізм — вияв однієї доби, коли в моді було писати про «благородные стремления», «сочувствие всему прекрасному», про «силу любви, которую в душу каждого вложило провидение», або ж про закон, що є в серці кожного, робити добро.

Для обох письменників, так неподібних один до одного, властива та сама холоднувата розсудливість. їхня проповідь добра — робота розуму, тенденція, моралістичний утилітаризм [21].

Куліш вірив у непорушність моралі, в її абсолютне значення. Він вірив у мораль, чутливість і сльози. І ніколи сумніву не мав у моральності своїх вчинків. Вихований на сентименталістах, він не ухилявсь од того, щоб проповідувати мораль, чутливість і сльози скрізь, де траплявся для того щасливий випадок і де згоджувалися його слухати.

Викликати чутливі сльози, — в цій приємності Куліш ніколи не міг собі відмовити.

Людина холоднувата й стримана, Куліш був тієї думки, що зворушеність серця є необхідна й головна риса в людині, що намагається бути культурною: письменником, істориком чи просто людиною громадською.

Куліш і Толстой у своїх сердечних взаєминах із жінками — надзвичайно подібні. Листуючись із Валерією Арсеньєвою (рік 1856—57), Толстой намагається перевиховати її, передати їй свої погляди на родинне й громадське життя. Його листи повні повчальних вказівок, педагогічних порад, моральних нотацій. Він намагається керувати життям дівчини. Він ставиться до неї швидше як учитель до учениці, ніж як закоханий до нареченої.

В одному з листів своїх Лев Толстой пише:

— Я знов викладаю («преподаю»), та що робити, я не розумію без цього взаємин із людиною, яку кохаю. І ви мені тоді викладаєте, і я цьому радію дуже, коли ви праві. В цьому то й є кохання. Не в тому, щоб у «пупунчика» цілувати руки (і вимовити гидко)…

В другому листі з 12 грудня 1856 Толстой до неї ж пише:

— Ви сердитесь, що я тільки й умію читати нотації. Ну, отже бачите, я вам пишу мої думки про те, як жити, про те, як я розумію добро, і таке інше — це все думки і почуття найдорожчі для мене, що я їх пишу ледве не зі сльозами на очах (вірте цьому), а для вас це нотації й нудьга.

Кохати й навчати це було те саме.

Таке ставлення Толстого до Арсеньєвої, таке саме ставлення Куліша до Мані де-Бальмен і до Милорадовичівни, з якою він познайомився тоді ж у серпні р. 1856 в Качанівці. Їхнє кохання — просвітительське. Просвіщати дівчину — мета й виправдання кохання.

З Линовиці від де-Бальменів Куліш поїхав у Качанівку до Тарновських. Тут, у Качанівці, він знайшов відповідну аудиторію, що охоче слухала його моралізаторські й сентиментально-ідилічні навчання.