Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор. Страница 48

Калюжинці — невеличке село в 30 верстах від Прилуки в надзвичайно гарній мальовничій місцевості. Калюжинці майже зливаються (дві верстви) із Сокиринцями, родовим маєтком Галаганів, центром українофільського лівобережного панства.

Хто тільки з українських письменників середини XIX століття не бував у Григорія Галагана в Сокиринцях, як і в Тарновських у Качанівці? Колись Шевченко в повісті «Музикант» з великим захопленням згадував про цю частину Прилуччини, а Куліш чи не тут шукав собі, разом з етнографічними матеріалами, і ліричних емоцій для першої збірки «Досвітки»?

І от саме тут, у цьому куті Прилуччини, у безпосередньому сусідстві своїх гарних знайомих і свояків Галаганів, жили дрібні поміщики Милорадовичі. У родині одного з них, Григорія Івановича Милорадовича (1800—68), Куліш звернув увагу на двох дівчат Олександру та Марію. Григорій Іванович Милорадович був типовим дрібномаєтковим поміщиком; він мав тільки 88 «душ» кріпацьких і майже все життя поневірявся армійським офіцером [23].

Олександра Милорадовичівна головою стояла вище від звичайної поміщицької панночки середини XIX ст. Напівукраїнка, напівфранцуженка — мати її була француженка зі Швейцарії: Куліш двічі в своїх листах згадує Швейцарію як «рідну країну» Олександри Григорівни — вона сполучувала в собі властивості українки й вдачу француженки.

Прегарна блискуча красуня, ставна й граціозна Олександра Григорівна замолоду дуже веселу, життєрадісну вдачу мала і визначалася своєю добротою і веселістю. «Божественною красою», «гарною дівчиною», «панною між паннами» і всякими іншими голубливими епітетами визначає Куліш степову вроду калюжинської панночки [24].

Від матері вона перейняла барвисте шумування, жваву рухливість, блискучу й тонку гру мінливого настрою, деяку експансивність, рішучість, сміливість. Від матері ж вона перейняла й свої чудові вокальні здібності — вона грала на арфі й мала видатний голос, рідкісне своєю красою й силою драматичне сопрано. З великим захопленням виконувала вона численні українські пісні.

Уже літньою жінкою, 55—56-ти років, вона ще співала й співала добре. Марко Лукич Кропивницький розповідав, що українські пісні вона співала знаменито.

Отже, в Качанівці у Тарновського 22—23 серпня року 1856 Куліш познайомився з цією Милорадовичівною: таке ще свіже, таке молоде!.. Погостювавши днів зо два в Качанівці, Куліш повернувся до Линовиці, але в де-Бальменів здалось йому нудно, як нудно було і в Сокиринцях, і в Качанівці. Панське порожнє життя йому не подобалось і стомлювало.

— В Линовиці, — казав Куліш, — жить не хочеться, в Сокиринцях тяжко й нудно, а в Качанівці також порожнеча життя й нудьга.

Куліша стомлювала офіційна й натягнена церемонність панського життя, умовність випадкових у своїй етикетній завченості слів і фраз, що в їх одягали пани-господарі своє до нього як до гостя ставлення.

— На мене, — казав він, — і ласкавість, і уваги справляють прикре враження. В усьому я бачу випадковість і умовність і нічому не надаю ціни! — так розуміє Куліш своє відношення до великого панства, в оточенні якого він перебував улітку року 1856.

— Галаган розумна людина, та його вдача надто суха, і я швидко почав нудьгувати в його товаристві. Мати й дружина його добрі люди; але треба багато часу, щоб до них звикнути і не бачити в їх увазі якоїсь офіційности.

— Земляки навели на мене сум! — описує Куліш те, що він виніс із зустрічей з панами. — Прожив я по декілька днів у декількох родинах і впевнився, що в жодній із них немає справжнього щастя (4/ХІІ—1856. Плетньову).

Нудно, важко й порожньо! Нудно у Закревських, нудно в де-Бальменів, нудно в Галаганів, нудно в Тарновських!..

Од формули Котляревського: «Добрі люди полтавці» Куліш, придивившись, переходить до гоголівської гіпохондричної фрази: «Нудно на цьому світі, панове!» Тільки Жемчужніков, що з ним Куліш не розлучався в своїх мандрівках, заспокоював його і простою своєю прихильністю більше від усіх задовольняв Куліша.

— Я все сумую, — писав Куліш у листі з 21 серпня, — усе серце чогось ниє, і не можу заспокоїтись для якоїсь праці.

Наближалась осінь, жовкло листя. У глибині душі зростали сумніви й розчарування. Хололи ранки. Поля стояли порожні й голі. Перепадали дощі. Душа нудьгувала в самотній неулаштованості.

Кулішеві хотілося б піти геть від людей у самоту і, віддавшись цій осінній самоті, у ній заспокоїти свою стомлену стурбованість і невиразні поривання.

Дні минали біляві, хмарні й байдужі. Із спорожнілих ланів віяли вітри, по-осінньому вже холодні й вогкі.

Хотілося тепла й затишку.

— Хотілося б прожити десь у самоті, де ніщо не справляло б на мене негативного враження і де б душа моя озирнулась навколо себе і привела до ладу свої справи.

Цей настрій визначив маршрут дальших мандрівок Куліша.

Куліш відчув, що він для панів-поміщиків, а вони для нього — не «свої люди».

Залежачи матеріально від поміщиків, що субсидіювали його видавничу діяльність, Куліш намагається зберегти свою особисту незалежність. Із спроби налагодити приятельські з панами стосунки не вийшло нічого; на «приживальщика» у «добрих людей» Куліш не був придатний.

Хоч і в 50-ті роки українські книжки могли видаватись тільки в міру поміщицького меценатства, як і за часів Котляревського, але особисті стосунки з «меценатами» у Куліша були не ті, що в Котляревського. Куліш «Оди до князя Куракіна» не писатиме і, використовуючи грошову допомогу від поміщиків, розраховуватиме на інше середовище. Бо ж, кінець кінцем, він мріє про організацію не «поміщицько-панської» літератури, а літератури «народницької»: для народу й через народ! Меценатство поміщиків — тільки засіб для інших цілей і прагнень.

Кулішеві не сиділось у Линовиці, де вдруге Куліш був 27–28 серпня, і хоч він, як умовились були, мусив чекати там Л. Жемчужнікова з фургоном, але, не діждавшись свого приятеля, Куліш рушив звідти в Пирятин, а з Пирятина — на свій хутір Заріг (Баївщину).

— Скучно зробилося мені в Линовиці, дарма що Маня гарна й любезна дівчина. Поспішив я звідти, не дождавшись і Левка з фургоном. У Пирятині ночував і на другий день обідав у Любіцина, отставного штатного смотрителя, воспитателя Тарновських. Гарний дідусь! Дав мені своїх коней; і я приїхав до Бабуски. Бабуска здорова, тілько не бережеться і простуджується.

«Бабушка», сусідка-поміщиця, мати М. Т. Симонова-Номиса, доглядала «по сусідству» за Кулішевим хутором.

Ночуючи й обідаючи в старої Симонихи, Куліш навідувався на свій хутір.

— В Баївщині все на місці! Я з Корнієм переважив пашню і віддав Бабусці за теперішніми цінами. Познайомився зі священиком. Був у церкві. Гарний священик. Він співучень М. Т. Симонова з Переяслівської семінарії, Григорій Верховський. Я подарував йому декілька книжок, інші лишив читати, пожертвував 10 кр. на пасіку, а його дружині віддав дещо з твоїх речей для дітей і на перший ужиток. Попадя дуже пристойна жінка (З/ІХ—1856).

Не збираючись у скорому часі повторити свою невдалу спробу (рік 1854) осісти на хуторі й вести там своє власне господарство, Куліш скористався зі свого приїзду до Зарога, щоб ліквідувати все, що там було від минулих років: продати хліб, скласти книжки, позамикати все й позачиняти, перевести кріпаків з хутора назад до Мотронівки, залишивши в Зарозі тільки одну родину, щоб стерегти садибу.

Хутір його більше не цікавить: він йому більше не потрібний. Він радий, що зміг утекти від «мерзости мелкопоместного хозяйства в глухой степи». Тепер він чекає тільки Левка Жемчужнікова, щоб кинути назавсігди свій хутір і рушити в дальшу мандрівку.

— Сашуню, серденько! Пишу до тебе з Зарога, а пошлю письмо з Черкас. Отже, й знай, що я вже за Дніпром. Левка ще нема. Я вже впоравсь і піджидаю його. Усе зробив доладу. Хліб торішній попродав; прядиво переважив; усе поприбирав і позамикав. У Семена діти ростуть. Аннущина дитина одужала і доганяє Якима. Я одішлю Аннушку в Мотронівку, а Уляну оддам на волю: коли їй любо служить у М. В. [Симонової], то нехай служить; а не любо, то з Богом. М. В. не хвалить її: лукава і крадлива така, що нічого з нею не врадить; та і всіх «кухнян» навчає супротив пані. Тим-то й байдуже їй, чи піде од неї Уляна, чи зостанеться. Багато дерев на темній алеї посохло. Лишилися самі клени. Я наказав посадити знов. Коло будинку липи теж посохли. Волоські горіхи також де. Але маленьких декілька лишилось. Проклятуща [кішка] здужає, але її син зник. Пізнала мене, коли я її покликав і пестилась до мене з курнявканням. Позаростали стежки і доріжки травою зеленою, ой де ходили і говорили, серденько, з тобою… Приїхав Жемчужніков, і ми завтра рано їдемо в його фургоні. Обіймаю тебе любою душею. Твій. Вересня 4 [1856].